Ніхто не знає звідки і по що
Приходять духи явлені бажанням
Щоб зодягнути у твої слова
Не обережних чи навмисних марень,
І повісти про вирок свій. Але
Не все у чім запевнюють актори
Вбираючи слова чужих видінь
Приймає дійсний полюбовний образ,
А тільки те, що виловиш в собі:
Запевнити у вірі — ще не віра,
У тім що прагнеш без чуття й зусиль.
І тут вона являється на сцені
З твоєю роллю де усі слова
Колись були завірені тобою:
«Ось те, чого хотів, — вона твоя.»
І ти приймаєш.
Дія перша. Вечір.
Все так, як бачилось: і небо, парк, хода
Тієї жінки, що іде до тебе.
Запитуєш у неї: «Ти — моя?»
Вона киває...
Дія друга. Ранок.
«Любов, як сонце. Ні! Любов —– це ти!
Це світ в якому слів одних замало
А сонце більше схоже на цитрин.»
Вона киває...
Дія третя. Морок
Вона сміється: «Вибач не твоя.»
І раптом бачиш, як зриває маску.
«Це роль, — відказує, — яку хотіла я.»

24.02.2024