
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
2025.06.29
23:49
Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
2025.06.29
23:25
Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
2025.06.29
22:01
Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
2025.06.29
17:16
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
2025.06.29
14:18
Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
2025.06.29
12:07
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
2025.06.29
11:45
Кілька днів просто не міг відійти від трагікомедії «Мій карпатський дідусь». Пронизливе враження - справді велике кіно, навіть не за форматом, а передусім, за художнім рівнем. Міжнародна творча команда (режисер і сценарист фільму - грузин Заза Буадзе, спі
2025.06.29
06:19
Там, де куриться туманом
Гомінка ріка,
Виглядають спозарана
Хлопця-козака.
Почалася косовиця,
А тебе нема, –
Покажися-обізвися
Хоч би крадькома.
Гомінка ріка,
Виглядають спозарана
Хлопця-козака.
Почалася косовиця,
А тебе нема, –
Покажися-обізвися
Хоч би крадькома.
2025.06.28
21:48
Цей твір, який сховався у пучині
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.
Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.
Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
2025.06.28
20:06
В лузі серед конюшини
Виросли дзвіночки сині,
І голівками хитають,
Дзвоном бджілок відганяють.
Прилетів сердитий джміль:
"Чути дзвін ваш звідусіль!"
Не дзвенять вже ті, співають,
На гостину бджіл скликають.
Виросли дзвіночки сині,
І голівками хитають,
Дзвоном бджілок відганяють.
Прилетів сердитий джміль:
"Чути дзвін ваш звідусіль!"
Не дзвенять вже ті, співають,
На гостину бджіл скликають.
2025.06.28
15:06
Усе життя, по суті – пошук істини,
як путь у невідоме, в один бік.
А сенс буття – не має часу й відстані,
йому байдуже, миля, день чи вік…
І живемо, немов у невагомості,
де гаємо години, де роки.
У митях так, на рівні підсвідомості,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...як путь у невідоме, в один бік.
А сенс буття – не має часу й відстані,
йому байдуже, миля, день чи вік…
І живемо, немов у невагомості,
де гаємо години, де роки.
У митях так, на рівні підсвідомості,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Меланія Дереза (1978) /
Проза
Вокзальні історії
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вокзальні історії
Із довоєнного щоденника.
Вокзальні історії.
Бабуська.
Сірий день. Потяги прибувають і відбувають. Світ похмурий, темний, і все в ньому похмуре також - і пасажири, що вийшли перекурити, і байдужі провідники, і навіть начебто бадьорий голос із динаміків якийсь надто залізобетонний. По перону бреде бабуська. Сукеночка на ній рябенька, дівоча, хустинка також. Раптом голосно оголошують відправлення, пасажирів ковтають вагони, двері зачиняються, потяг рушає ... Бабуська оживає й починає бігти пероном вздовж колії та потяга, що вже рушив і набирає швидкості. Радісно й беззубо регочучи, бабуська махає рукою комусь у вікні вагону. Махає весело, махає натхненно, схвильовано і збуджено.
- Кого вона проводжає? - думається мимоволі...
Але точнісінько така ж сцена повторюється, коли рушає наступний потяг. А потім ще один... А потім ще один...
А потім стає зрозуміло: бабуська проводжає усіх і - нікого. А точніше - власних привидів, яких бачить лише вона...
Ідеальна Феміна
В натовпі пасажирів не помітити її було неможливо! Струнка, висока, неймовірно приваблива. Усі персонажі чоловічої статі - і добряче потертий провідник, і сором'язливий студент, і компанія заробітчан, і клишоногий стариган з антикварним наплічником - усі виструнчились і активували опцію "юнацький вогонь в очах". Підбори ідеально підібраних в тон кофтинці босоніжок цокали по перону звабливо і дзвінко. Густа хвиля волосся ідеальної довжини дозволяла роздивитися ідеальний макіяж ідеальних очей на ідеальному обличчі.
- Дозвольте допомогти вам! - байдужий ще секунду тому голос провідника раптом став масним, мов пончик з вишнями.
- Дякую, - відповіла Ідеальна Феміна й дозволила запопадливому господарю вагона занести її - також ідеальну, не сумнівайтесь) - валізу в освітлені двері.
"Краса - неймовірна сила!" крутнулася в голові заяложена істина.
Потяг рушив. За вікнами побігли будинки та споруди, понеслись, мов спринтери, дерева, полетіли ліхтарі та зірки. Свіженькі пасажири розкладали клунки, знайомились, одягали благенькі матраси у вологі синюваті залізничні простирадла...
Потяг летів у ніч.
Раптом за дверима тамбура почувся надтріснутий та різкий, мов крик чайки, голос. Голос, здається, намагався про щось домовитись телефоном із далеким абонентом.
- Якого дідька ти хочеш ще від мене? Ну хочеш, я завтра покину Віталіка?!!
Звуки, що линули з-за дверей довгих кілька хвилин потому, нагадували глухі ридання. А потім звідтіля вийшла Ідеальная Феміна. Та зміна була разюча: тепер це була заплакана і скуйовджена жіночка. Босоніж. З босоніжками в руках.
Феміну було шкода.
Віталіка також.
Мінус двадцять два.
Усе було звично: провідник з ліхтариком, вхід до вагону - освітлений і звабливо-теплий на морозі, сонні пассажири. Єдине, що трохи дивувало - цієї ночі їх було набагато менше, аніж зазвичай. А підмерзла уява - мінус двадцять два, на хвилиночку - в подробицях малювала апокаліптичну картинку: сотні пасажирів, які так і не доїхали до вокзалу... Ось їхні заскорцюблі крихкі тіла на вулицях та у металевих животах таксі, перетворені холодом на мовчазні скульптури. Ось їхні, вже нікому не потрібні, валізи та квитки...
Втім, у теплі нічного плацкартного вагону картинки розтанули й зникли.
Мляве світло. Стукіт коліс і розгойдування. Моє місце - "бокове нижнє" , і розкладений піді мною столик геть не схожий на ортопедичне ложе. Втім, втома заколисує. Очі зплющуються. Крізь щілинку напівстулених повік мені видно напівпорожній вагон... Їхати три години "з хвостиком". А здається - всеньку зиму. Раптом чується незрозумілий шум. По проходу якісь дядьки несуть ...труну. Труна відкрита. В ній лежить покійник. Носити труни через вузькі проходи плацкартних вагонів - діло непросте... Однак вирази облич у дядьків буденні, заклопотані. Дядьки спритно оминають перепони - виступи, ноги-руки, які звисають, валізи та клунки. Один з дядьків, притримуючи труну правою. рукою, час від часу заглядає в квиток, який тримає у лівій. Так, наче шукає номер оплаченої полиці. Процесія з труною і покійником у ній завмирає коло мене. У новопреставленого плацкартне місце прямо наді мною - на верхній полиці. Дядьки намагаються запроторити труну на полицю... Труна не поміщається. Кряхтять, підіймають трішки вище і... необережно перевертають. На мене падає мертвий холодний дід в синьому костюмі та білій сорочці в рожеву смужечку.
Від жаху я прокидаюсь. Я справді їду потягом. Лежу на верхній полиці. До прибуття на мою станцію більше години.
Вокзальні історії.
Бабуська.
Сірий день. Потяги прибувають і відбувають. Світ похмурий, темний, і все в ньому похмуре також - і пасажири, що вийшли перекурити, і байдужі провідники, і навіть начебто бадьорий голос із динаміків якийсь надто залізобетонний. По перону бреде бабуська. Сукеночка на ній рябенька, дівоча, хустинка також. Раптом голосно оголошують відправлення, пасажирів ковтають вагони, двері зачиняються, потяг рушає ... Бабуська оживає й починає бігти пероном вздовж колії та потяга, що вже рушив і набирає швидкості. Радісно й беззубо регочучи, бабуська махає рукою комусь у вікні вагону. Махає весело, махає натхненно, схвильовано і збуджено.
- Кого вона проводжає? - думається мимоволі...
Але точнісінько така ж сцена повторюється, коли рушає наступний потяг. А потім ще один... А потім ще один...
А потім стає зрозуміло: бабуська проводжає усіх і - нікого. А точніше - власних привидів, яких бачить лише вона...
Ідеальна Феміна
В натовпі пасажирів не помітити її було неможливо! Струнка, висока, неймовірно приваблива. Усі персонажі чоловічої статі - і добряче потертий провідник, і сором'язливий студент, і компанія заробітчан, і клишоногий стариган з антикварним наплічником - усі виструнчились і активували опцію "юнацький вогонь в очах". Підбори ідеально підібраних в тон кофтинці босоніжок цокали по перону звабливо і дзвінко. Густа хвиля волосся ідеальної довжини дозволяла роздивитися ідеальний макіяж ідеальних очей на ідеальному обличчі.
- Дозвольте допомогти вам! - байдужий ще секунду тому голос провідника раптом став масним, мов пончик з вишнями.
- Дякую, - відповіла Ідеальна Феміна й дозволила запопадливому господарю вагона занести її - також ідеальну, не сумнівайтесь) - валізу в освітлені двері.
"Краса - неймовірна сила!" крутнулася в голові заяложена істина.
Потяг рушив. За вікнами побігли будинки та споруди, понеслись, мов спринтери, дерева, полетіли ліхтарі та зірки. Свіженькі пасажири розкладали клунки, знайомились, одягали благенькі матраси у вологі синюваті залізничні простирадла...
Потяг летів у ніч.
Раптом за дверима тамбура почувся надтріснутий та різкий, мов крик чайки, голос. Голос, здається, намагався про щось домовитись телефоном із далеким абонентом.
- Якого дідька ти хочеш ще від мене? Ну хочеш, я завтра покину Віталіка?!!
Звуки, що линули з-за дверей довгих кілька хвилин потому, нагадували глухі ридання. А потім звідтіля вийшла Ідеальная Феміна. Та зміна була разюча: тепер це була заплакана і скуйовджена жіночка. Босоніж. З босоніжками в руках.
Феміну було шкода.
Віталіка також.
Мінус двадцять два.
Усе було звично: провідник з ліхтариком, вхід до вагону - освітлений і звабливо-теплий на морозі, сонні пассажири. Єдине, що трохи дивувало - цієї ночі їх було набагато менше, аніж зазвичай. А підмерзла уява - мінус двадцять два, на хвилиночку - в подробицях малювала апокаліптичну картинку: сотні пасажирів, які так і не доїхали до вокзалу... Ось їхні заскорцюблі крихкі тіла на вулицях та у металевих животах таксі, перетворені холодом на мовчазні скульптури. Ось їхні, вже нікому не потрібні, валізи та квитки...
Втім, у теплі нічного плацкартного вагону картинки розтанули й зникли.
Мляве світло. Стукіт коліс і розгойдування. Моє місце - "бокове нижнє" , і розкладений піді мною столик геть не схожий на ортопедичне ложе. Втім, втома заколисує. Очі зплющуються. Крізь щілинку напівстулених повік мені видно напівпорожній вагон... Їхати три години "з хвостиком". А здається - всеньку зиму. Раптом чується незрозумілий шум. По проходу якісь дядьки несуть ...труну. Труна відкрита. В ній лежить покійник. Носити труни через вузькі проходи плацкартних вагонів - діло непросте... Однак вирази облич у дядьків буденні, заклопотані. Дядьки спритно оминають перепони - виступи, ноги-руки, які звисають, валізи та клунки. Один з дядьків, притримуючи труну правою. рукою, час від часу заглядає в квиток, який тримає у лівій. Так, наче шукає номер оплаченої полиці. Процесія з труною і покійником у ній завмирає коло мене. У новопреставленого плацкартне місце прямо наді мною - на верхній полиці. Дядьки намагаються запроторити труну на полицю... Труна не поміщається. Кряхтять, підіймають трішки вище і... необережно перевертають. На мене падає мертвий холодний дід в синьому костюмі та білій сорочці в рожеву смужечку.
Від жаху я прокидаюсь. Я справді їду потягом. Лежу на верхній полиці. До прибуття на мою станцію більше години.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію