Підкова на щастя, або Мені дванадцятий минало,
я пас корову за селом...

Всім мабуть пам'ятні щемні рядки вірша-спогаду Тараса
Григоровича Шевченка:"Мені тринадцятий минало, Я пас
ягнята за селом..." Щось подібне зберігає пам'ять і з
мого босоного дитинства. З тією хіба різницею, що
мені на той час було на рік менше, ніж малому Тарасику,
і пас я не ягнят, котрих по сусідству ніхто не тримав,
а корову Лиску, яку мені довірили на все літо далекі
сусіди, у котрих не було в родині свого пастуха, а найняти
"професійного" не наважувались з цілком зрозумілих причин-
частеньке закладання за комірець через що довірені йому
корівки у буквальному значенні цих слів, стрибали у
гречку, чи до ранку блукали у лісі, завдаючи клопотів
господарям під час спілкування з польовим - доглядачем
когоспних ланів, чи його лісовим колегою - побережником.
Я ж через малолітство крім молока нічого не пив, та й
досвіду догляду за корівками у мене не бракувало. Мама, котра
працювала у колгоспі дояркою, частенько брала мене з собою на
ферму, щоб уберегти від спокуси відправлятись до лісу для
пошуків снарядів чи інших боєприпасів, котрих чимало
там лежало з часів не такої вже далекої на той час війни
і нерідко призводило до каліцтва моїх ровесників. Та й
мої рибальські походеньки до Сутковець і Соколівки не
додавали мамі сердечного спокою. А на фермі я завжди
був у полі зору, проводячи цілий день на колгосному току,
занурившись по горло у гаряче і ще вологе, привезене щойно
від комбайна зерно і спостерігаючи за повільним плином
кучерявих хмаринок по небесній блакиті, намагаючись уявити
їх кінцевий маршрут. Увечері, ковтнувши чашку теплого щойно
видоєного молока, я бувало допомогав матері розкладати
по годівницях корми, шматки макухи і солі, перевіряв
справність напувалок, що мені подобалось найбільше,
а особливо ж стежити, як корова тицяючи мордою на
металевий язичок, сьорбає прохолодну воду. Іноді
пробував й доїти корівку, котра не відзначалась крутим
норовом. Хоч це не вберегло мене від "виробничої" травми.
Якось, намагаючись погладити корову по голові, я надто
близько наблизився до неї і отримав рогом у сантиметрі
від правого ока. Одне слово, курс молодого пастуха я
опанував сповна і мені вже можна було спокійно довірити
одну корову. За послуги я просив небагато півтори сотні
недономінованих рублів за літо і щоденний "тормозок" -
півлітра вранішнього молока і пару пухких свіжоспечених
пшенчних пляцків (коржів).
Тож, уважно вислухавши "інструкції з безпеки" і напутні
побажання моїх "роботодавців", я першого ж літнього дня
збирався приступити до виконання своїх відповідальних
обов'язків.
Головною проблемою мого першого трудового дня було -як
би не проспати його початок.Зважаючи на те, що вечірній
кіносеанс у клубі закінчувався близько півночі, це було
не просто. Але мама йшла на вранішнє доїння о п'ятій, то
я міг ще з годинку покуняти.Розплющивши очі, я вже намагася
їх не заплющувати мугикаючи про себе чуту по радіо бадьору
піонерську пісеньку про веселого барабанщика, де були
такі слова:" Встань пораньше, встань пораньше, встань
пораньше, Только солнце заалеет у ворот, Ты увидишь, ты
услышишь как веселый барабанщик, В руки палочки кленовые
берет..." Тоді я ще не знав, що пісенька та не така вже
й весела і зовсім не піонерська. І слова у неї не зовсім
такі, і автор Булат Окуджава далекий від піонерського
соцреалізму. Але тоді підсвідомо я наспівував: "Встань
бараньчик...", думаючи звичайно ж не про баранів, чи
Тарасових овечок,а про свою, точніше хазяйську корову
Лиску,котру мені належало гнати на пашу за село.
Все обійшлося, я прийшов вчасно.Господарі з Лискою і
пастушою торбинкою вже чекали біля воріт. Трохи
провівши нас сільською вулицею і непомітно перехрестивши
мене з коровою, вони з нелегким серцем повернули додому,
а я з почуттям власної гідності, з погордою киваючи на
вітання сусідів, погнав свою підзвітну корівку за околиці
Березівки.
За селом я мусив прийняти рішення, куди конкретно
податись? Ліворуч на узлісся Березини, чи прямо,
вздовж Проскурівського шоссе до Мурованого містка, де
у лісопосадках було чимало трави,чи може на пожнивну
стерню? У кожного з пастушків були свої улюблені місця
для випасання худоби, котрі ми тримали у секреті від
"конкурентів", бо від цього залежало, як напасеться
корівка і скільки молока дасть увечері, а відтак, й
оцінка нашої праці. Втім, досить часто, попри всю
"секретність" маршутів, мої ровесники-пастушки
опинялись в одному місці. І поки наші корівки щипали
травицю, - забавлялись грою у підкидного, пекара,
чи катались на конях, котрих теж випускали на стерню.
Під час однієї з таких ковбойських розваг зі мною
стався випадок, що назавжди відбив бажання
підходити до коня з боку хвоста. А було так.Неподалік
того місця де ми пасли своїх корівок, щипала травку
стара колгоспна кобила і мої старші товариші кинули
на сірниках кому першому її осідлати. Випало - мені.
Досвіду їзди верхи у мене не було і я спитав у хлопців
з якого боку хоч на ту кобилу залазити? Пастушки,
сміючись порадили заходити з хвоста, щоб коняка не бачила.
Далі треба було стати на згин коліна і міцно
вхопившись за хвоста застрибнути кобилі на спину...
До тями я дійшов за хвилину-другу. Мої порадники
схилившись наді мною, стривожено розпитували, що і де
болить? Боліло все, а особливо у тому місці на грудях,
де під сорочкою чітко проглядалась кінська підкова. На
моє щастя я був малий і кобила просто відкинула мене, мов
пір'їну. Обійлося без перелому. Про свою пригоду я нікому
не розповів, побоюючись щоб мене не відсторонили від
обов'язків пастуха. Мовчали і свідки мого ковбойського
фіаско, щоб їх бува не звинуватили у підбурюванні до
лиха. Слід від підкови на моїх грудях швидко зник. Лишилась
тільки згадка про моє перше трудове літо. Незабаром воно
скінчилось, а з ним і моя пастуша кар'єра.
Взимку, враховуючи "пролетарське" походження і
матеріальний стан, мене відправили для подальшого навчання
до Солобковецької школи-інтернату за що я щиро вдячний, бо
там зустрів чуйних і кваліфікованих вчителів та вихователів,
дбайливих і турботливих нянечок і кухарів. А ще вірних і
щирих друзів, котрі стали мені родиною на довгих чотири роки.
І ще. То неправда, що сільська дітвора влітку мріє аби
корова здохла, а взимку,- щоб школа згоріла.Працюючи літо
пастушком, особисто я мріяв, щоб довірена мені корівка
була ситою і здоровою, а школа, котра так тепло і гостино
прийняла мене, і влітку і взимку була теплою і
світлою...