Головною вулицею з оркестром

Якщо в душі живе музика,вона неодміно шукатиме виходу
назовні, навіть якщо ведмідь на вухо наступив.Скільки
себе пам'ятаю, завжди щось мугикав собі під ніс. І якщо
того мугикання крім мене ніхто не чув, то вже не моя
провина. Просто, не було під руками потрібного
інструменту крізь який та музика душі з неї б виходила.
До певної пори, звичайно.

У Солобковецькій школі-інтернаті
мої музичні душевні потреби завели мене у... бузинові
зарослі біля старого єврейського цвинтаря, що був поруч
зі старою школою і майстернями. Зпоміж бузинових пагонів
добирав найрівніший, відрізав від нього шматок завдожки
сантиметрів з сорок, скельцем від розбитої пляшки ретельно
зішкрібав з нього шкірку, товстою дротиною виколупував м'яку
серцевину. Виходило щось на зразок дерев'яної трубочки, з
якої можна було зробити принаймні три речі: пукалку для
стрільби горохом, або жованим папером, сцикавку - для
пирскання водою і, як ви вже мабуть здогадалися, -
музичний інструмент - сопілку.

Щоб примусити бузинову палицю видавати хоч би якийсь звук,
треба було витесати з липової гілки скошеного язичка і
пропалити гвізком, розігрітим до червоного, через певний
проміжок сім отворів, що мали означати ноти...

Страдіварі з мене був нікудишній, але мої музичні потуги
якось помітив наш учитель фізики Микола Дмитрович Попович -
за станом душі більше лірик, ніж фізик(хоч свій предмет він
теж знав і викладав чудово, і, крім усього, саме йому я
завдячую ще одному своєму захопленню - радіолюбительству).
Він і запросив мене до гуртка струнних інструментів, котрий
вів у вільний від уроків час. Старанням Миколи Дмитровича
і дирекції школи гурток був забезпечений кількома
десятками різноманітних і якісних інструментів: від балалайки
до контрабаса. Сам Микола Дмитрович бездогано володів кожним,
але найбільше любив і розумів царицю музики - скрипку. І
якщо у гуртку керівник дозволяв нам брати до рук будь який
інструмент, то його особиста скрипка була для нас - табу
Маестро обережно діставав її з футляра, натирав волосінь
смичка каніфоллю, дивився мрійним поглядом примружених
очей кудись поверх наших голів і... линула чарівна музика
про карпатські полонини, дзвінкі потічки,гуцулку Ксеню і
закоханого у неї легіня, трембітання трембіт, любов і
вірність, зраду і тугу.У піонерській кімнаті, де
зазвичай збиралися кружківці, такої миті ставало так
тихо, що було чути схвильоване дихання четвертого слухача.

Микола Дмитрович учив нас підбирати мелодії на слух,
адже нотна грамота була для багатьох складнішою китайської.
Я особисто починав своє музикування з найпростішої
балалайки. Але далі сороміцького куплета:"Вийду я на
річеньку, Вийду я на став, Хто мене не любить,
Тому я на..." (не продовжуватиму, щоб не псувати
загального враження), не пішов. Потім були домра
(мандоліна), гітара, контрабас, баян-акордеон з
приблизно тим же успіхом. Однокласники і навіть
кружківці з молодших груп давно обрали собі
спеціалізацію: Маринка Буй,приміром опанувала домру,
а Люда Токарева - гітару і акордеон.
На базі гуртка вже діяв струнний оркестр
і модне на той час естрадне тріо, котрі радували
концертами на шкільних вечорах. Я ж через згадану вже
дружбу з Михайлом Потаповичем Топтигіним, залишився
на ознайомчій стадії музичних університетів. Тож,
щоб не псувати реноме талановитому учителю, довелось
швиденько міняти профіль зі струнного на духовий.

Мідними трубами і барабаном з тарілками у нас керував
учитель праці і батько моєї онокласниці-Люсі, котрій я
таємно симпатизував, Казимір Броніславович Пйонтик.
Але справедливо мовиться,що все таємне з часом стає
явним. От і моя дитяча прихильність до доньки
капельмейстера дійшла до батька і Казимір Броніславович
іноді навіть жартома називав мене "зятьком". Втім, ці
"родинні" нюанси навряд чи сприяли моїй музичній
кар'єрі.Спробувавши видувати мідь по черзі з труби,
альта, баритона і баса, спинився на великому барабані.
Та й то тому, що за комплекцією, на думку
Казиміра Броніславовича, чи не найбільше підходив для
цієї ролі.Інакше кажучи: барабан був Бог, барабанщик -
лох.

Та як би там не було, мені таки пощастило
відбарабанити кілька маршів в оркестрі на чолі
святкової першотравневої інтернатівської колони
головною вулицею Солобковець. І це стало моїм найвищим
музичним досягненням. Хоч любов до музики я зберіг на
все життя. І цим я завдячую передовсім моїм чудовим
учителям - Миколі Дмитровичу Поповичу і Казиміру
Броніславовичу Пйонтику...