Кіно моїх дитинства і юності

1. Погляд із-за екрану

Мені в житті пощастило народитись і провести дитинство
за кільканадцять метрів від сільського клубу. Наша хата
стояла через будинок від цього важливого закладу
культури села Березівки, якому належало відіграти важливу,
якщо не визначальну роль у моєму "культурно-просвітному"
вихованні і становленні. Моя мама, земля їй пухом,-
Прокопчук Феодосія Яківна, по вуличному - Федоська
Ковтачова, була неписьменною і більшу половину свого життя
пропрацювала дояркою на фермі місцевого колгоспу, що в різні
часи, залежно від політичної кон'юнктури, носив різні
назви - від імені Калініна, до імені Шевченка.

Зрозуміло,що за таких обставин мою початкову освіту формували
вулиця і клуб.

Вулиця навчила мене читати. А відбувалося це так. Взимку,
йдучи на ферму, мама зачиняла мене ззовні прохаючи
старших сусідських дітей наглядати, чи не упав я бува з
високої теплої печі. На вкритих "лисицями" та інеєм шибках
діти видряпували літеру і хором знадвору її декламували.
Набуті у такий спосіб "знання", я закріплював "читаючи"
принесений мамою з колгоспу довідник сільського
ветеринара з картинками про лікування і штучне заплідненя
корів, значення котрих я зрозумію набагато пізніше.А вже
коли я зліз з печі і пішов до школи, то тут до мого
позашкільного навчання і виховання долучився клуб, при
якому діяла сільська бібліотека.

Про своє захоплення читанням я розповім
дещо пізніше, а зараз - про кіно. Воно
полонило мене ще до першого відвідування клубу, коли
кіномеханік, зазиваючи сільчан на вечірній сеанс, виставляв
на табуретках гучномовці і вмикав їх на повну потужність.
Спробуй тут всиди дома, коли у вікнах дрижать шибки від, як
тепер кажуть,- саундтреків індійських фільмів. Мить, і я
вже біля будки кіномеханіка. На жаль, за давністю нині
вже не пригадаю ні імені, ні прізвища цього чарівника
екрану, котрому заздрили білою і чорною заздрістю мої
ровесники, зі мною включно. А вже коли механік брав
когось із щасливців до себе у будку і дозволяв хоч
одним оком поглянути крізь квадратне віконце на екран,
то це вважалося виявом особливої довіри, котру ще
треба було "заробити". "Робота" полягала в тому, щоб у
різних кінцях села у найбільш людних місцях
канцелярськими кнопками закріпити на щиті кіноафішу,
намальовану завклубом, він же художник і баяніст, на
прізвище Кукарев. Проблема полягала в тому, що рекламний
щит був прибитий до стовпа зависоко і пришпилити до
нього афішу міг лише той, хто до цього "доріс".

Інша, не менш відповідальна "робота" добровільного
розповсюджувача афіш було ознайомлення усіх, хто
розпитував про майбутній фільм з його змістом: про
Чапаєва, чиє ім'я носила найдовша вулиця Ярмолинець,
про війну, німців і партизанів, про любов, і для
найближчого кола - про Махно, який щось там показує
крізь вікно. Це вже у кого скільки фантазії вистачало.
Я - "доріс" і зростом і хистом, тому частіше
за інших. мав доступ до будки кіномеханіка і навіть на
стільці за екраном, де все можна було бачити "через зад",
а титри - навиворіт.

Але хіба це мало значення у порівнянні
з насолодою від перегляду фільму "не для тих,
кому до...". Саме так я побачив свій перший
"дорослий" фільм. Пригадую, це була грузинська драма
"Отарова вдова" режисера Михайла Чіаурелі про те,
як син простої горянки закохався у княжну,котра
його не помічала. З того кіна я мало що запам'ятав
окрім суворих гірських краєвидів Кавказу і
гордого джигита, з котрим я, звичайно ж,
асоціював себе...Іншим фільмом, який врізався у
пам'ять з тих часів, була також грузинська стрічка
"Мамлюк" режисера Давида Ронделі про трагічну долю
двох хлопчиків Гочу і Хвічу, котрі після набігу
яничарів потрапили в полон і стали найманцями на
чужині.Можливо саме ці дві стрічки, бачені в
дитинстві, й прищепили у мені любов до грузинського
кіна, котре вирізнялося на тлі тодішніх радянських
фільмів драматизмом сюжетів і національним
колоритом. З українських кінострічок за драматизмом
сюжету з ними міг зрівнятися можливо лише фільм
"Назар Стодоля", знятий Володимиром Івченком за
п'єсою Тараса Шевченка...

Із зарубіжних кінокартин,
котрі зрідка діставались до сільського клубу пам'ять
зберегла польський фільм Анджея Вайди »Попіл і діамант» з моїм
геніальним однофамільцем Збігнєвом Цибульським,
котрий трагічно загинув у розквіті сил та
югославську воєнну драму "Брат доктора
Гомера",зняту, щоправда, десятьма роками пізніше
і рядки пісні з якого і досі в моєму
серці:
"Как много пройдено пути к подножию и перевал,
Но, что дорога та будет ложною, кто знал,кто знал?..."

Так уже трапилось, що клубне "доросле" кіно для
мене скінчилося тоді, коли мені дванадцятий минало
і я пас сусідську корову за селом. Розклейка афіш і
голосова реклама фільмів, а разом з ними і перегляд
кіна з будки кіномеханіка і з тильного боку екрана
відійшли у минуле і я, як усі мої однолітки, пішов
на ранкові сеанси до райцентрівського Будинку
культури, що розташовувався у нинішньому храмі
Петра і Павла.

Пригадати щось із тих дитячих
переглядів нині важко. Мабуть, не було там
нічого, вартого того, що б зберігала моя пам'ять.
Хоч до своїх кіноспогадів я ще повернусь.Але то буде
вже зовсім інше кіно.

2. До кінотеатру, як на свято

Якщо у Ярмолинцях я ходив у кіно куди і коли
заманеться,то, переїхавши на навчання до
Солобковецької школи-інтернату, я вже не мав
такої можливості, хоч свободи пересування у
позаурочний час нам,звісно, ніхто не обмежував.
Просто вільний час у нас був по зав'язку
заповнений іншими корисними і не надто
захопленнями. Про рибалку, музикування і
радіоаматорство я вже якось розповідав.
Сюди ж слід додати і моє захоплення
читанням художньої літератури.

Моя любов до читання почалась ще у бібліотеці
клубу села Березівки, про що я обіцяв
розповісти окремо.

До сільської бібліотеки я записався ще
раннього шкільного віку. І не останню роль тут
зіграла дитяча закоханість в симпатичну і
приязну бібліотекарку Валю. Валя мешкала
на сусідній вулиці,була старшою років на
двадцять і заміжня. Але хіба це
має значення, якщо тобі вже... десять?
Йдучи на роботу,Валя проходила повз
наше подвір'я і я миттю мчав до
хвіртки щоб привітатись і отримати у
відповідь посмішку на її обличчі.
Аби частіше бачитись з предметом свого
захоплення я буквально ковтав книжку
за книжкою і незабаром у бібліотеці
вже не залишилось жодної непрочитаної мною
дитячої книжки і я поступово переміщався
до полиць з підлітковою літературою.

Книжки я любив не тільки читати, а й переказувати
одноліткам і меншим за віком дітлахам, котрі
збирались послухати мої побрехеньки. Бувало, я так
захоплювався своїми фантазіями на теми прочитаного,
що від першооснови твору практично нічого не
залишалось. Траплялось, що подібні "читацькі
конференції" ми переносили від клубного вигону до
мого садка, чи навіть до найближчого лісу. Про одну
з таких локацій мені нагадав мій нещодавно спочилий
однокласник і друг дитинства Юрко Сноз, з котрим ми
влаштовували "читання" "Книги джунглів" Редьярда
Кіплінга, більше відомої як "Мауглі", у гущавині
Писарівського лісу.

По переїзді до Солобковець історія повторилась. І
хоч інтернатівська бібліотекарша Віра(так, здається,
її звали)предметом мого обожнювання не стала, бо це
місце було уже зайнято однокласницею, симпатія до
неї все ж була визначальною для моєї читацької
активності.Кіплінга змінив Стівенсон з його
"Островом скарбів", "Викраденим" і "Катріоною".
Далі були обидва Беляєви - Володимир, з трилогією
"Стара фортеця" та Олександр з фантастичними
бестселлерами тих часів "Острів затонулих кораблів",
"Чудесне око","Зірка КЕЦ","Голова професора Доуеля",
"Продавець повітря" ну й звичайно ж - "Людина-амфібія".
Для нас,інтернатівців, трилогія "Стара фортеця"
попри свою, як на теперішній час, заіделогізованість,
займала особливе місце. Адже вона - про Кам'янець,
звідки були мої друзі-однокласники Кузьма Стадник,
Юрко Голіцин, Люда Токарева, котрі своїми спогадами
про рідне місто доповнювали прочитане, спонукали до
пошуків у солобковецьких підвалах підземних ходів,
якими за місцевими легендами можна було доповзти
до Кам'янця...

Спитаєте - до чого тут кіно? Ну, насамперед тому,
що за багатьма із перелічених книжок згодом були
зняті кінофільми і серіали, на яких виховувались
наступні покоління моїх ровесників. Та й поміж
читанням книжок ми все ж знаходили час для
колективних походів у кінотеатр, де для нас
щонеділі влаштовували спеціальні сеанси.
Кожен такий похід у кіно був для нас, як свято.
В колону шикувалася майже вся школа, окрім
хіба тих,хто впродовж тижня проштрафився.
Зведений загін у супроводі вихователів, як
на параді, шпацірував крізь усе село і
всі у Солобківцях знали - інтернат іде в
кіно і приязно дивились нам услід.

Зрозуміло, вибирати що дивитись не
доводилось. Нам демонстрували фільми, зняті в
дусі пізнього соцреалізму та антишпигунського
"патріотизму". Пригадуються у цьому сенсі
"Дим у лісі",перший радянський фільм-катастрофа
"713-й просить посадку", зарубіжні - болгарський
детектив "Золотий зуб", єгипетська мелодрама
"Чорні окуляри", польський детектив зі згадуваним
уже моїм тезкою Збігнєвим Цибульським "Дівчина
з банку", чудова, як на мій погляд, індійська
романтична драма Раджа Капура "Пан 420"...

До появи українського поетичного кіна, з яким у
мене пов'язані особливі спогади, залишалося
чекати зовсім недовго. Але про це іншим разом.

3.Людина з дощу

Похмурого дощового вересневого надведчір'я
1970 року у скверику навпроти редакції
Ярмолинецької районної газети "Вперед"
з'явився сивочолий середнього зросту і
такого ж приблизно віку чоловік у світлому плащі,
такого ж кольору капелюсі і у літніх не за
погодою туфликах. Переступивши поріг,
чоловік чемно привітався і м'яким вишуканим
українським тенорком відрекомендувався:
- Бабишкін Олег Кіндратович, професор Київського
держуніверситету. Прибув до вас у відрядження
для перевірки проходження практики нашим
студентом Цибульським Анатолієм Степановичем.
Де я його можу знайти?

Почувши своє прізвище, та ще й з іменем і
Степановичем на додачу, про що, здогадуюсь,
тут чули чи не вперше, я поспішив назустріч.
- Це Ви?- змірявши мене поглядом трохи
примружених сіро-блакитних очей у яких я
угледів іскринки приязні і, знезброєний таким
чином, відважився протягнути руку для
привітання.

- Ну, знайомте, студенте, з вашим редактором
і доробком.Показуйте, що ви тут "натворили"
за місяць,- перейшов одразу до мети свого
візиту професор. І редактор, і "доробок" у
місячній підшивці районки були у сусідній
кімнаті. Поспілкувавшись трохи на тему моєї
газетної практики, котрою професор залишився
задоволений, редактор, гість, я та
ще один студент-заочник, відправились вечеряти
у місцевий ресторан "Черешенька". За "зубрівкою",
варениками з вишнями і карафкою кави,
мій куратор виявив бажання відвідати місцевий
кінотеатр і переглянути прокатний фільм. Бо все,
мовляв, - прем'єри, закриті покази, а в
сільському клубі вже й не пригадує коли був.
Тоді я ще не знав, що Олег Кіндратович, крім
того, що був відомим фахівцем з історії літератури
СРСР, дослідником творчості Лесі Українки,
письменником, ще й не менш знаний кінознавець
і після "ревізії" моєї практики одразу ж мав їхати
до Москви на черговий міжнародний кінофестиваль,
де планувався його виступ на тему українського
поетичного кіна, котре після виходу шедевру
Сергія Параджанова "Тіней забутих предків"
було у всіх на слуху. Але про ці нюанси я
довідався від професора пізніше, а того вечора,
залишивши гостя з господарями кавувати "на коня",
я чимдуж помчав до кілька років перед тим
відкритого у райцентрі широкоекранного кінотеатру
"Космос", за квитками на вечірній сеанс.

Того дня у кінотеатрі демонстрували італо-румунську
кримінальну драму з промовистою назвою "Сєкіра".
Цю назву фільму я запам'ятав насамперед через
курйозну сценку перед його демонстрацією за участю
знайомих вже ВІП-глядачів - редактора газети,
завідувача її парт-радвідділом, професора КДУ та
мене - студента-стажера. У фойє кінотеатру нам
назустріч вийшов ледь тримаючи рівновагу чоловік
у м'ятому капелюсі і широкою посмішкою на обличчі.
- Директор кінотеатру,- затинаючись відрекомендувався
мені і професору Бабишкіну(двох інших він чудово знав),
чоловік. Як не дивно, але на його стан увагу звернув
здається лише я. Можливо тому, що "на коня" я того
вечора не сідав... - А скажіть-но, шановний,
звернувся після рукостискань до "директора" Олег
Кіндратович, що означає назва сьогоднішнього фільму?
Посмішка на обличчі "директора" розпливлась ще ширше.
- А біс його зна, мо дівку так звуть, чи то
стверджуючи, чи запитуючи,- відповів "директор"...
Про вираз обличчя професора після почутого я
передати не берусь. Тут мого словникового запасу
явно малувато. Але, гадаю, погроза розповісти
про рівень професійності керівника райцентрівського
кінозакладу на міжнародному кінофорумі у Москві,
освіжаюче подіяла на чоловіка і він хутко зник за
дверима кінотеатрівської підсобки. Не краще
враження залишилося у мого куратора і від перегляду
італо-румунського триллера. Олег Кіндратович
роздратовано назвав його авторів не надто вдалими
наслідувачами параджановського манеру фільмування
і також пообіцяв розповісти про це у своєму виступі
на фестивалі.

Не знаю чи здійснив свої наміри стосовно побаченого
у Ярмолинцях професор Бабишкін у Москві, але відбути
наступного дня до Києва, як планував, йому не вдалось.
Під час сніданку на трьох у гостьовій кімнаті
райцентрівської чайної "Подолянка", зайшла мова про
місцеві історичні пам'ятки. У Ярмолинцях гідних
уваги мистецтвознавця раритетів було небагато, але я
згадав про унікальну Покровську церкву-фортецю
середньовіччя,що дивом збереглася, у сусідніх
Сутківцях. Можливо цей факт й не став би
визначальним у намірах професора продовжити
своє відрядження, якби я не прохопився, що в цих
самих Сутківцях впродовж певного часу у місцевого
магната Тадеуша Грабянки гостював всесвітньо
відомий авантюрист і містифікатор Джузеппе Бальзамо,
він же граф Каліостро. Тут разом з марнославним
господарем вони розробляли проект світової імперії
- "Республіки Світла", до якої планувалось включити
окрім рівноправних Польщі та України й всі землі
колишньої Візантії (зокрема, Палестину і північ
Африки). Для цієї мега-держави Джузеппе Бальзамо
навіть написав конституцію. І хоч радянські фільми
про цього шахрая-романтика були ще попереду, його
образ вже був змальований Олександром Дюма,
багатьма іншими літераторами і навіть встиг
засвітитись в кіні.

Тож зрозуміло, що перебуваючи всього
за два кілометри від такого унікального місця мій
гість-"ревізор" не міг втриматись від спокуси
самому там усе побачити. І через якихось півгодини
їзди по розквашеній дощем грунтівці наш редакційний
"бобик" уже був біля церкви. Не розповідатиму про
те, як нам довелось розшукувати по бурякових полях
голову сільради з ключами від церкви, який почувши
про професора з Києва у супроводі кореспондента, що
мають намір зайти до розкопаного археологами і
реставраторами храму, втік від гріха подалі. Лише
години через півтори нашої мокви під церквою після
втручання секретаря райкому по рації голова
"знайшовся" і впустив нас до церкви.

Полазивши з годину хиткими будівельними риштуваннями
і помилувавшись розмитими фресками та видами з
фортечних бійниць, ми відбули до райцентру. Олег
Кіндратович був у захваті від поїздки до Сутковець і
від моїх розповідей про кіно мого дитинства, якими я
намагався заповнити час поки ми ковзали по слизьких
дорогах і чекали на сільського голову під церквою.
Прощаючись на пероні залізничного вокзалу, він м'яко
потис мені руку, сказавши, що буде радий бачити мене на
своїх лекціях з кіномистецтва...

З одним з найулюбленіших наших учителів, який, на жаль,
уже давно у засвітах, ми ще зустрінемось у моїх спогадах
про кіно моєї юності...

4.Автограф на згадку

Прощаючись на пероні залізничного вокзалу Ярмолинець
з професором Шевченкового університету Олегом
Кіндратовичем Бабишкіним, який приїжджав у
глухий подільський райцентр для перевірки
газетярської практики моєї скромної персони, я й
не здогадувався, що неповних три дні спілкування
з цією непересічною людиною,матимуть тривале
продовження і залишать глибокий слід у моїй
пам'яті.

Загалом, повернувшись,після місячної практики
у рідний вуз, я з головою пірнув у гамірне студентське
життя з його лекціями, роботою над випуском факультетської
стінгазети "Слово-зброя", редагування якої з незрозумілих
причин доручили мені, гуртожитківськими вечорницями,
втечами з нудних пар політекономії до найближчих
кінотеатрів, я геть забув і про практику і про її
"ревізора" - професора Бабишкіна. Та Олег Кіндратович,
як виявляється, не забув ні свого відрядження до
Ярмолинець, ні вечірнього кіносеансу у тамтешньому
кінотеатрі, ні нашої поїздки до Сутковець з моїми
розповідями про бачені у дитинстві з будки кіномеханіка
грузинські фільми. Під час однієї з перерв між парами,
професор сам підійшов до мене, чим немало здивував і
мене і тих моїх однокурсників, яким зазвичай травив
анекдоти у коридорі Жовтого корпусу. - Толя, ти
чого не підходиш? - без довгого вступу звернувся до
мене Олег Кіндратович. - У мене до тебе кілька
пропозицій. Ці "кілька пропозицій"
розтягнулись на кілька років. Були серед них і походи
на покази, як тепер кажуть "артхаузних" і допрем'єрних
кінокартин у різних клубах і напівпідвальних відомчих
приміщеннях. Серед яких пригадую один з таких
допрем'єрних переглядів шедевру українського
поетичного кіна Юрія Іллєнка(здається це було на
кіностудії імені Довженка) "Білий птах з чорною
ознакою" за участю таких талановитих акторів, як
Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Лариса Кадочникова,
Наталія Наум...Після перегляду Олег Кіндратович
запросив мене до себе додому на тодішній вулиці
Поліни Осипенко, де за чаєм з печивом ми продовжували
обговорювати щойно бачений фільм.Він, як фронтовик,
мав свою думку стосовно трагічної долі братів Петра та
Ореста Дзвонарів, котрих доля кинула по різні боки
фронту. Я ж порівнював цей сюжет зі схожими перипетіями
баченого в дитинстві грузинського фільму "Мамлюк".

Цілком закономірно, що у наших кінорозмовах з
професором Бабишкіним ми торкались ролі і місця у
світовому кіні мого видатного однофамільця зірки
польського екрану Збігнєва Цибульського, до речі,
нашого земляка, адже народився і виріс у селі Княже
на Покутті, в Україні. Його батько доводився зятем
Юзефові Ярузельському, який, між іншим, був рідним
братом батька майбутнього президента Польщі Войцеха
Ярузельського.Він навчався у місцевій школі,
а по її закінченню - у польській гімназії у Снятині і
Коломиї. Не всі знають про те, що родину Цибульських
нова радянська влада вислала до Сибіру, а самого
вісімнадцятирічного Збишека, котрий переховувався у
знайомих, НКВС спіймали і вислали до Польщі під
час масової депортації поляків із Західної України у
1945 році. Можливо тому так правдиво і талановито
зіграна роль Мачека у "Попелі і діаманті", що
Збігнєв сам був свідком післявоєнної драми
польського суспільства. Я розповідав Олегу Кіндратовичу
про ще дитячі враження від цього, безперечно одного з
кращих фільмів польського і світового кіна, інші
бачені мною стрічки за участю славетного однофамільця:
"Дівчина з Банку", "Потяг", "Лялька", "Як бути коханою"
та "Рукопис знайдено у Сарагосі.Тобто, практично всі,
що демонструвались у нашому прокаті.Доводиться лише
шкодувати, що з 34 стрічок, знятих зі Збігнєвом у
головній ролі з 1954 до 1967 року, аж до його трагічної
загибелі, ми могли бачити лише півдесятка.Це, якщо не
рахувати останньої, уже знятої Анджеєм Вайдою стрічки
про самого актора, включеного до списку найталановитіших
землян усіх часів і народів - "Усе на спродаж", котру
радив переглянути О.К.Бабишкін і котра потрясла
мене до глибини душі...

Не те, щоб наші позаурочні спілкування з професором
Бабишкіним були такими частими, як це може здатися з
моєї розповіді і були для мене обтяжливими. Хоч
іноді траплялись і курйози. Якось, приміром, під час
екзамену з газетних жанрів Євгену Прокоповичу
Бондарю, коли, взявши білет, я усівся готуватись до
відповіді, раптом до аудиторії з посмішкою на
обличчі входить професор Бабишкін зі словами: "Женя,
що ти його, вказуючи на мене, марудиш. Питай його
без обдумування!. Мені з ним ще у Держкіно встигнути
треба... " Не те, щоби я "плавав" з предмету, та
перспектива відповідати експромтом теж не тішила...

Іншим разом, уже на своєму екзамені, Олег Кіндратович,
який мав звичку запускати до аудиторії увесь курс і
викликати для відповіді по одному на вибір, протримав
мене до кінця екзамену. А коли я піднімав руку,
професор відповів:"А ти сиди, тобі буде кіно Чорної
Африки!". Зізнаюсь,про кіно Єгипту, чи Лівану я ще б
щось міг сказати, але про кіно Чорної Африки?... Втім,
все обійшлося. Олег Кіндратович просто розписався у
моїй заліковці. Вочевидь, свій іспит з історії
світового кіна я склав професору Бабишкіну ще того
сльотливого вересневого дня біля підніжжя Покровської
церкви у глухому подільському селі, розповідаючи
про кіно свого дитинства...

І ще. Завдяки Олегу Кіндратовичу я
і чимало моїх однокурсників та студентів інших
факультетів, що навчались у Жовтому корпусі КДУ,
доторкнулися до долі геніального режисера трьох народів
- грузинського, вірменського і українського, автора
одного з кращих вітчизняних кінофільмів, що отримав
світове визнання - "Тіні забутих предків" - Сергія
Йосиповича Параджанова.

Було це, здається, у 71-му, чи 72-му роках минулого
століття. Професор Бабишкін, котрий викладав у нас,
на факультеті журналістики спецкурс з кіномистецтва,
домовився з керівництвом університету про доекранний
показ нового фільму Параджанова "Саят Нова"("Колір
граната"). За авторською копією фільму на квартиру
до Сергія Йосиповича Олег Кіндратович відрядив мене
і мого приятеля-однокурсника Віктора Макляка.
Мешкав режисер тоді у дев"ятиповерхівці на
площі Перемоги, якраз навпроти універмагу "Україна".
Розшукати квартиру маестро було неважко: на неї
вказував великий дерев"яний хрест на вхідних дверях.
Так, за його поясненням, він відваджував надміру
настирливих жеківців, котрі намагались "прикрасити"
балкон режисера транспарантом-здравицею на честь
чергової річниці Великого Жовтня. Нас з Віктором
уже чекали. Сергій Йосипович люб'язно показав нам
своє помешкання, котре більше нагадувало музей
старожитностей, ніж міську квартиру. На численних
стелажах стояли різноманітні кубки, образи, книги,
картини, листівки, привезені і прислані господарю
з різних куточків світу. - Ось, приміром, листівка
зі жмутом рудого волосся від Даніеля Ольбригського.
Я, правда, не знаю звідкіля він його вистриг, -
весело прокоментував наше здивування Сергій Йосипович.
Параджанов пригостив нас яблуками з довженківського
саду біля кіностудії і запропонував вибрати собі щось
на згадку. Я вподобав автопортрет режисера, виконаний
вугликом на обпаленому свічкою клапті паперу,
обшитому шматками ризи вірменського католикоса
(так, принаймні, пояснив сам автор малюнка).
Вся ця композиція була наклеєна на цупкий
картон. З ока на ниточці звисала срібляста
намистинка-сльоза. "Кіногрусть", - сказав
режисер і зробив синім чорнилом кулькової ручки
автограф на тильній стороні композиції: "Анатолію
Цибульському (Лукову)-( режисер і друг маестро,
автор таких відомих стрічок, як "Два бійці",
"Велике життя", "Різні долі"...А.Ц )- на згадку про
показ у Жовтому корпусі".

Наступного дня я зустрів режисера у холі того
самого Жовтого корпусу Шевченкового університету.
Вахтерка ніяк не бажала пропускати далі, одягненого
у блакитного кольору джинсовий костюм Сергія
Йосиповича, за його посвідченням. Довелось довго
пояснювати бабці, що перед нею славетний режисер
зі світовим ім"ям. Повірила.

Потім був показ фільму Параджанова "Колір граната",
котрий пройшов з аншлагом і захоплюючий виступ
режисера про сам фільм і перипетії його знімання.
До речі фільм майже чотири роки лежав на полиці.
І лише в 1973 році його випустили в прокат,
проте Параджанов до цього вже не мав ніякого
стосунку. Він відмовився монтувати
картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій
Юткевич. Тож на сьогоднішній день існують дві
версії фільму: авторський, який майже ніхто не
бачив(нам,студентам КДУ, пощастило бачити саме
його) і який знаходиться в запасниках «Арменфільму»,
і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей
варіант влада побоялися випускати і віддрукували
всього лише 143 копії.Фільми ж режисера «Intermezzo»
(за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар»,
«Сповідь» з ідеологічних причин взагалі не вийшли.

Про цей, безперечно, непомітний епізод-піщинку
у біографії геніального Майстра, і такий
значуще-пам"ятний для мене, я згадую іноді,
дивлячись на вигорілий від сонця і пожовтілий від
часу малюнок з Його автографом на згадку про показ
у Жовтому корпусі. А разом з ним я відроджую в пам'яті
і світлий образ професора Олега Кіндратовича Бабишкіна
і кіно моїх далеких дитинства і юності...