Файні льоди

Мертвий продавець морозива у дивній позі коло самотньої, яскраво освітленої вітрини у нічному парку - чим не кадр із фільму жахів?
Казали ж мені добрі люди , нашіптував здоровий глузд - не ходи одна вечорами! Тим більше - через парк... А особливо - взимку.
Але ж ти не любиш людей, але любиш дерева, ага?
От і стій тепер темної ночі між цих дерев - одна єдина жива душа на гектар столітніх насаджень. Де тьмяні ліхтарі горять через один. Де тіні та звуки живуть своїм потойбічним життям. І лише вітрина з надписом "Файні льоди" гуде - яскрава і життєрадісна - од електронапруги.
А в кутку на стільці за вітриною... Ні, не дивись туди!!!

Влітку тут стояли кілометрові черги - мами, обліплені дітьми і дитячими возиками, елегантні мужчини з дамами попід руку, сором'язливі юнаки з нафарбованими дівицями, підстаркуваті мачо і загадкові донни в елегантних капелюшках. Песики та пси найрізноманітніших порід крутилися тут же - одні на дорогих шкіряних пасочках, інші - без.
Песики гавкали, діти пищали, черга рухалась повільно.
Бо вибір морозива був фантастичний!
Яких тут тільки смаків не було:
"Груша та камамбер", "Горогонзола з рибою", " Сир тофу з полуницею", "Огірок з малиною", "Смак копчених ковбасок зі смородиною", " Борщ з ваніллю, " Шампанське з пампухами", " Баблгам з марципанами", "Поцілунок Коломбіни"... Очі розбігалися. Продавці вправно міксували кольорові кульки в елегантні стаканчики. Асфальт плавився, слина текла, песики гавкали...
Літо минуло.

Тепер зимовий парк порожній і холодний, наче губи мертвої Коломбіни. Усі звичайні смертні сіли у маршрутку і поїхали. Лише тобі по дорозі додому захотілося пригод і трохи свого власного "твін піксу"...
На, маєш.
"А до вітрини таки треба підійти, подивитися, що з людиною - раптом треба "швидку" викликати, чи поліцію" - каже якась дуже твереза і правильна громадяночка у тобі.
Підходжу.
Під склом ядучо мерехтять лотки з різнокольоровим морозивом - таке собі задоволення у мінус один...
Продавець сидить в кутку ятки за вітриною у дивній позі - тричі скручений, абсолютно нерухомий. На ньому куртка і фірмовий фартух зверху. Здається, він не дихає.
Точно мертвий.
Треба подзвонити кудись...
Задубілими пальцями намагаюся дістати з сумки телефон.
Чорти б побрали ті замки взимку!
Смикаю з усієї сили. Замок розкривається і... Сумка повна бебехів вислизає з дерев'яних рук - гучно гепає об землю. За вітриною якийсь рух.
- Та щоб тебе!!!
- Хто тут?!!

З- за скляної вітрини на мене дивляться перелякані очі заспаного продавця. Він ще кілька разів кліпає довгими підмороженими віями, а тоді звично запитує:
- Морозива? Ви вже обрали? Одну кульку?
Я мовчки тикаю пальцем в найближчу кольорову субстанцію.
Розраховуюсь тремтячими пальцями - холодно так, що паперова купюра потріскує.
Але тепла хвиля вдячності до продавця, який не-мертвий раптом робить його таким рідним-рідним...
Наче ми з ним останні люди на планеті, ми пережили страшний апокаліпсис, довго блукали у темряві та холоді, і нарешті зустрілися...
Щоб сказати один одному

- Доброї ночі)
- Ми зачиняємось, приходьте завтра)

Йду через темний холодний парк, холодним писком їм холоднюче морозиво. Здається, воно зі смаком сирого фаршу, але пахне фіалками.
В голові крутиться самотня думка:

- Ну нарешті я скуштувала ті "Файні льоди" і навіть в черзі не стояла.