Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.12
23:32
дощ пішов по обіді
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
2026.11.12
22:33
Пророкам було велено воскресати
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
2026.11.12
20:29
Стояв звичайний березневий ранок.
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
2026.11.12
20:24
Мені не дасть спокою цей плач,
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
2026.11.12
15:05
Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
2026.11.12
06:54
«РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
2026.11.11
23:37
Замовить Mot et Chandon
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Меланія Дереза (1978) /
Проза
Вокзальні історії
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вокзальні історії
Із довоєнного щоденника.
Вокзальні історії.
Бабуська.
Сірий день. Потяги прибувають і відбувають. Світ похмурий, темний, і все в ньому похмуре також - і пасажири, що вийшли перекурити, і байдужі провідники, і навіть начебто бадьорий голос із динаміків якийсь надто залізобетонний. По перону бреде бабуська. Сукеночка на ній рябенька, дівоча, хустинка також. Раптом голосно оголошують відправлення, пасажирів ковтають вагони, двері зачиняються, потяг рушає ... Бабуська оживає й починає бігти пероном вздовж колії та потяга, що вже рушив і набирає швидкості. Радісно й беззубо регочучи, бабуська махає рукою комусь у вікні вагону. Махає весело, махає натхненно, схвильовано і збуджено.
- Кого вона проводжає? - думається мимоволі...
Але точнісінько така ж сцена повторюється, коли рушає наступний потяг. А потім ще один... А потім ще один...
А потім стає зрозуміло: бабуська проводжає усіх і - нікого. А точніше - власних привидів, яких бачить лише вона...
Ідеальна Феміна
В натовпі пасажирів не помітити її було неможливо! Струнка, висока, неймовірно приваблива. Усі персонажі чоловічої статі - і добряче потертий провідник, і сором'язливий студент, і компанія заробітчан, і клишоногий стариган з антикварним наплічником - усі виструнчились і активували опцію "юнацький вогонь в очах". Підбори ідеально підібраних в тон кофтинці босоніжок цокали по перону звабливо і дзвінко. Густа хвиля волосся ідеальної довжини дозволяла роздивитися ідеальний макіяж ідеальних очей на ідеальному обличчі.
- Дозвольте допомогти вам! - байдужий ще секунду тому голос провідника раптом став масним, мов пончик з вишнями.
- Дякую, - відповіла Ідеальна Феміна й дозволила запопадливому господарю вагона занести її - також ідеальну, не сумнівайтесь) - валізу в освітлені двері.
"Краса - неймовірна сила!" крутнулася в голові заяложена істина.
Потяг рушив. За вікнами побігли будинки та споруди, понеслись, мов спринтери, дерева, полетіли ліхтарі та зірки. Свіженькі пасажири розкладали клунки, знайомились, одягали благенькі матраси у вологі синюваті залізничні простирадла...
Потяг летів у ніч.
Раптом за дверима тамбура почувся надтріснутий та різкий, мов крик чайки, голос. Голос, здається, намагався про щось домовитись телефоном із далеким абонентом.
- Якого дідька ти хочеш ще від мене? Ну хочеш, я завтра покину Віталіка?!!
Звуки, що линули з-за дверей довгих кілька хвилин потому, нагадували глухі ридання. А потім звідтіля вийшла Ідеальная Феміна. Та зміна була разюча: тепер це була заплакана і скуйовджена жіночка. Босоніж. З босоніжками в руках.
Феміну було шкода.
Віталіка також.
Мінус двадцять два.
Усе було звично: провідник з ліхтариком, вхід до вагону - освітлений і звабливо-теплий на морозі, сонні пассажири. Єдине, що трохи дивувало - цієї ночі їх було набагато менше, аніж зазвичай. А підмерзла уява - мінус двадцять два, на хвилиночку - в подробицях малювала апокаліптичну картинку: сотні пасажирів, які так і не доїхали до вокзалу... Ось їхні заскорцюблі крихкі тіла на вулицях та у металевих животах таксі, перетворені холодом на мовчазні скульптури. Ось їхні, вже нікому не потрібні, валізи та квитки...
Втім, у теплі нічного плацкартного вагону картинки розтанули й зникли.
Мляве світло. Стукіт коліс і розгойдування. Моє місце - "бокове нижнє" , і розкладений піді мною столик геть не схожий на ортопедичне ложе. Втім, втома заколисує. Очі зплющуються. Крізь щілинку напівстулених повік мені видно напівпорожній вагон... Їхати три години "з хвостиком". А здається - всеньку зиму. Раптом чується незрозумілий шум. По проходу якісь дядьки несуть ...труну. Труна відкрита. В ній лежить покійник. Носити труни через вузькі проходи плацкартних вагонів - діло непросте... Однак вирази облич у дядьків буденні, заклопотані. Дядьки спритно оминають перепони - виступи, ноги-руки, які звисають, валізи та клунки. Один з дядьків, притримуючи труну правою. рукою, час від часу заглядає в квиток, який тримає у лівій. Так, наче шукає номер оплаченої полиці. Процесія з труною і покійником у ній завмирає коло мене. У новопреставленого плацкартне місце прямо наді мною - на верхній полиці. Дядьки намагаються запроторити труну на полицю... Труна не поміщається. Кряхтять, підіймають трішки вище і... необережно перевертають. На мене падає мертвий холодний дід в синьому костюмі та білій сорочці в рожеву смужечку.
Від жаху я прокидаюсь. Я справді їду потягом. Лежу на верхній полиці. До прибуття на мою станцію більше години.
Вокзальні історії.
Бабуська.
Сірий день. Потяги прибувають і відбувають. Світ похмурий, темний, і все в ньому похмуре також - і пасажири, що вийшли перекурити, і байдужі провідники, і навіть начебто бадьорий голос із динаміків якийсь надто залізобетонний. По перону бреде бабуська. Сукеночка на ній рябенька, дівоча, хустинка також. Раптом голосно оголошують відправлення, пасажирів ковтають вагони, двері зачиняються, потяг рушає ... Бабуська оживає й починає бігти пероном вздовж колії та потяга, що вже рушив і набирає швидкості. Радісно й беззубо регочучи, бабуська махає рукою комусь у вікні вагону. Махає весело, махає натхненно, схвильовано і збуджено.
- Кого вона проводжає? - думається мимоволі...
Але точнісінько така ж сцена повторюється, коли рушає наступний потяг. А потім ще один... А потім ще один...
А потім стає зрозуміло: бабуська проводжає усіх і - нікого. А точніше - власних привидів, яких бачить лише вона...
Ідеальна Феміна
В натовпі пасажирів не помітити її було неможливо! Струнка, висока, неймовірно приваблива. Усі персонажі чоловічої статі - і добряче потертий провідник, і сором'язливий студент, і компанія заробітчан, і клишоногий стариган з антикварним наплічником - усі виструнчились і активували опцію "юнацький вогонь в очах". Підбори ідеально підібраних в тон кофтинці босоніжок цокали по перону звабливо і дзвінко. Густа хвиля волосся ідеальної довжини дозволяла роздивитися ідеальний макіяж ідеальних очей на ідеальному обличчі.
- Дозвольте допомогти вам! - байдужий ще секунду тому голос провідника раптом став масним, мов пончик з вишнями.
- Дякую, - відповіла Ідеальна Феміна й дозволила запопадливому господарю вагона занести її - також ідеальну, не сумнівайтесь) - валізу в освітлені двері.
"Краса - неймовірна сила!" крутнулася в голові заяложена істина.
Потяг рушив. За вікнами побігли будинки та споруди, понеслись, мов спринтери, дерева, полетіли ліхтарі та зірки. Свіженькі пасажири розкладали клунки, знайомились, одягали благенькі матраси у вологі синюваті залізничні простирадла...
Потяг летів у ніч.
Раптом за дверима тамбура почувся надтріснутий та різкий, мов крик чайки, голос. Голос, здається, намагався про щось домовитись телефоном із далеким абонентом.
- Якого дідька ти хочеш ще від мене? Ну хочеш, я завтра покину Віталіка?!!
Звуки, що линули з-за дверей довгих кілька хвилин потому, нагадували глухі ридання. А потім звідтіля вийшла Ідеальная Феміна. Та зміна була разюча: тепер це була заплакана і скуйовджена жіночка. Босоніж. З босоніжками в руках.
Феміну було шкода.
Віталіка також.
Мінус двадцять два.
Усе було звично: провідник з ліхтариком, вхід до вагону - освітлений і звабливо-теплий на морозі, сонні пассажири. Єдине, що трохи дивувало - цієї ночі їх було набагато менше, аніж зазвичай. А підмерзла уява - мінус двадцять два, на хвилиночку - в подробицях малювала апокаліптичну картинку: сотні пасажирів, які так і не доїхали до вокзалу... Ось їхні заскорцюблі крихкі тіла на вулицях та у металевих животах таксі, перетворені холодом на мовчазні скульптури. Ось їхні, вже нікому не потрібні, валізи та квитки...
Втім, у теплі нічного плацкартного вагону картинки розтанули й зникли.
Мляве світло. Стукіт коліс і розгойдування. Моє місце - "бокове нижнє" , і розкладений піді мною столик геть не схожий на ортопедичне ложе. Втім, втома заколисує. Очі зплющуються. Крізь щілинку напівстулених повік мені видно напівпорожній вагон... Їхати три години "з хвостиком". А здається - всеньку зиму. Раптом чується незрозумілий шум. По проходу якісь дядьки несуть ...труну. Труна відкрита. В ній лежить покійник. Носити труни через вузькі проходи плацкартних вагонів - діло непросте... Однак вирази облич у дядьків буденні, заклопотані. Дядьки спритно оминають перепони - виступи, ноги-руки, які звисають, валізи та клунки. Один з дядьків, притримуючи труну правою. рукою, час від часу заглядає в квиток, який тримає у лівій. Так, наче шукає номер оплаченої полиці. Процесія з труною і покійником у ній завмирає коло мене. У новопреставленого плацкартне місце прямо наді мною - на верхній полиці. Дядьки намагаються запроторити труну на полицю... Труна не поміщається. Кряхтять, підіймають трішки вище і... необережно перевертають. На мене падає мертвий холодний дід в синьому костюмі та білій сорочці в рожеву смужечку.
Від жаху я прокидаюсь. Я справді їду потягом. Лежу на верхній полиці. До прибуття на мою станцію більше години.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
