Моя велика і мала Батьківщина,колишній райцентр
Ярмолинці(тепер "ЗЕлені реформатори" з невеликого
розуму, райцентром зробили обласний центр Хмельницький)на часи моєї
розповіді складалися з чотирьох сіл - Березівки, Писарівки, Грабини
і Буринець, котрі щільно прилягали до центральної частини селища,
котру іменували містом. Тут було кілька одно-двоповерхових
цегляних житлових і адміністративних будинків, пекарня, молокозавод,
ситро- та ковбасний цехи,пошта,Ощадбанк, аптека, перукарня, швейна майстерня,
друкарня і дерев'яне приміщення місцевої райгазети з недвозначною назвою "Вперед".
Були ще райком, міліція, прокуратура і суд, - куди ж без них? Культурне
і спортивне дозвілля забезпечували переобладнаний з католицького храму
районний Будинок культури-кінотеатр( з дев'яностих повернутий церковній
громаді)і стадіон. Центром торгівлі і "біржею чуток" був ринок
(базар) оточений цегляними павільйончиками у яких у хрущовські часи
влаштовували осінні виставки передового досвіду колгоспів району. Лікарня
і цвинтар розташовувались на певній відстані у різних кутках
селища, а приміщення автостанції - на перехресті доріг до Хмельницького,
Кам'янця-Подільського і Городка. За п'ять кілометрів від райцентру
була тоді і є тепер залізнична станція Ярмолинці, котра вважалась
вузловою, бо приймала і відправляла крім вантажних ще й пасажирські
потяги до Гречан, Москви, Києва, Кам'янця,Чернівців і Кишинева, а також
рейковим відгалуженням - до Гусятина. До станції прилягали заготзерно,
нафтобаза і казарми військової частини,одна яких, вщент зруйнована
під час нальоту німецької авіації не такої далекої як на той
час Другої світової, слугувала пам'ятником тій вселенській
трощі.

Про минулу війну нагадували і великі вирви у лісі, що ріс на пагорбі
праворуч від станції і автошляху на Городок, який невідомо ким, коли
і чому назвали Лівеніною. Я не випадково так детально зупинився на
описі ярмолинецьких околиць, що всі вони мали стосунок до теми
нинішньої розповіді про ті часи, котрі формували мене
сьогоднішнього.

А розпочати варто з тих часів мого босоногого дитинства, коли
мені десятий минало і я ходив у третій клас "української"
(бо була у нас ще й російська) школи. Народився і ріс я у
невеликій хаті із глиняною долівкою і солом'яною стріхою,
посеред великого вишнево-сливово-яблуневого садка,
майже навпроти клубу одного з найбільших
містоутворюючих сіл - Березівки, котра отримала свою
назву від Березини - березового гаю на південо-східній
околиці села. Посеред хати, хотів би сказати батьківської,
але батька я не пам'ятаю, бо залишив він нас з мамою і подався
на заробітки до степу донецького одразу після мого народження,
стояла велика піч, на якій я проводив більшу частину зими.
Потопивши піч соломою, мати йшла на ферму місцевого колгоспу,
прохаючи старших сусідських дітлахів час від часу
зазирати у вікно, щоби переконатись, що я ще на печі, а не
під нею. Взимку віконні шибки вкривались товстим шаром інею і
діти продряпували на них літери хором декламували іх назву.

Такою була моя перша абетка і коли неписьменна мама
принесла з ферми довідник зоотехніка з малюнками техніки
занасінення корів бугаєм і штучно, я уже міг дещо у ній прочитати.

Це "дещо", зрозуміло, не мало нічого спільного з тодішньою
ідеологією і коли я пішов до школи, то моя політична
орієнтація явно не дотягувала до загального рівня моїх
ровесників. Це далось взнаки не одразу, а лише тоді, коли
нас, школярів, стали привчати ходити строєм у святкових
першотравневих колонах, славлячи вигуками "Уррра!"
комуністичну партію і її районних очільників на дощаних
трибунах уздовж центральної вулиці Ярмолинець. На "парад"
належало приходити зі своєю "наочною агітацією" -
транспарантами, плакатами і портретами партійних бонз.
У мене на такий випадок на горищі вкривався пилом,
змайстрований дідом Козіком, портрет чи то кандидата
у члени, чи повного члена Політбюро Шепілова на фанері
з довгим держаком. Хто такий той Шепілов, я, зрозуміло,
не мав анінайменшого поняття,але раз, чи двічі на рік,
я витирав портрет вогкою ганчіркою і з гордим виглядом
відправлявся на шкільний збір. Так було й того осіннього
дня, коли я, здійнявши з горища портрет товариша
Шепілова подався з ним на жовтневий парад. На шкільному
майдані, де формувалась учнівська колона, на мене з моїм
агітплакатом ніхто уваги не звернув, але коли колона
наблизилась до партійно-державної трибуни, я вперше
почув у свій бік оте не зовсім зрозуміле мені слово
- "терорист". Мене хутко висмикнули з колони і веліли
йти додому. Вже потім вчителі пояснили, що "мій"
Шепілов "примкнув" до викритої антипартійної групи
Молотова, Малєнкова і Кагановича, тобто - ворог, а я
своїм вчинком зганьбив усю піонерську дружину школи.
Щоби я щось зрозумів з тих кпинів, то ні, але портрет
товариша Шепілова, як радили, про всяк випадокІ
спалив у печі..

Цим інцидентом моя "терористична" біографія у Ярмолинцях
на жаль не вичерпалась. Від слів, я перейшов до... зброї.
Про вирви від снарядів у Лівеніні я вже казав. А ще там,
як нам "по секрету" розповідали старші, вся земля була
нашпигована снарядами, патронами і порохом. Розповідали,
що там можна було відкопати і німецького шмайсера. Декотрим
моїм ровесникам такі розкопки ледь не вартували життя, а
одному із сусідських хлопців - кисті руки.Але хіба щось
важили для нас тодішніх застереження дорослих. У вихідний,
дочекавшись коли мати пішла на ферму, я і кілька ровесників,
озброївшись нехитрим шанцевим інструментом,мерщій гайнули на
станцію до заповітного лісу. Накопавши там димного пороху,
ми повертались до райцентру, аби до вечора, назбиравши на
аптечному смітнику пляшечок від ліків і, заправивши їх
порохом та запалами з кіноплівки, влаштувати "бій"
березівських з грабинецькими, чи з писарівськими. Диму від
таких "перфоменсів" було чимало, та все, зазвичай,
завершувалось укладенням "перемир'я". До наступного
вихідного.

Ця сторінка мого дитячого "тероризму" обірвалась раптово.
Не чекаючи поки я у своїх "військово-патріотичних"
реконструкціях вийду на новий вищий рівень і, зваживши
моє колгоспно-пролетарське походження, мене відправили ні,
не за сто перший, а всього лиш за дванадцятий кілометр -
до Солобковецької школи-інтернату для перевиховання. За
що всім щиро вдячний, бо невідомо куди б ще завели мене мої
дитячі пошуки пригод якби не мудрість і чуйність моїх нових
вчителів і вихователів?

У Солобківцях я з головою поринув у читання, музику,
рибальство, а відхилення від норми поведінки ще проявлялось
іноді у походах на місцеві єврейський та старий цвинтарі.
На єврейський, що сусідив зі шкільною територією, ми з
кількома однокласниками на спір якось відправились вночі,
аби дивитись на зорі з нагрітих літнім сонцем кам'яних
надгробків. А на старому кладовищі, де було багато
склепів і скульптур,- влаштовували засідки-лякалки
місцевим колгоспницям котрі, прагнувши не потрапляти на
очі конторським з в'язанками і клунками для власної худоби,
зрізали шлях стежкою, що проходила бузковими зарослями.
Втім, після того як замість лякливих жінок на стежку
вийшли чоловіки з вилами, наша хоробрість одразу кудись
щезла. Були ще марні спроби віднайти підземний хід з підвалів
колишнього костелу до Кам'янець-Подільської фортеці,
але на протиправні вчинки це явно не тягнуло, тож до теми
цієї розповіді прямого стосунку не має.

Наступного разу слово "терорист" на свою адресу я почув
уже в окупованій нині московітами Макіївці від капітана
Кіровського райвідділу міліції під час вилучення
саморобного радіопередавача типу "шарманка" на якому
мої колишні інтернатівські однокласники Микола Ткачук і
Володимир Дригула були запеленговані на момент нічного
виходу в етер у той час, коли я був у нічній на місцевому
меткомбінаті імені Кірова. Обійшлося поясненням і
конфіскацією апаратури. Від жорсткішого покарання за
"підривну" діяльність мене врятував призов до армії...

Набагато серйозніший інцидент стався зі мною знову ж таки у
Ярмолинцях, коли я демобілізувавшись влаштувався на роботу
старшим стрілочником на місцеву залізничну станцію.
Зима того року видалась щедрою на сніги і заметілі. Тієї
злощасної ночі під час моєї зміни снігу насипало стільки,
що через замети не було видно ні рейок, ні стрілочних
переводів з сигнальними ліхтарями. Близько півночі від
чергового по станції надійшла команда перевести стрілку
для прийому пасажирського потяга "Москва - Кишинів".
Виконавши команду,я став виглядати "москвича".
Потяг виринув зі снігової пелени,
ніби казковий Циклоп, прошиваючи завірюху снопом світла
великого лобового ліхтаря. Далі пролунав скрегіт металу і я
з жахом збагнув весь трагізм ситуації. Стрілочний перевод
через налипання снігу не спрацював і потяг, порізавши стрілку
своєю масою, "зробив" собі дорогу і зайшов на станцію.
На моє і пасажирів потягу щастя, на колії, куди прибув
пасажирський, не було вантажних вагонів і обійшлося без
трощі. Через кілька годин зі Жмеринки прибув відновлювальний
поїзд, а вранці - чиновники зі Жмеринки і Києва. Розпочався
"розбір польотів" під час якого мої дії аналізувались
буквально похвилинно. Якби комісія знайшла хоч
дещицю моєї провини, мені б пригадали всі мої дитячі
витівки з портретом товариша Шепілова і макіївською
"шарманкою" включно.Але вочевидь десь там на небесах
серед крилатих херувимів, у що я не надто вірю, у мене
є свій персональний охоронець, бо і на цей раз обійшлося.
Винним у нічному інциденті з московським потягом визнали
не стрілочника, як найчастіше буває, а негоду...

Замість післямови. То тільки на перший погляд здається,
що все, що з нами трапляється в дитинстві, з часом минає
не особливо позначаючись нашому дорослому житті і
професійній діяльності.Моя історія цього не підтвержує.
Швидше - навпаки. Мої дитячі пригоди формували і гартували
мій характер, моє критичне(не песимістично-нігілістичне)
ставлення до життя, вибору професії і свого місця у ній.
Обравши журналістику, я обрав її викривально-лікувальний
напрямок - сатиру, гумор, фейлетони.За радянських часів,
це було не просто. Свій перший фейлетон я, до
слова, теж написав у Ярмолинцях, відбуваючи практику у
місцевій районці "Вперед". Називався він "Футбол
і оселедці" і розповідав, як у кіоску "Союздруку"
продавчиня реалізувала популярну тоді газету "Советский
спорт" лише тим, хто купував у неї ще й партійні видання
- газету "Правда", чи районку. На моє запитання, що
мені з ними робити?- вона з посмішкою відповіла,
оселедця загортатимете. Прочитавши у рукописі згадку про
газету "Правда", редактор скривився. Але й те, що районка
годиться у кращому випадку лише для загортання оселедців
його теж не влаштовувало. Зійшлися на ідеологічно
нейтральній газеті "Труд". Надалі, уже в "Київській
правді", у моєму доробку були такі знакові для мене
публікації, як "Алібі для смаженої качки" про
корупційні дії обласного прокурора, "Слідство закінчене,-
забудьте!" про свавілля працівників міліції,
"Інспектор нон-грата" про самодурство районних
керівників.Були пам'ятні не лише мені десятки
публікацій під рубрикою "Мандрівки Гервасія Галамаги",
сюжети для яких я брав з редакційної пошти і зі свого
такого далекого дитинства..