Дякую Вам дуже, пані Лесю, за добрі слова щодо мого опусу!
І за слушне зауваження… Це все моя любов до співів) От і це писав і слухав пані Дзеньків – па'мятаєте, «моє серце буде тільки твоїм»? То для мене і наголос такий вже наче й легітимний) Хоча, звичайно, маєте рацію – думатиму, як би оптимальним чином позбутися цього моменту.

Щодо епіграфу – я не такий суворий, знаєте, мені подобається творчість пані Олени дуже – її ідеї, її образність тощо. А щодо форми – це діло наживне. Пам'ятаю себе кілька років тому)) Мені страшно уявити, що б Ви, пані Лесю, сказали, якби побачили тую мою мазню (це дуже м'яко я висловився)) Можете мені повірити – це було щось таке потворне, що мало б хто повірив, мабуть, що це та сама людина, що тепер чогось навчилась. Як Уайльд казав, святі не без минулого, грішні не без майбутнього… Щось подібне і в літературі. Були б ідеї та любов до цієї справи, а форма прийде – куди подінеться?

Знаєте, мені здається, що вірші можуть з'явитися з будь-чого) Навіть без особливого приводу. Але симпатія і ментальна співзвучність – неабиякий каталізатор. А де вони виникають – то вже діло восьме, особливо в сучасному високотехнологічному світі, де віртуальність легко переходить в реальність – і навпаки. Я знаю, про що пишу, бо колись давно, коли віршування мене ще не цікавило взагалі, я у корпоративному чаті свою першу дружину, тепер колишню, а тоді ще майбутню, зустрів) Отаке воно – двадцять перше століття!