Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
А восени… Яка журба,
чи хто цвіте, чи в’яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти –
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.

(Оригінал)
Кто вам сказал, что я тиха,
слаба, судьбе подвластна?
Моя не дрогнула рука,
пою, и мысли ясны .
И если раз я завелась
рыданием печальным,-
так то весны капель была,
Не осени прощанье.
А осенью... Иль в радость знать
кто гаснет, кто в расцвете,
вербу, что пламени под стать,
разденет, плача, ветер.
Когда ж суровая зима
покроет краски света-
то, схоронивши их, сама
Рассыплет самоцветы.