Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Меланія Дереза (1978) /
Проза
Вокзальні історії
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вокзальні історії
Із довоєнного щоденника.
Вокзальні історії.
Бабуська.
Сірий день. Потяги прибувають і відбувають. Світ похмурий, темний, і все в ньому похмуре також - і пасажири, що вийшли перекурити, і байдужі провідники, і навіть начебто бадьорий голос із динаміків якийсь надто залізобетонний. По перону бреде бабуська. Сукеночка на ній рябенька, дівоча, хустинка також. Раптом голосно оголошують відправлення, пасажирів ковтають вагони, двері зачиняються, потяг рушає ... Бабуська оживає й починає бігти пероном вздовж колії та потяга, що вже рушив і набирає швидкості. Радісно й беззубо регочучи, бабуська махає рукою комусь у вікні вагону. Махає весело, махає натхненно, схвильовано і збуджено.
- Кого вона проводжає? - думається мимоволі...
Але точнісінько така ж сцена повторюється, коли рушає наступний потяг. А потім ще один... А потім ще один...
А потім стає зрозуміло: бабуська проводжає усіх і - нікого. А точніше - власних привидів, яких бачить лише вона...
Ідеальна Феміна
В натовпі пасажирів не помітити її було неможливо! Струнка, висока, неймовірно приваблива. Усі персонажі чоловічої статі - і добряче потертий провідник, і сором'язливий студент, і компанія заробітчан, і клишоногий стариган з антикварним наплічником - усі виструнчились і активували опцію "юнацький вогонь в очах". Підбори ідеально підібраних в тон кофтинці босоніжок цокали по перону звабливо і дзвінко. Густа хвиля волосся ідеальної довжини дозволяла роздивитися ідеальний макіяж ідеальних очей на ідеальному обличчі.
- Дозвольте допомогти вам! - байдужий ще секунду тому голос провідника раптом став масним, мов пончик з вишнями.
- Дякую, - відповіла Ідеальна Феміна й дозволила запопадливому господарю вагона занести її - також ідеальну, не сумнівайтесь) - валізу в освітлені двері.
"Краса - неймовірна сила!" крутнулася в голові заяложена істина.
Потяг рушив. За вікнами побігли будинки та споруди, понеслись, мов спринтери, дерева, полетіли ліхтарі та зірки. Свіженькі пасажири розкладали клунки, знайомились, одягали благенькі матраси у вологі синюваті залізничні простирадла...
Потяг летів у ніч.
Раптом за дверима тамбура почувся надтріснутий та різкий, мов крик чайки, голос. Голос, здається, намагався про щось домовитись телефоном із далеким абонентом.
- Якого дідька ти хочеш ще від мене? Ну хочеш, я завтра покину Віталіка?!!
Звуки, що линули з-за дверей довгих кілька хвилин потому, нагадували глухі ридання. А потім звідтіля вийшла Ідеальная Феміна. Та зміна була разюча: тепер це була заплакана і скуйовджена жіночка. Босоніж. З босоніжками в руках.
Феміну було шкода.
Віталіка також.
Мінус двадцять два.
Усе було звично: провідник з ліхтариком, вхід до вагону - освітлений і звабливо-теплий на морозі, сонні пассажири. Єдине, що трохи дивувало - цієї ночі їх було набагато менше, аніж зазвичай. А підмерзла уява - мінус двадцять два, на хвилиночку - в подробицях малювала апокаліптичну картинку: сотні пасажирів, які так і не доїхали до вокзалу... Ось їхні заскорцюблі крихкі тіла на вулицях та у металевих животах таксі, перетворені холодом на мовчазні скульптури. Ось їхні, вже нікому не потрібні, валізи та квитки...
Втім, у теплі нічного плацкартного вагону картинки розтанули й зникли.
Мляве світло. Стукіт коліс і розгойдування. Моє місце - "бокове нижнє" , і розкладений піді мною столик геть не схожий на ортопедичне ложе. Втім, втома заколисує. Очі зплющуються. Крізь щілинку напівстулених повік мені видно напівпорожній вагон... Їхати три години "з хвостиком". А здається - всеньку зиму. Раптом чується незрозумілий шум. По проходу якісь дядьки несуть ...труну. Труна відкрита. В ній лежить покійник. Носити труни через вузькі проходи плацкартних вагонів - діло непросте... Однак вирази облич у дядьків буденні, заклопотані. Дядьки спритно оминають перепони - виступи, ноги-руки, які звисають, валізи та клунки. Один з дядьків, притримуючи труну правою. рукою, час від часу заглядає в квиток, який тримає у лівій. Так, наче шукає номер оплаченої полиці. Процесія з труною і покійником у ній завмирає коло мене. У новопреставленого плацкартне місце прямо наді мною - на верхній полиці. Дядьки намагаються запроторити труну на полицю... Труна не поміщається. Кряхтять, підіймають трішки вище і... необережно перевертають. На мене падає мертвий холодний дід в синьому костюмі та білій сорочці в рожеву смужечку.
Від жаху я прокидаюсь. Я справді їду потягом. Лежу на верхній полиці. До прибуття на мою станцію більше години.
Вокзальні історії.
Бабуська.
Сірий день. Потяги прибувають і відбувають. Світ похмурий, темний, і все в ньому похмуре також - і пасажири, що вийшли перекурити, і байдужі провідники, і навіть начебто бадьорий голос із динаміків якийсь надто залізобетонний. По перону бреде бабуська. Сукеночка на ній рябенька, дівоча, хустинка також. Раптом голосно оголошують відправлення, пасажирів ковтають вагони, двері зачиняються, потяг рушає ... Бабуська оживає й починає бігти пероном вздовж колії та потяга, що вже рушив і набирає швидкості. Радісно й беззубо регочучи, бабуська махає рукою комусь у вікні вагону. Махає весело, махає натхненно, схвильовано і збуджено.
- Кого вона проводжає? - думається мимоволі...
Але точнісінько така ж сцена повторюється, коли рушає наступний потяг. А потім ще один... А потім ще один...
А потім стає зрозуміло: бабуська проводжає усіх і - нікого. А точніше - власних привидів, яких бачить лише вона...
Ідеальна Феміна
В натовпі пасажирів не помітити її було неможливо! Струнка, висока, неймовірно приваблива. Усі персонажі чоловічої статі - і добряче потертий провідник, і сором'язливий студент, і компанія заробітчан, і клишоногий стариган з антикварним наплічником - усі виструнчились і активували опцію "юнацький вогонь в очах". Підбори ідеально підібраних в тон кофтинці босоніжок цокали по перону звабливо і дзвінко. Густа хвиля волосся ідеальної довжини дозволяла роздивитися ідеальний макіяж ідеальних очей на ідеальному обличчі.
- Дозвольте допомогти вам! - байдужий ще секунду тому голос провідника раптом став масним, мов пончик з вишнями.
- Дякую, - відповіла Ідеальна Феміна й дозволила запопадливому господарю вагона занести її - також ідеальну, не сумнівайтесь) - валізу в освітлені двері.
"Краса - неймовірна сила!" крутнулася в голові заяложена істина.
Потяг рушив. За вікнами побігли будинки та споруди, понеслись, мов спринтери, дерева, полетіли ліхтарі та зірки. Свіженькі пасажири розкладали клунки, знайомились, одягали благенькі матраси у вологі синюваті залізничні простирадла...
Потяг летів у ніч.
Раптом за дверима тамбура почувся надтріснутий та різкий, мов крик чайки, голос. Голос, здається, намагався про щось домовитись телефоном із далеким абонентом.
- Якого дідька ти хочеш ще від мене? Ну хочеш, я завтра покину Віталіка?!!
Звуки, що линули з-за дверей довгих кілька хвилин потому, нагадували глухі ридання. А потім звідтіля вийшла Ідеальная Феміна. Та зміна була разюча: тепер це була заплакана і скуйовджена жіночка. Босоніж. З босоніжками в руках.
Феміну було шкода.
Віталіка також.
Мінус двадцять два.
Усе було звично: провідник з ліхтариком, вхід до вагону - освітлений і звабливо-теплий на морозі, сонні пассажири. Єдине, що трохи дивувало - цієї ночі їх було набагато менше, аніж зазвичай. А підмерзла уява - мінус двадцять два, на хвилиночку - в подробицях малювала апокаліптичну картинку: сотні пасажирів, які так і не доїхали до вокзалу... Ось їхні заскорцюблі крихкі тіла на вулицях та у металевих животах таксі, перетворені холодом на мовчазні скульптури. Ось їхні, вже нікому не потрібні, валізи та квитки...
Втім, у теплі нічного плацкартного вагону картинки розтанули й зникли.
Мляве світло. Стукіт коліс і розгойдування. Моє місце - "бокове нижнє" , і розкладений піді мною столик геть не схожий на ортопедичне ложе. Втім, втома заколисує. Очі зплющуються. Крізь щілинку напівстулених повік мені видно напівпорожній вагон... Їхати три години "з хвостиком". А здається - всеньку зиму. Раптом чується незрозумілий шум. По проходу якісь дядьки несуть ...труну. Труна відкрита. В ній лежить покійник. Носити труни через вузькі проходи плацкартних вагонів - діло непросте... Однак вирази облич у дядьків буденні, заклопотані. Дядьки спритно оминають перепони - виступи, ноги-руки, які звисають, валізи та клунки. Один з дядьків, притримуючи труну правою. рукою, час від часу заглядає в квиток, який тримає у лівій. Так, наче шукає номер оплаченої полиці. Процесія з труною і покійником у ній завмирає коло мене. У новопреставленого плацкартне місце прямо наді мною - на верхній полиці. Дядьки намагаються запроторити труну на полицю... Труна не поміщається. Кряхтять, підіймають трішки вище і... необережно перевертають. На мене падає мертвий холодний дід в синьому костюмі та білій сорочці в рожеву смужечку.
Від жаху я прокидаюсь. Я справді їду потягом. Лежу на верхній полиці. До прибуття на мою станцію більше години.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
