МАГІСТРАЛ

У спогадах відроджуються зорі.
Запалюються в небі всі зірки.
І плачуть в ледве чутному мінорі
Нічних пісень зворушливі рядки.

Вони не посміхаються в мажорі.
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Зникають в тиші, як краплини в морі
Пророчі знаки правої руки.

Пішовши тихо у нічні глибини,
Перетворились люди на світлини
З відбитками усіх важливих дат.

Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Не вірив, що не буде вічним літо...
Не знав, що йде до нього листопад.

1
У спогадах відроджуються зорі.
Десь там. Далеко. В затяжному сні.
Де всі слова - наївні та прозорі...
Реальність! Дай згадати ті пісні,

Де тільки радість, де немає горя,
Де тільки мрії квітнуть навесні.
А всі дороги - світлі та просторі,
Всі оклики - відверті й голосні!

Ми стільки звуків так і не почули!
Чи варто повертатися в минуле,
Де нас вітали добрі диваки?

Нехай у холоди, у спеку літню,
Даруючи нам втіху заповітну,
Запалюються в небі всі зірки!

2
Запалюються в небі всі зірки,
Далекі від неволі та негоди.
Мої дитячі радісні думки
Сузір'ям склались в кращі епізоди

Того життя, де весняні бруньки
Зустріли жваво райдужні пригоди.
Дерева в парку, свіжі та стрункі,
Були зухвалим еталоном вроди.

Життя вінок сонетів теж плете.
Дає і віднімає. І про те
Згадав письменник у своєму творі.

Вже не чекають парки та гаї.
Розгублено замовкли солов'ї.
І плачуть в ледве чутному мінорі.

3
І плачуть в ледве чутному мінорі
Кущі, де міг знаходитись рояль.
Нікому вже не треба тих історій -
Життя тепер - новітня магістраль.

Тут кожний звук загубиться у хорі.
А хор - фальшивий. Правда це, на жаль.
У ньому кожній заздрісній потворі
Пошана. Бо історія - спіраль.

Маленький острів щастя! Де ти, милий?
Ти надавав мені щоденно сили!
І чимось рідним пахли сторінки

Не навмання розгорнутої книги.
В ній дарували теплоту відлиги
Нічних пісень зворушливі рядки.

4
Нічних пісень зворушливі рядки
Оплакують нездійснені бажання.
Чи то дощі... Чи просто сліз струмки...
А може, образ першого кохання?

Щемить... Ще мить! Цій миті завдяки
Колись давно жили ті сподівання.
І зігрівало сонце залюбки,
Відкинувши зневіру й коливання.

На перехресті всіх старих надій
Вже зрозуміло: модний буревій
Не може стати другом апріорі.

Бо він пройшов - і знов на самоті
Повалені дерева молоді -
Вони не посміхаються в мажорі.

5
Вони не посміхаються в мажорі.
Вони не вірять у тверді слова.
В нудному, безнадійному повторі -
Розчарування. Вже не раз, не два.

І у своїй постійній непокорі
Вони не знають, що росте трава.
Вони весь час ховаються в коморі,
Як привид в них і тіло, й голова.

Вони мовчать. Погані чи хороші?
На нас усіх колишніх дуже схожі,
Але як придивитись - не такі.

Вони приходять з ночі, як зі скрині.
Так хто вони? Лише бездушні тіні!
В цей час всі тіні - темні та важкі.

6
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Однаково байдужі та похмурі.
Повзуть у різних напрямках стежки
І створюють привабливі фігури.

Ми, щиро простягнувши дві руки,
Благаємо рятунку від тортури.
Вбивають нас минулого дзвінки
І тих дзвінків затерті партитури.

Відмолюючи легковажно гріх,
Ми тонемо у спогадах нічних,
Як лютня у своєму переборі.

У глибині каштанових алей
Святі обличчя янголів-людей
Зникають в тиші, як краплини в морі.

7
Зникають в тиші, як краплини в морі
Ті голоси, що кликали назад.
Туди, де ми стояли на опорі,
Відхрещуючись від усіх порад.

Коли ми вільно дихали надворі,
Вдивляючись в яскравий зорепад,
У кожній айстрі, в кожному майорі
Вбачали світ на свій примхливий лад.

Ми не сприймали щирість і турботу...
Ішов світанок чорної суботи...
Над нами вже зліталися круки.

І, жадібні, ми бігли до врожаю...
Не помічали: нас попереджають
Пророчі знаки правої руки.

8
Пророчі знаки правої руки
Ми відкидали лівою рукою.
Минали тихо місяці, роки...
І правда вже здається не такою.

Здається, що усі слова палкі
Вже охолонули. І за водою
Пливуть. А дивних квітів пелюстки
Там - радістю були. А тут - журбою.

Дивилися таємні глядачі,
Як ми, доволі дрібно живучи,
Дорогоцінні пропускали днини.

Як восени нам втримати весну?
Щемливий спомин витягнув зі сну,
Пішовши тихо у нічні глибини.

9
Пішовши тихо у нічні глибини,
Не взявши нас в минулого краї,
Востаннє посміхнулись ті хвилини,
Вони тепер не наші. Нічиї.

Десь чути ніжні арфи й клавесини,
Для когось ще співають солов'ї.
А нас калічать болісні провини -
Безвихідні, знайомі та свої.

Все менше тих, хто слухає сонет.
Ми інший вже збираємо букет...
Конвалії - тоді. Тепер - жоржини.

То дощ, то сніг, то на траві роса -
Різноманітно плачуть небеса;
Перетворились люди на світлини.

10
Перетворились люди на світлини,
Перетворились квіти на вінок.
Пробачте, непомічені перлини,
Що пропустив важливий той дзвінок!

А докори, немов важкі цеглини,
Вбивають псевдолегкість сторінок.
Вороже дивляться жорстокі стіни
На всіх, хто запізнився на урок.

Насправді, ми нічого не забули.
Ми перетнули той кордон з минулим,
Коли вже пізно бити у набат.

Самі собі ми пишемо догани
І мовчки несемо душевні рани
З відбитками усіх важливих дат.

11
З відбитками усіх важливих дат
Йдемо вперед. До пекла чи до раю.
Про них червоним променем гранат
Обов'язково тихо нагадає.

А потім чорним кольором агат
Підтвердить, що назад шляху немає.
Можливо, нас пробачить дивний сад...
Та перед ним - обставин темна зграя.

Мого дитинства милу далину
У спогадах до серця пригорну
І подарую їй осінні квіти.

Хай стане каяттям тепер для нас
На всі віки, і нині, й повсякчас
Мій парк серпневий, променем зігрітий.

12
Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Крізь всі роки пригадує мене.
Він дуже хоче все ж таки змінити
Моє обличчя - сіре та сумне.

І незрадливий, світлом оповитий,
Він посміхнеться і не прожене.
Йому тепер три місяці ходити
В осінньому барвистому кашне.

Тепер немає спокою в душі.
Серпневий парку! Вислухай! Скажи,
Мій вірний друже! Що мені робити?

Пробач мене серед осінніх злив!
Я дотик твій колись не оцінив -
Не вірив, що не буде вічним літо.

13
Не вірив, що не буде вічним літо.
А як у це повірити я міг?
Мене кудись тягнуло, як магнітом,
І осліпив січневий білий сніг.

Тепер - лише сльозою окропити
Все те, що я сказати вже не встиг.
Однолітки мої - давно не діти,
Десь загубився справжній оберіг.

Сьогодні навіть жарти - й ті невлучні!
Всі діалоги - вимушені, штучні -
Дешевий та порожній маскарад.

Занурюючись у легку оману,
Мій персонаж реальний, не з роману
Не знав, що йде до нього листопад.

14
Не знав, що йде до нього листопад.
Не знав законів вільного падіння.
Різноманітні звуки серенад
Вже склалися в октаву розуміння.

Бо він - це я. Кричущий результат.
Збирати нам чи кидати каміння?
Пробач, мій парку! Ти - мій рідний брат!
Все спільне, навіть роздуми осінні.

Куди веде єдина, вірна путь?
Бо тут - давно вже втрачена вся суть,
Тут тільки маски, на байдужість хворі.

Вловивши струм холодної води,
В минуле йду. Мені - туди! Туди!
У спогадах відроджуються зорі.