
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.16
22:19
Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
2025.09.16
21:05
Рабби Шимон бен Элазар в молодости ушел из своего родного города и много лет изучал Тору в иешиве. Со временем он стал большим мудрецом и получил право обучать Закону других.
Решил однажды рабби Шимон Бен Элазар поехать в свой родной город навестить род
2025.09.16
16:00
Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
2025.09.16
14:47
Причепурила осінь землю
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
2025.09.16
07:42
Перекреслений стежками
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
2025.09.15
22:21
Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
2025.09.15
11:24
Вікно було відчинено не просто в густу теплоту ранку ранньої осені, вікно (доволі прозоре) було відчинено в безодню Всесвіту. І мені здавалось, що варто мені стрибнути з вікна, я не впаду на клумбу з жовтими колючими трояндами, а полечу незачесаною голово
2025.09.15
10:40
А від «охочих» дуже мало толку,
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
2025.09.15
09:33
Коли спецпредставник президента США Кіт Келлог перебуває в Києві, агресор не завдає масованих ударів. Отже, кияни можуть трохи виспатися…
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
2025.09.15
05:57
Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
2025.09.15
00:57
Використаний корисний ідіот перестає бути корисним, але не перестає бути ідіотом.
Без корисних ідіотів жодна корисна справа не обходиться.
Всякий корисний ідіот комусь та шкідливий.
Люди борються із шкідниками, але самі шкодять набагато більше.
2025.09.14
21:39
Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
2025.09.14
16:19
дівчино що
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
2025.09.14
15:59
Іду якось тихцем по вулиці села.
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
2025.09.14
15:00
Поки зором пещу виднокраї
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
2025.09.13
22:18
Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Анатолій Цибульський (1947) /
Проза
Підкова на щастя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Підкова на щастя
Підкова на щастя, або Мені дванадцятий минало,
я пас корову за селом...
Всім мабуть пам'ятні щемні рядки вірша-спогаду Тараса
Григоровича Шевченка:"Мені тринадцятий минало, Я пас
ягнята за селом..." Щось подібне зберігає пам'ять і з
мого босоного дитинства. З тією хіба різницею, що
мені на той час було на рік менше, ніж малому Тарасику,
і пас я не ягнят, котрих по сусідству ніхто не тримав,
а корову Лиску, яку мені довірили на все літо далекі
сусіди, у котрих не було в родині свого пастуха, а найняти
"професійного" не наважувались з цілком зрозумілих причин-
частеньке закладання за комірець через що довірені йому
корівки у буквальному значенні цих слів, стрибали у
гречку, чи до ранку блукали у лісі, завдаючи клопотів
господарям під час спілкування з польовим - доглядачем
когоспних ланів, чи його лісовим колегою - побережником.
Я ж через малолітство крім молока нічого не пив, та й
досвіду догляду за корівками у мене не бракувало. Мама, котра
працювала у колгоспі дояркою, частенько брала мене з собою на
ферму, щоб уберегти від спокуси відправлятись до лісу для
пошуків снарядів чи інших боєприпасів, котрих чимало
там лежало з часів не такої вже далекої на той час війни
і нерідко призводило до каліцтва моїх ровесників. Та й
мої рибальські походеньки до Сутковець і Соколівки не
додавали мамі сердечного спокою. А на фермі я завжди
був у полі зору, проводячи цілий день на колгосному току,
занурившись по горло у гаряче і ще вологе, привезене щойно
від комбайна зерно і спостерігаючи за повільним плином
кучерявих хмаринок по небесній блакиті, намагаючись уявити
їх кінцевий маршрут. Увечері, ковтнувши чашку теплого щойно
видоєного молока, я бувало допомогав матері розкладати
по годівницях корми, шматки макухи і солі, перевіряв
справність напувалок, що мені подобалось найбільше,
а особливо ж стежити, як корова тицяючи мордою на
металевий язичок, сьорбає прохолодну воду. Іноді
пробував й доїти корівку, котра не відзначалась крутим
норовом. Хоч це не вберегло мене від "виробничої" травми.
Якось, намагаючись погладити корову по голові, я надто
близько наблизився до неї і отримав рогом у сантиметрі
від правого ока. Одне слово, курс молодого пастуха я
опанував сповна і мені вже можна було спокійно довірити
одну корову. За послуги я просив небагато півтори сотні
недономінованих рублів за літо і щоденний "тормозок" -
півлітра вранішнього молока і пару пухких свіжоспечених
пшенчних пляцків (коржів).
Тож, уважно вислухавши "інструкції з безпеки" і напутні
побажання моїх "роботодавців", я першого ж літнього дня
збирався приступити до виконання своїх відповідальних
обов'язків.
Головною проблемою мого першого трудового дня було -як
би не проспати його початок.Зважаючи на те, що вечірній
кіносеанс у клубі закінчувався близько півночі, це було
не просто. Але мама йшла на вранішнє доїння о п'ятій, то
я міг ще з годинку покуняти.Розплющивши очі, я вже намагася
їх не заплющувати мугикаючи про себе чуту по радіо бадьору
піонерську пісеньку про веселого барабанщика, де були
такі слова:" Встань пораньше, встань пораньше, встань
пораньше, Только солнце заалеет у ворот, Ты увидишь, ты
услышишь как веселый барабанщик, В руки палочки кленовые
берет..." Тоді я ще не знав, що пісенька та не така вже
й весела і зовсім не піонерська. І слова у неї не зовсім
такі, і автор Булат Окуджава далекий від піонерського
соцреалізму. Але тоді підсвідомо я наспівував: "Встань
бараньчик...", думаючи звичайно ж не про баранів, чи
Тарасових овечок,а про свою, точніше хазяйську корову
Лиску,котру мені належало гнати на пашу за село.
Все обійшлося, я прийшов вчасно.Господарі з Лискою і
пастушою торбинкою вже чекали біля воріт. Трохи
провівши нас сільською вулицею і непомітно перехрестивши
мене з коровою, вони з нелегким серцем повернули додому,
а я з почуттям власної гідності, з погордою киваючи на
вітання сусідів, погнав свою підзвітну корівку за околиці
Березівки.
За селом я мусив прийняти рішення, куди конкретно
податись? Ліворуч на узлісся Березини, чи прямо,
вздовж Проскурівського шоссе до Мурованого містка, де
у лісопосадках було чимало трави,чи може на пожнивну
стерню? У кожного з пастушків були свої улюблені місця
для випасання худоби, котрі ми тримали у секреті від
"конкурентів", бо від цього залежало, як напасеться
корівка і скільки молока дасть увечері, а відтак, й
оцінка нашої праці. Втім, досить часто, попри всю
"секретність" маршутів, мої ровесники-пастушки
опинялись в одному місці. І поки наші корівки щипали
травицю, - забавлялись грою у підкидного, пекара,
чи катались на конях, котрих теж випускали на стерню.
Під час однієї з таких ковбойських розваг зі мною
стався випадок, що назавжди відбив бажання
підходити до коня з боку хвоста. А було так.Неподалік
того місця де ми пасли своїх корівок, щипала травку
стара колгоспна кобила і мої старші товариші кинули
на сірниках кому першому її осідлати. Випало - мені.
Досвіду їзди верхи у мене не було і я спитав у хлопців
з якого боку хоч на ту кобилу залазити? Пастушки,
сміючись порадили заходити з хвоста, щоб коняка не бачила.
Далі треба було стати на згин коліна і міцно
вхопившись за хвоста застрибнути кобилі на спину...
До тями я дійшов за хвилину-другу. Мої порадники
схилившись наді мною, стривожено розпитували, що і де
болить? Боліло все, а особливо у тому місці на грудях,
де під сорочкою чітко проглядалась кінська підкова. На
моє щастя я був малий і кобила просто відкинула мене, мов
пір'їну. Обійлося без перелому. Про свою пригоду я нікому
не розповів, побоюючись щоб мене не відсторонили від
обов'язків пастуха. Мовчали і свідки мого ковбойського
фіаско, щоб їх бува не звинуватили у підбурюванні до
лиха. Слід від підкови на моїх грудях швидко зник. Лишилась
тільки згадка про моє перше трудове літо. Незабаром воно
скінчилось, а з ним і моя пастуша кар'єра.
Взимку, враховуючи "пролетарське" походження і
матеріальний стан, мене відправили для подальшого навчання
до Солобковецької школи-інтернату за що я щиро вдячний, бо
там зустрів чуйних і кваліфікованих вчителів та вихователів,
дбайливих і турботливих нянечок і кухарів. А ще вірних і
щирих друзів, котрі стали мені родиною на довгих чотири роки.
І ще. То неправда, що сільська дітвора влітку мріє аби
корова здохла, а взимку,- щоб школа згоріла.Працюючи літо
пастушком, особисто я мріяв, щоб довірена мені корівка
була ситою і здоровою, а школа, котра так тепло і гостино
прийняла мене, і влітку і взимку була теплою і
світлою...
я пас корову за селом...
Всім мабуть пам'ятні щемні рядки вірша-спогаду Тараса
Григоровича Шевченка:"Мені тринадцятий минало, Я пас
ягнята за селом..." Щось подібне зберігає пам'ять і з
мого босоного дитинства. З тією хіба різницею, що
мені на той час було на рік менше, ніж малому Тарасику,
і пас я не ягнят, котрих по сусідству ніхто не тримав,
а корову Лиску, яку мені довірили на все літо далекі
сусіди, у котрих не було в родині свого пастуха, а найняти
"професійного" не наважувались з цілком зрозумілих причин-
частеньке закладання за комірець через що довірені йому
корівки у буквальному значенні цих слів, стрибали у
гречку, чи до ранку блукали у лісі, завдаючи клопотів
господарям під час спілкування з польовим - доглядачем
когоспних ланів, чи його лісовим колегою - побережником.
Я ж через малолітство крім молока нічого не пив, та й
досвіду догляду за корівками у мене не бракувало. Мама, котра
працювала у колгоспі дояркою, частенько брала мене з собою на
ферму, щоб уберегти від спокуси відправлятись до лісу для
пошуків снарядів чи інших боєприпасів, котрих чимало
там лежало з часів не такої вже далекої на той час війни
і нерідко призводило до каліцтва моїх ровесників. Та й
мої рибальські походеньки до Сутковець і Соколівки не
додавали мамі сердечного спокою. А на фермі я завжди
був у полі зору, проводячи цілий день на колгосному току,
занурившись по горло у гаряче і ще вологе, привезене щойно
від комбайна зерно і спостерігаючи за повільним плином
кучерявих хмаринок по небесній блакиті, намагаючись уявити
їх кінцевий маршрут. Увечері, ковтнувши чашку теплого щойно
видоєного молока, я бувало допомогав матері розкладати
по годівницях корми, шматки макухи і солі, перевіряв
справність напувалок, що мені подобалось найбільше,
а особливо ж стежити, як корова тицяючи мордою на
металевий язичок, сьорбає прохолодну воду. Іноді
пробував й доїти корівку, котра не відзначалась крутим
норовом. Хоч це не вберегло мене від "виробничої" травми.
Якось, намагаючись погладити корову по голові, я надто
близько наблизився до неї і отримав рогом у сантиметрі
від правого ока. Одне слово, курс молодого пастуха я
опанував сповна і мені вже можна було спокійно довірити
одну корову. За послуги я просив небагато півтори сотні
недономінованих рублів за літо і щоденний "тормозок" -
півлітра вранішнього молока і пару пухких свіжоспечених
пшенчних пляцків (коржів).
Тож, уважно вислухавши "інструкції з безпеки" і напутні
побажання моїх "роботодавців", я першого ж літнього дня
збирався приступити до виконання своїх відповідальних
обов'язків.
Головною проблемою мого першого трудового дня було -як
би не проспати його початок.Зважаючи на те, що вечірній
кіносеанс у клубі закінчувався близько півночі, це було
не просто. Але мама йшла на вранішнє доїння о п'ятій, то
я міг ще з годинку покуняти.Розплющивши очі, я вже намагася
їх не заплющувати мугикаючи про себе чуту по радіо бадьору
піонерську пісеньку про веселого барабанщика, де були
такі слова:" Встань пораньше, встань пораньше, встань
пораньше, Только солнце заалеет у ворот, Ты увидишь, ты
услышишь как веселый барабанщик, В руки палочки кленовые
берет..." Тоді я ще не знав, що пісенька та не така вже
й весела і зовсім не піонерська. І слова у неї не зовсім
такі, і автор Булат Окуджава далекий від піонерського
соцреалізму. Але тоді підсвідомо я наспівував: "Встань
бараньчик...", думаючи звичайно ж не про баранів, чи
Тарасових овечок,а про свою, точніше хазяйську корову
Лиску,котру мені належало гнати на пашу за село.
Все обійшлося, я прийшов вчасно.Господарі з Лискою і
пастушою торбинкою вже чекали біля воріт. Трохи
провівши нас сільською вулицею і непомітно перехрестивши
мене з коровою, вони з нелегким серцем повернули додому,
а я з почуттям власної гідності, з погордою киваючи на
вітання сусідів, погнав свою підзвітну корівку за околиці
Березівки.
За селом я мусив прийняти рішення, куди конкретно
податись? Ліворуч на узлісся Березини, чи прямо,
вздовж Проскурівського шоссе до Мурованого містка, де
у лісопосадках було чимало трави,чи може на пожнивну
стерню? У кожного з пастушків були свої улюблені місця
для випасання худоби, котрі ми тримали у секреті від
"конкурентів", бо від цього залежало, як напасеться
корівка і скільки молока дасть увечері, а відтак, й
оцінка нашої праці. Втім, досить часто, попри всю
"секретність" маршутів, мої ровесники-пастушки
опинялись в одному місці. І поки наші корівки щипали
травицю, - забавлялись грою у підкидного, пекара,
чи катались на конях, котрих теж випускали на стерню.
Під час однієї з таких ковбойських розваг зі мною
стався випадок, що назавжди відбив бажання
підходити до коня з боку хвоста. А було так.Неподалік
того місця де ми пасли своїх корівок, щипала травку
стара колгоспна кобила і мої старші товариші кинули
на сірниках кому першому її осідлати. Випало - мені.
Досвіду їзди верхи у мене не було і я спитав у хлопців
з якого боку хоч на ту кобилу залазити? Пастушки,
сміючись порадили заходити з хвоста, щоб коняка не бачила.
Далі треба було стати на згин коліна і міцно
вхопившись за хвоста застрибнути кобилі на спину...
До тями я дійшов за хвилину-другу. Мої порадники
схилившись наді мною, стривожено розпитували, що і де
болить? Боліло все, а особливо у тому місці на грудях,
де під сорочкою чітко проглядалась кінська підкова. На
моє щастя я був малий і кобила просто відкинула мене, мов
пір'їну. Обійлося без перелому. Про свою пригоду я нікому
не розповів, побоюючись щоб мене не відсторонили від
обов'язків пастуха. Мовчали і свідки мого ковбойського
фіаско, щоб їх бува не звинуватили у підбурюванні до
лиха. Слід від підкови на моїх грудях швидко зник. Лишилась
тільки згадка про моє перше трудове літо. Незабаром воно
скінчилось, а з ним і моя пастуша кар'єра.
Взимку, враховуючи "пролетарське" походження і
матеріальний стан, мене відправили для подальшого навчання
до Солобковецької школи-інтернату за що я щиро вдячний, бо
там зустрів чуйних і кваліфікованих вчителів та вихователів,
дбайливих і турботливих нянечок і кухарів. А ще вірних і
щирих друзів, котрі стали мені родиною на довгих чотири роки.
І ще. То неправда, що сільська дітвора влітку мріє аби
корова здохла, а взимку,- щоб школа згоріла.Працюючи літо
пастушком, особисто я мріяв, щоб довірена мені корівка
була ситою і здоровою, а школа, котра так тепло і гостино
прийняла мене, і влітку і взимку була теплою і
світлою...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію