1. Давно

Ми возили до ферми кукурудзяну січку –
Я і рудий Микита.
Я був ростом зо свічку,
А Микита – зо скирту.
На руках
під шкірою
м’ячі ганяв,
Сидів і ганяв. І так – півдня.
Він би підняв залюбки коня,
Та не хотів задля трудодня.

Остання безтарка... А я знесилів.
Микита ж хропів, від натуги аж синій...
– Дядьку, прокиньтесь бодай на хвильку,
Киньте в безтарну хоча б навильник!.. –
Дядько почув.
Матюкнувся в’яло
І неохоче скотився в яму.

...Поле безлюдніло. Поночіло.
Лячно мені. А йому ніпочім:
Длубався там, мов якась нікчема,
І присікався до мене знічев’я:
– Батька твого пам’ятаю, байстрюче.
Миршавий був, а такий кусючий!
Він у сільраді сидів за писаря,
На Колиму «путівки» виписував.
Де він теперки? В землі... Отож-бо!
Бог розсудив нас
По-свойму, по-божому.
Й мати твоя, активістка задрипана,
Із-під землі безголосо викрикує:
«Зрадник він, чуєте? Янус дволикий!..»
Хай покричить... А мені – не до крику,
Жити ось треба... Робота і різне –
Треба ж комусь рихтувать комунізми!
От і вожу кукурудзяну січку,
Перевиконую п’ятирічку.

....Мати вдихнула у мене силу,
Батько подав мені гострі вила...
Я весь напружився і – навиліт!
Дядько Микита...
із ями...
не виліз...
Було?.. Не було?..
Та, на жаль, наснилось.
...Микита ще й досі возить силос.


2. Недавно

І виплив із хати рудий Микита
Ногами вперед – за високий поріг...
Домовина,
Надійно цвяхами збита,
Пірнула в глибокий надійний рів.
І стало одразу немов світліше
В моєму селі і на всій землі...
І вина – солодші,
І страви – смачніші,
І ширші дороги – великі й малі.

1968 – 1975

Луганськ – с. Марківка на Сумщині
(с) Низовий Іван Данилович
«По-за раєм» (вибрані вірші
та поеми 1960 – 1998 рр.)
Луганськ: Укрроспроммаш. – 2001.
– 200 с., портр. – С. 34 – 35