Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.

Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов він у лірику навмання.
Як на війну, що здивованно відзначали.

Кажуть, що пристрасть, як толок у двигуні,
Ходором в грудях ходила, то сам второпав
Що в середовищі прози та метушні
Слово – не ліки, а радше саме - хвороба.

Змішував колір і смак та, додавши нот,
Цим зловживав, бо надміру любив той розчин.
Кажуть, як чекову книжку сприймав блокнот.
І як чорнетки для віршів, паскудив гроші.

Гри у лялькове кохання не розумів.
І здивування гравців, коли іграшками
Зрештою їх і сприймали. То й кажуть – міф
Він взагалі, нотка суму з людської гами.

Те, за чим інші полюють, віддати б хтів.
Світло усім дарував - не знайшов охочих.
Зрад не любив, ну а зраджувать – поготів.
Кажуть, з людського він мав ну хіба що очі.

Що віршероботом був він. І, як в авто,
Рився в собі увесь час, щоб зробити тюнінг.
Бачили, ніби злетів. Як – не знав ніхто,
Що то за чари чи Прянощі, наче в «Дюні».

Кажуть, любив якусь дівчину, набридав
Віршами їй, дарував різний мотлох з плюшу.
Вірив, весна і в серцях нищить льодостав.
Щастя собі не скував, іншим не спаплюжив.

Кажуть, як йшов, розгубив всі рядки свої.
Бачили посмішку, наче відкриту рану.
Та не розкажуть, як сильно кохав її.
І намагатися марно, то й я не стану.