Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Курдіновський (1989) /
Вірші
Спогади. Вінок сонетів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Спогади. Вінок сонетів
МАГІСТРАЛ
У спогадах відроджуються зорі.
Запалюються в небі всі зірки.
І плачуть в ледве чутному мінорі
Нічних пісень зворушливі рядки.
Вони не посміхаються в мажорі.
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Зникають в тиші, як краплини в морі
Пророчі знаки правої руки.
Пішовши тихо у нічні глибини,
Перетворились люди на світлини
З відбитками усіх важливих дат.
Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Не вірив, що не буде вічним літо...
Не знав, що йде до нього листопад.
1
У спогадах відроджуються зорі.
Десь там. Далеко. В затяжному сні.
Де всі слова - наївні та прозорі...
Реальність! Дай згадати ті пісні,
Де тільки радість, де немає горя,
Де тільки мрії квітнуть навесні.
А всі дороги - світлі та просторі,
Всі оклики - відверті й голосні!
Ми стільки звуків так і не почули!
Чи варто повертатися в минуле,
Де нас вітали добрі диваки?
Нехай у холоди, у спеку літню,
Даруючи нам втіху заповітну,
Запалюються в небі всі зірки!
2
Запалюються в небі всі зірки,
Далекі від неволі та негоди.
Мої дитячі радісні думки
Сузір'ям склались в кращі епізоди
Того життя, де весняні бруньки
Зустріли жваво райдужні пригоди.
Дерева в парку, свіжі та стрункі,
Були зухвалим еталоном вроди.
Життя вінок сонетів теж плете.
Дає і віднімає. І про те
Згадав письменник у своєму творі.
Вже не чекають парки та гаї.
Розгублено замовкли солов'ї.
І плачуть в ледве чутному мінорі.
3
І плачуть в ледве чутному мінорі
Кущі, де міг знаходитись рояль.
Нікому вже не треба тих історій -
Життя тепер - новітня магістраль.
Тут кожний звук загубиться у хорі.
А хор - фальшивий. Правда це, на жаль.
У ньому кожній заздрісній потворі
Пошана. Бо історія - спіраль.
Маленький острів щастя! Де ти, милий?
Ти надавав мені щоденно сили!
І чимось рідним пахли сторінки
Не навмання розгорнутої книги.
В ній дарували теплоту відлиги
Нічних пісень зворушливі рядки.
4
Нічних пісень зворушливі рядки
Оплакують нездійснені бажання.
Чи то дощі... Чи просто сліз струмки...
А може, образ першого кохання?
Щемить... Ще мить! Цій миті завдяки
Колись давно жили ті сподівання.
І зігрівало сонце залюбки,
Відкинувши зневіру й коливання.
На перехресті всіх старих надій
Вже зрозуміло: модний буревій
Не може стати другом апріорі.
Бо він пройшов - і знов на самоті
Повалені дерева молоді -
Вони не посміхаються в мажорі.
5
Вони не посміхаються в мажорі.
Вони не вірять у тверді слова.
В нудному, безнадійному повторі -
Розчарування. Вже не раз, не два.
І у своїй постійній непокорі
Вони не знають, що росте трава.
Вони весь час ховаються в коморі,
Як привид в них і тіло, й голова.
Вони мовчать. Погані чи хороші?
На нас усіх колишніх дуже схожі,
Але як придивитись - не такі.
Вони приходять з ночі, як зі скрині.
Так хто вони? Лише бездушні тіні!
В цей час всі тіні - темні та важкі.
6
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Однаково байдужі та похмурі.
Повзуть у різних напрямках стежки
І створюють привабливі фігури.
Ми, щиро простягнувши дві руки,
Благаємо рятунку від тортури.
Вбивають нас минулого дзвінки
І тих дзвінків затерті партитури.
Відмолюючи легковажно гріх,
Ми тонемо у спогадах нічних,
Як лютня у своєму переборі.
У глибині каштанових алей
Святі обличчя янголів-людей
Зникають в тиші, як краплини в морі.
7
Зникають в тиші, як краплини в морі
Ті голоси, що кликали назад.
Туди, де ми стояли на опорі,
Відхрещуючись від усіх порад.
Коли ми вільно дихали надворі,
Вдивляючись в яскравий зорепад,
У кожній айстрі, в кожному майорі
Вбачали світ на свій примхливий лад.
Ми не сприймали щирість і турботу...
Ішов світанок чорної суботи...
Над нами вже зліталися круки.
І, жадібні, ми бігли до врожаю...
Не помічали: нас попереджають
Пророчі знаки правої руки.
8
Пророчі знаки правої руки
Ми відкидали лівою рукою.
Минали тихо місяці, роки...
І правда вже здається не такою.
Здається, що усі слова палкі
Вже охолонули. І за водою
Пливуть. А дивних квітів пелюстки
Там - радістю були. А тут - журбою.
Дивилися таємні глядачі,
Як ми, доволі дрібно живучи,
Дорогоцінні пропускали днини.
Як восени нам втримати весну?
Щемливий спомин витягнув зі сну,
Пішовши тихо у нічні глибини.
9
Пішовши тихо у нічні глибини,
Не взявши нас в минулого краї,
Востаннє посміхнулись ті хвилини,
Вони тепер не наші. Нічиї.
Десь чути ніжні арфи й клавесини,
Для когось ще співають солов'ї.
А нас калічать болісні провини -
Безвихідні, знайомі та свої.
Все менше тих, хто слухає сонет.
Ми інший вже збираємо букет...
Конвалії - тоді. Тепер - жоржини.
То дощ, то сніг, то на траві роса -
Різноманітно плачуть небеса;
Перетворились люди на світлини.
10
Перетворились люди на світлини,
Перетворились квіти на вінок.
Пробачте, непомічені перлини,
Що пропустив важливий той дзвінок!
А докори, немов важкі цеглини,
Вбивають псевдолегкість сторінок.
Вороже дивляться жорстокі стіни
На всіх, хто запізнився на урок.
Насправді, ми нічого не забули.
Ми перетнули той кордон з минулим,
Коли вже пізно бити у набат.
Самі собі ми пишемо догани
І мовчки несемо душевні рани
З відбитками усіх важливих дат.
11
З відбитками усіх важливих дат
Йдемо вперед. До пекла чи до раю.
Про них червоним променем гранат
Обов'язково тихо нагадає.
А потім чорним кольором агат
Підтвердить, що назад шляху немає.
Можливо, нас пробачить дивний сад...
Та перед ним - обставин темна зграя.
Мого дитинства милу далину
У спогадах до серця пригорну
І подарую їй осінні квіти.
Хай стане каяттям тепер для нас
На всі віки, і нині, й повсякчас
Мій парк серпневий, променем зігрітий.
12
Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Крізь всі роки пригадує мене.
Він дуже хоче все ж таки змінити
Моє обличчя - сіре та сумне.
І незрадливий, світлом оповитий,
Він посміхнеться і не прожене.
Йому тепер три місяці ходити
В осінньому барвистому кашне.
Тепер немає спокою в душі.
Серпневий парку! Вислухай! Скажи,
Мій вірний друже! Що мені робити?
Пробач мене серед осінніх злив!
Я дотик твій колись не оцінив -
Не вірив, що не буде вічним літо.
13
Не вірив, що не буде вічним літо.
А як у це повірити я міг?
Мене кудись тягнуло, як магнітом,
І осліпив січневий білий сніг.
Тепер - лише сльозою окропити
Все те, що я сказати вже не встиг.
Однолітки мої - давно не діти,
Десь загубився справжній оберіг.
Сьогодні навіть жарти - й ті невлучні!
Всі діалоги - вимушені, штучні -
Дешевий та порожній маскарад.
Занурюючись у легку оману,
Мій персонаж реальний, не з роману
Не знав, що йде до нього листопад.
14
Не знав, що йде до нього листопад.
Не знав законів вільного падіння.
Різноманітні звуки серенад
Вже склалися в октаву розуміння.
Бо він - це я. Кричущий результат.
Збирати нам чи кидати каміння?
Пробач, мій парку! Ти - мій рідний брат!
Все спільне, навіть роздуми осінні.
Куди веде єдина, вірна путь?
Бо тут - давно вже втрачена вся суть,
Тут тільки маски, на байдужість хворі.
Вловивши струм холодної води,
В минуле йду. Мені - туди! Туди!
У спогадах відроджуються зорі.
У спогадах відроджуються зорі.
Запалюються в небі всі зірки.
І плачуть в ледве чутному мінорі
Нічних пісень зворушливі рядки.
Вони не посміхаються в мажорі.
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Зникають в тиші, як краплини в морі
Пророчі знаки правої руки.
Пішовши тихо у нічні глибини,
Перетворились люди на світлини
З відбитками усіх важливих дат.
Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Не вірив, що не буде вічним літо...
Не знав, що йде до нього листопад.
1
У спогадах відроджуються зорі.
Десь там. Далеко. В затяжному сні.
Де всі слова - наївні та прозорі...
Реальність! Дай згадати ті пісні,
Де тільки радість, де немає горя,
Де тільки мрії квітнуть навесні.
А всі дороги - світлі та просторі,
Всі оклики - відверті й голосні!
Ми стільки звуків так і не почули!
Чи варто повертатися в минуле,
Де нас вітали добрі диваки?
Нехай у холоди, у спеку літню,
Даруючи нам втіху заповітну,
Запалюються в небі всі зірки!
2
Запалюються в небі всі зірки,
Далекі від неволі та негоди.
Мої дитячі радісні думки
Сузір'ям склались в кращі епізоди
Того життя, де весняні бруньки
Зустріли жваво райдужні пригоди.
Дерева в парку, свіжі та стрункі,
Були зухвалим еталоном вроди.
Життя вінок сонетів теж плете.
Дає і віднімає. І про те
Згадав письменник у своєму творі.
Вже не чекають парки та гаї.
Розгублено замовкли солов'ї.
І плачуть в ледве чутному мінорі.
3
І плачуть в ледве чутному мінорі
Кущі, де міг знаходитись рояль.
Нікому вже не треба тих історій -
Життя тепер - новітня магістраль.
Тут кожний звук загубиться у хорі.
А хор - фальшивий. Правда це, на жаль.
У ньому кожній заздрісній потворі
Пошана. Бо історія - спіраль.
Маленький острів щастя! Де ти, милий?
Ти надавав мені щоденно сили!
І чимось рідним пахли сторінки
Не навмання розгорнутої книги.
В ній дарували теплоту відлиги
Нічних пісень зворушливі рядки.
4
Нічних пісень зворушливі рядки
Оплакують нездійснені бажання.
Чи то дощі... Чи просто сліз струмки...
А може, образ першого кохання?
Щемить... Ще мить! Цій миті завдяки
Колись давно жили ті сподівання.
І зігрівало сонце залюбки,
Відкинувши зневіру й коливання.
На перехресті всіх старих надій
Вже зрозуміло: модний буревій
Не може стати другом апріорі.
Бо він пройшов - і знов на самоті
Повалені дерева молоді -
Вони не посміхаються в мажорі.
5
Вони не посміхаються в мажорі.
Вони не вірять у тверді слова.
В нудному, безнадійному повторі -
Розчарування. Вже не раз, не два.
І у своїй постійній непокорі
Вони не знають, що росте трава.
Вони весь час ховаються в коморі,
Як привид в них і тіло, й голова.
Вони мовчать. Погані чи хороші?
На нас усіх колишніх дуже схожі,
Але як придивитись - не такі.
Вони приходять з ночі, як зі скрині.
Так хто вони? Лише бездушні тіні!
В цей час всі тіні - темні та важкі.
6
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Однаково байдужі та похмурі.
Повзуть у різних напрямках стежки
І створюють привабливі фігури.
Ми, щиро простягнувши дві руки,
Благаємо рятунку від тортури.
Вбивають нас минулого дзвінки
І тих дзвінків затерті партитури.
Відмолюючи легковажно гріх,
Ми тонемо у спогадах нічних,
Як лютня у своєму переборі.
У глибині каштанових алей
Святі обличчя янголів-людей
Зникають в тиші, як краплини в морі.
7
Зникають в тиші, як краплини в морі
Ті голоси, що кликали назад.
Туди, де ми стояли на опорі,
Відхрещуючись від усіх порад.
Коли ми вільно дихали надворі,
Вдивляючись в яскравий зорепад,
У кожній айстрі, в кожному майорі
Вбачали світ на свій примхливий лад.
Ми не сприймали щирість і турботу...
Ішов світанок чорної суботи...
Над нами вже зліталися круки.
І, жадібні, ми бігли до врожаю...
Не помічали: нас попереджають
Пророчі знаки правої руки.
8
Пророчі знаки правої руки
Ми відкидали лівою рукою.
Минали тихо місяці, роки...
І правда вже здається не такою.
Здається, що усі слова палкі
Вже охолонули. І за водою
Пливуть. А дивних квітів пелюстки
Там - радістю були. А тут - журбою.
Дивилися таємні глядачі,
Як ми, доволі дрібно живучи,
Дорогоцінні пропускали днини.
Як восени нам втримати весну?
Щемливий спомин витягнув зі сну,
Пішовши тихо у нічні глибини.
9
Пішовши тихо у нічні глибини,
Не взявши нас в минулого краї,
Востаннє посміхнулись ті хвилини,
Вони тепер не наші. Нічиї.
Десь чути ніжні арфи й клавесини,
Для когось ще співають солов'ї.
А нас калічать болісні провини -
Безвихідні, знайомі та свої.
Все менше тих, хто слухає сонет.
Ми інший вже збираємо букет...
Конвалії - тоді. Тепер - жоржини.
То дощ, то сніг, то на траві роса -
Різноманітно плачуть небеса;
Перетворились люди на світлини.
10
Перетворились люди на світлини,
Перетворились квіти на вінок.
Пробачте, непомічені перлини,
Що пропустив важливий той дзвінок!
А докори, немов важкі цеглини,
Вбивають псевдолегкість сторінок.
Вороже дивляться жорстокі стіни
На всіх, хто запізнився на урок.
Насправді, ми нічого не забули.
Ми перетнули той кордон з минулим,
Коли вже пізно бити у набат.
Самі собі ми пишемо догани
І мовчки несемо душевні рани
З відбитками усіх важливих дат.
11
З відбитками усіх важливих дат
Йдемо вперед. До пекла чи до раю.
Про них червоним променем гранат
Обов'язково тихо нагадає.
А потім чорним кольором агат
Підтвердить, що назад шляху немає.
Можливо, нас пробачить дивний сад...
Та перед ним - обставин темна зграя.
Мого дитинства милу далину
У спогадах до серця пригорну
І подарую їй осінні квіти.
Хай стане каяттям тепер для нас
На всі віки, і нині, й повсякчас
Мій парк серпневий, променем зігрітий.
12
Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Крізь всі роки пригадує мене.
Він дуже хоче все ж таки змінити
Моє обличчя - сіре та сумне.
І незрадливий, світлом оповитий,
Він посміхнеться і не прожене.
Йому тепер три місяці ходити
В осінньому барвистому кашне.
Тепер немає спокою в душі.
Серпневий парку! Вислухай! Скажи,
Мій вірний друже! Що мені робити?
Пробач мене серед осінніх злив!
Я дотик твій колись не оцінив -
Не вірив, що не буде вічним літо.
13
Не вірив, що не буде вічним літо.
А як у це повірити я міг?
Мене кудись тягнуло, як магнітом,
І осліпив січневий білий сніг.
Тепер - лише сльозою окропити
Все те, що я сказати вже не встиг.
Однолітки мої - давно не діти,
Десь загубився справжній оберіг.
Сьогодні навіть жарти - й ті невлучні!
Всі діалоги - вимушені, штучні -
Дешевий та порожній маскарад.
Занурюючись у легку оману,
Мій персонаж реальний, не з роману
Не знав, що йде до нього листопад.
14
Не знав, що йде до нього листопад.
Не знав законів вільного падіння.
Різноманітні звуки серенад
Вже склалися в октаву розуміння.
Бо він - це я. Кричущий результат.
Збирати нам чи кидати каміння?
Пробач, мій парку! Ти - мій рідний брат!
Все спільне, навіть роздуми осінні.
Куди веде єдина, вірна путь?
Бо тут - давно вже втрачена вся суть,
Тут тільки маски, на байдужість хворі.
Вловивши струм холодної води,
В минуле йду. Мені - туди! Туди!
У спогадах відроджуються зорі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
