Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.23
17:04
Уперто нас минає брудершафт.
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!
Чому швидким у снах є перехід
До поцілунків від торкань легких?
Чому умовностей і
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!
Чому швидким у снах є перехід
До поцілунків від торкань легких?
Чому умовностей і
2026.02.23
16:41
Над рікою, що зветься Турбота
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
2026.02.23
16:20
Пішов за обрій січень кришталевий,
Сумний король дорослої зими.
Дитинство помирає не миттєво,
Не від важкого подиху пітьми.
Все менше діамантів, більше - стразів,
Яскраво не всміхається зоря.
Дитинство помирає не одразу,
Сумний король дорослої зими.
Дитинство помирає не миттєво,
Не від важкого подиху пітьми.
Все менше діамантів, більше - стразів,
Яскраво не всміхається зоря.
Дитинство помирає не одразу,
2026.02.23
15:16
Ми власної історії народ
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
2026.02.23
13:58
Зима тримає небо у полоні,
Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.
Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.
Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
2026.02.23
12:23
Частину серця, зіроньку душі
Лишаю там, де небо у ковші —
Між горами. Де димчасті мережки
Вбирають гори не в хустки, в сережки.
І зіглядаються зеленолицьо
Красуні-гори до гнізда орлиці.
Шепочуть буки: не минеш розлуки.
Смереки кажуть, що вже осінь
Лишаю там, де небо у ковші —
Між горами. Де димчасті мережки
Вбирають гори не в хустки, в сережки.
І зіглядаються зеленолицьо
Красуні-гори до гнізда орлиці.
Шепочуть буки: не минеш розлуки.
Смереки кажуть, що вже осінь
2026.02.23
11:27
Я вийду на майдан, на велелюдний простір,
На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки і страхи, як спалахи квилінь.
Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не
На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки і страхи, як спалахи квилінь.
Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не
2026.02.23
10:16
І
Весна розпочинається з калюж,
а далі... все в руці ентузіаста –
і проліски, і витинанки рясту,
але насправді хочемо чимдуж
оновлення осиротілих душ
у дусі правоти Екклезіаста.
Весна розпочинається з калюж,
а далі... все в руці ентузіаста –
і проліски, і витинанки рясту,
але насправді хочемо чимдуж
оновлення осиротілих душ
у дусі правоти Екклезіаста.
2026.02.23
07:30
Не знаю я шипи взялись відкіль.
І слово - чи зродилося у терні?
У закутках душі, де хмуро й темно,
Призначення і смак втрачає сіль.
То ж вибач. Не тримаючи образ
Зламати колючки і легко й просто.
І благодать Великоднього посту
І слово - чи зродилося у терні?
У закутках душі, де хмуро й темно,
Призначення і смак втрачає сіль.
То ж вибач. Не тримаючи образ
Зламати колючки і легко й просто.
І благодать Великоднього посту
2026.02.23
05:30
Це ж так треба любить Україну,
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
2026.02.22
21:14
Хлюпоче дощ і вітер дзенька.
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.
Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.
Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
2026.02.22
21:00
Сполоханий ранок давно від’ятрів
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.
Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.
Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
2026.02.22
15:39
Мільярди років крутиться Земля.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
2026.02.22
14:23
Леонід Радін (1860-1900)
Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.
Вийшли ми всі із народу,
Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.
Вийшли ми всі із народу,
2026.02.22
14:08
Леді Мадонно, діти під ногами
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
2026.02.22
12:08
У подорожах дивних, безкінечних
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Меланія Дереза (1978) /
Проза
Вокзальні історії
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вокзальні історії
Із довоєнного щоденника.
Вокзальні історії.
Бабуська.
Сірий день. Потяги прибувають і відбувають. Світ похмурий, темний, і все в ньому похмуре також - і пасажири, що вийшли перекурити, і байдужі провідники, і навіть начебто бадьорий голос із динаміків якийсь надто залізобетонний. По перону бреде бабуська. Сукеночка на ній рябенька, дівоча, хустинка також. Раптом голосно оголошують відправлення, пасажирів ковтають вагони, двері зачиняються, потяг рушає ... Бабуська оживає й починає бігти пероном вздовж колії та потяга, що вже рушив і набирає швидкості. Радісно й беззубо регочучи, бабуська махає рукою комусь у вікні вагону. Махає весело, махає натхненно, схвильовано і збуджено.
- Кого вона проводжає? - думається мимоволі...
Але точнісінько така ж сцена повторюється, коли рушає наступний потяг. А потім ще один... А потім ще один...
А потім стає зрозуміло: бабуська проводжає усіх і - нікого. А точніше - власних привидів, яких бачить лише вона...
Ідеальна Феміна
В натовпі пасажирів не помітити її було неможливо! Струнка, висока, неймовірно приваблива. Усі персонажі чоловічої статі - і добряче потертий провідник, і сором'язливий студент, і компанія заробітчан, і клишоногий стариган з антикварним наплічником - усі виструнчились і активували опцію "юнацький вогонь в очах". Підбори ідеально підібраних в тон кофтинці босоніжок цокали по перону звабливо і дзвінко. Густа хвиля волосся ідеальної довжини дозволяла роздивитися ідеальний макіяж ідеальних очей на ідеальному обличчі.
- Дозвольте допомогти вам! - байдужий ще секунду тому голос провідника раптом став масним, мов пончик з вишнями.
- Дякую, - відповіла Ідеальна Феміна й дозволила запопадливому господарю вагона занести її - також ідеальну, не сумнівайтесь) - валізу в освітлені двері.
"Краса - неймовірна сила!" крутнулася в голові заяложена істина.
Потяг рушив. За вікнами побігли будинки та споруди, понеслись, мов спринтери, дерева, полетіли ліхтарі та зірки. Свіженькі пасажири розкладали клунки, знайомились, одягали благенькі матраси у вологі синюваті залізничні простирадла...
Потяг летів у ніч.
Раптом за дверима тамбура почувся надтріснутий та різкий, мов крик чайки, голос. Голос, здається, намагався про щось домовитись телефоном із далеким абонентом.
- Якого дідька ти хочеш ще від мене? Ну хочеш, я завтра покину Віталіка?!!
Звуки, що линули з-за дверей довгих кілька хвилин потому, нагадували глухі ридання. А потім звідтіля вийшла Ідеальная Феміна. Та зміна була разюча: тепер це була заплакана і скуйовджена жіночка. Босоніж. З босоніжками в руках.
Феміну було шкода.
Віталіка також.
Мінус двадцять два.
Усе було звично: провідник з ліхтариком, вхід до вагону - освітлений і звабливо-теплий на морозі, сонні пассажири. Єдине, що трохи дивувало - цієї ночі їх було набагато менше, аніж зазвичай. А підмерзла уява - мінус двадцять два, на хвилиночку - в подробицях малювала апокаліптичну картинку: сотні пасажирів, які так і не доїхали до вокзалу... Ось їхні заскорцюблі крихкі тіла на вулицях та у металевих животах таксі, перетворені холодом на мовчазні скульптури. Ось їхні, вже нікому не потрібні, валізи та квитки...
Втім, у теплі нічного плацкартного вагону картинки розтанули й зникли.
Мляве світло. Стукіт коліс і розгойдування. Моє місце - "бокове нижнє" , і розкладений піді мною столик геть не схожий на ортопедичне ложе. Втім, втома заколисує. Очі зплющуються. Крізь щілинку напівстулених повік мені видно напівпорожній вагон... Їхати три години "з хвостиком". А здається - всеньку зиму. Раптом чується незрозумілий шум. По проходу якісь дядьки несуть ...труну. Труна відкрита. В ній лежить покійник. Носити труни через вузькі проходи плацкартних вагонів - діло непросте... Однак вирази облич у дядьків буденні, заклопотані. Дядьки спритно оминають перепони - виступи, ноги-руки, які звисають, валізи та клунки. Один з дядьків, притримуючи труну правою. рукою, час від часу заглядає в квиток, який тримає у лівій. Так, наче шукає номер оплаченої полиці. Процесія з труною і покійником у ній завмирає коло мене. У новопреставленого плацкартне місце прямо наді мною - на верхній полиці. Дядьки намагаються запроторити труну на полицю... Труна не поміщається. Кряхтять, підіймають трішки вище і... необережно перевертають. На мене падає мертвий холодний дід в синьому костюмі та білій сорочці в рожеву смужечку.
Від жаху я прокидаюсь. Я справді їду потягом. Лежу на верхній полиці. До прибуття на мою станцію більше години.
Вокзальні історії.
Бабуська.
Сірий день. Потяги прибувають і відбувають. Світ похмурий, темний, і все в ньому похмуре також - і пасажири, що вийшли перекурити, і байдужі провідники, і навіть начебто бадьорий голос із динаміків якийсь надто залізобетонний. По перону бреде бабуська. Сукеночка на ній рябенька, дівоча, хустинка також. Раптом голосно оголошують відправлення, пасажирів ковтають вагони, двері зачиняються, потяг рушає ... Бабуська оживає й починає бігти пероном вздовж колії та потяга, що вже рушив і набирає швидкості. Радісно й беззубо регочучи, бабуська махає рукою комусь у вікні вагону. Махає весело, махає натхненно, схвильовано і збуджено.
- Кого вона проводжає? - думається мимоволі...
Але точнісінько така ж сцена повторюється, коли рушає наступний потяг. А потім ще один... А потім ще один...
А потім стає зрозуміло: бабуська проводжає усіх і - нікого. А точніше - власних привидів, яких бачить лише вона...
Ідеальна Феміна
В натовпі пасажирів не помітити її було неможливо! Струнка, висока, неймовірно приваблива. Усі персонажі чоловічої статі - і добряче потертий провідник, і сором'язливий студент, і компанія заробітчан, і клишоногий стариган з антикварним наплічником - усі виструнчились і активували опцію "юнацький вогонь в очах". Підбори ідеально підібраних в тон кофтинці босоніжок цокали по перону звабливо і дзвінко. Густа хвиля волосся ідеальної довжини дозволяла роздивитися ідеальний макіяж ідеальних очей на ідеальному обличчі.
- Дозвольте допомогти вам! - байдужий ще секунду тому голос провідника раптом став масним, мов пончик з вишнями.
- Дякую, - відповіла Ідеальна Феміна й дозволила запопадливому господарю вагона занести її - також ідеальну, не сумнівайтесь) - валізу в освітлені двері.
"Краса - неймовірна сила!" крутнулася в голові заяложена істина.
Потяг рушив. За вікнами побігли будинки та споруди, понеслись, мов спринтери, дерева, полетіли ліхтарі та зірки. Свіженькі пасажири розкладали клунки, знайомились, одягали благенькі матраси у вологі синюваті залізничні простирадла...
Потяг летів у ніч.
Раптом за дверима тамбура почувся надтріснутий та різкий, мов крик чайки, голос. Голос, здається, намагався про щось домовитись телефоном із далеким абонентом.
- Якого дідька ти хочеш ще від мене? Ну хочеш, я завтра покину Віталіка?!!
Звуки, що линули з-за дверей довгих кілька хвилин потому, нагадували глухі ридання. А потім звідтіля вийшла Ідеальная Феміна. Та зміна була разюча: тепер це була заплакана і скуйовджена жіночка. Босоніж. З босоніжками в руках.
Феміну було шкода.
Віталіка також.
Мінус двадцять два.
Усе було звично: провідник з ліхтариком, вхід до вагону - освітлений і звабливо-теплий на морозі, сонні пассажири. Єдине, що трохи дивувало - цієї ночі їх було набагато менше, аніж зазвичай. А підмерзла уява - мінус двадцять два, на хвилиночку - в подробицях малювала апокаліптичну картинку: сотні пасажирів, які так і не доїхали до вокзалу... Ось їхні заскорцюблі крихкі тіла на вулицях та у металевих животах таксі, перетворені холодом на мовчазні скульптури. Ось їхні, вже нікому не потрібні, валізи та квитки...
Втім, у теплі нічного плацкартного вагону картинки розтанули й зникли.
Мляве світло. Стукіт коліс і розгойдування. Моє місце - "бокове нижнє" , і розкладений піді мною столик геть не схожий на ортопедичне ложе. Втім, втома заколисує. Очі зплющуються. Крізь щілинку напівстулених повік мені видно напівпорожній вагон... Їхати три години "з хвостиком". А здається - всеньку зиму. Раптом чується незрозумілий шум. По проходу якісь дядьки несуть ...труну. Труна відкрита. В ній лежить покійник. Носити труни через вузькі проходи плацкартних вагонів - діло непросте... Однак вирази облич у дядьків буденні, заклопотані. Дядьки спритно оминають перепони - виступи, ноги-руки, які звисають, валізи та клунки. Один з дядьків, притримуючи труну правою. рукою, час від часу заглядає в квиток, який тримає у лівій. Так, наче шукає номер оплаченої полиці. Процесія з труною і покійником у ній завмирає коло мене. У новопреставленого плацкартне місце прямо наді мною - на верхній полиці. Дядьки намагаються запроторити труну на полицю... Труна не поміщається. Кряхтять, підіймають трішки вище і... необережно перевертають. На мене падає мертвий холодний дід в синьому костюмі та білій сорочці в рожеву смужечку.
Від жаху я прокидаюсь. Я справді їду потягом. Лежу на верхній полиці. До прибуття на мою станцію більше години.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
