Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у О́левському краї вже відколи
Є і не гірший. Кілька вільних днів знайдеш
Та й вирушай і на те диво подивись.
Його селом «Камінним» люди називають.
І, справді, камені там дивний вигляд мають,
Немов були людськими житлами колись,
А потім чомусь скам’яніли вони враз.
Тепер стоять, глибоко в землю повростали,
Зеленим мохом зусібіч пообростали.
І відчуття, що тут зовсі́м спинився час.
Учені й досі спільну мову не знайшли,
Звідкіль те диво: льодовик притяг чи, може
Гора розсипалась. І гне своєї кожен.
Коли б місцевих розпитати ви могли,
То один вам одну історію розкаже,
І буде клястися, що саме так було.
Другий інакше розповість про те «село»,
Ще й поведе, на місці приклади покаже.
А я якось в село Устинівка забрів,
Що понад Пергою тихенько притулилось.
Вже в небі сонечко до вечора хилилось.
В село «Камінне» ще потрапити хотів
Та бачу, що сьогодні вже часу нема.
Рішив поки когось з місцевих розпитати
Про диво те. Якраз спинився коло хати,
Де сивий дід, що люльку у руках тримав,
Сидів на лавці попід тином. Теж старенька,
Така ж, як дід. Я зупинився, привітавсь.
Дідусь крізь вуса хитро так заусміхавсь:
- Здоров, здоров! Забрався, бачу, далеченько.
«Село», напевно, подивитися прибув?
Такі, як ти сюди частенько зазирають.
Минуть потрібний поворот та і блукають…
Так і було. Я трохи й сорому відчув.
А дід своє: - Вже, мабуть, книжок начитавсь
Про диво наше та історії послухав.
Локшину наші вміють вішати на вуха.
Про те, як Бог тут із Дияволом змагавсь.
Чи то, як млин чорти ладнати тут взялись.
Усе то вигадки… - А як було насправді?
- Сідай сюди, бо ж у ногах немає правди,-
Дідусь питання як почув, вмить ожививсь.
Мабуть, немає з ким йому поговорить,
А тут, бач, вуха вільні по селу блукають,
І , певно, також співрозмовника шукають.
Я примостився поряд діда і за мить
Дідусь своїм тремтливим голосом почав
Мені історію прадавню повідати,
Яку я й хочу вам сьогодні передати.
За що купив,говорять, то за те й продав.
- Було то ще і до царів, і до князів
В часи, коли всі люди ще родами жили
У цих лісах. На одній мові говорили,
Тож один рід другого добре розумів.
Всі поклонялися Білбогу, що колись
Цей світ створив та із небес за ним дивився,
Щоб рід людський поміж собою добре вівся,
Щоб ворохобство й зло між них не завелись.
Роди Наду́бортя в лісах селились цих,
Хатинки ставили, рубали ліс навколо,
А потім житом засівали своє поле.
І ліс, і поле, й річка годували їх.
Збирали жито, як надходили жнива,
Та перший сніп завжди підносили Білбогу,
Просили милості і захисту у нього
Та й, звісно, дяки в небо линули слова.
У цих місцях тоді лиш два роди жило:
Одні «зами́словичі» себе називали,
А другі, що в них поряд проживали,
Прозвались «озеряничі». Було
У них в достатку всьо́го і жили
Вони весь час у мирі між собою.
Білбога свого вони славили обоє.
Та темні сили придивлятись почали
Уже до них тоді. Підземний Чорнобог
Надумався з шляху добра їх збити.
Прийшов у виді чоловіка до них жити
Та став повчати спідтишка одного-двох,
Що красти добре, ніякий то і не гріх,
Що маєш сам – то тим ні з ким і не ділися,
Бери, греби під себе все і тим гордися.
І «замисловичів», урешті, збити зміг.
Хто його слухав, він тому допомагав.
І до́бра множив - щоб і в хаті, й біля хати.
І зажили вони в лісах своїх багато.
І кожен косо на сусідів позирав.
На отих самих «озеряничів», які
Не стали й слухати отого Чорнобога,
А лише вивели юрмою на дорогу
Ще і добрячих надавали тумаків.
Отож, озлився він та й шкоду став робить.
То хмари з неба прибере і жито спалить,
То моровицю прижене, пів роду звалить.
А тут зима на носі – треба ж пережить.
А з чим у зиму? В полі жито не зросло.
Худоба виздихала через моровицю,
Води не лишилося й краплі у криницях.
Аж почорніло в негараздах тих село.
Пішли в сусідів тоді помочі просить,
Бо ж знають добре, що в тих жито уродило
Та і худоби у стадах велика сила.
«Хоч трохи дайте аби зиму пережить?!»
Але сусіди не відкрили і воріт.
«Ідіть, - говорять, - Нам самим на зиму мало!»
Пішли нещасні. А уже ж голодували.
І діти пухли . Що ж це злим зробився світ?
Не ради себе, то, хоча б ради дітей.
Знов подались в сусідів милості просити.
Мовляв, від голоду вмирають уже діти.
«Йдіть звідси, ледарі!»- сусіди їм на те.
Вернулись ті в свої нетоплені хати,
Де діти плачуть і, хоч крихту хліба просять.
У матерів уже й посивіло волосся.
Отож, рішили втретє до сусідів йти.
Але сусідів не розжалобило й те.
Скоринку хліба – й ту для діток пожаліли.
Тоді зібрали «озеряничі» всі сили,
Зійшлися родом всім на требище пусте.
Зібрали все, що лиш в хатах знайти змогли.
Та підзабуте вже багаття розпалили,
Поклали знайдене в огонь, заголосили,
Білбогу жалітись всі разом почали.
Той чимось зайнятий, напевно, довго був,
Що ті події якось з неба не помітив.
Та ж в бога, звісно, не один той рід на світі.
Тож здивувався, як від них таке почув
І не повірив спершу – «То ж не може буть!»
Рішив спуститися на землю й перевірить.
І от старенький чоловік у свитці сірій
Зайшов в село, де крохобори ті живуть.
Постукав в першу хату – хліба попросити.
Але господар і дверей не відчинив,
Крізь них почув старий лайливих кілька слів.
Пішов у другу хату – та прогнали й звідти.
Те ж саме й в третій, і в четвертій відбулось,
Хтось і собак на нього пригрозив спустити.
З одної хати вийшов лиш господар ситий,
Скоринку кинув попід ноги йому: «Ось!»
Старий подякував, скоринку ту узяв,
Вкусив тверду її – ледь зуби не зламались.
А всі із вікон визирали і сміялись.
Тож він затримуватись вже в селі не став.
Пішов у ліс, присів, жмут папороті взяв,
Щось прошептав собі, назад не подивився.
Та кожен дім зненацька кам’яним зробився,
І кожен, хто у ньому, теж камінним став.
Лиш Чорнобог зостався, не закам’янів.
Його Білбогове закляття розлютило,
Він скільки вклав у те село старання й сили.
Й тепер його аж розпирав страшенний гнів.
Він на Білбога, наче коршун, налетів.
Але й Білбог боротись мав достатньо сили.
Мечі мигтіли, наче блискавки, гриміло
На ліс увесь, і він від страху аж тремтів.
Дерева падали, мов зрізані ножем,
Вода кипіла у річках і у болотах,
Каміння плавилося, коли краплі поту
На нього падали. Але Білбог уже
Отримав силу нову з матінки-землі,
Вхопив на камені страшного Чорнобога,
Підняв угору й полилася сила з нього,
Він зразу зморщився, у одну мить змалів.
Жбурнув Білбог свойого ворога униз
І той у Морок полетів, аж камінь зрізав.
І лише гуркіт пролунав по світу грізний,
І одізвавсь луною навколишній ліс.
Лиш шов лишився на тім камені, немов,
З’єднав докупи зовсім різні половини.
Холодним камінь той лишається постійно,
Бо пролилась на нього Чорнобога кров.
Та,тим не менше, як на камінь босим стать,
То з того холоду відчуєш в собі силу,
Хвороба будь-яка , що у тобі сиділа,
Відступить враз… Та слід слова при тім казать.
Які – не знаю. А той камінь, де Білбог
Здолав тоді свого противника, розпався,
На дві частини розколовся, так й остався.
Вузька щілина поміж тих частин обох.
І той, хто пройде поміж каменів отих,
Отрима силу, щоб великим воєм стати
І відсіч будь-якому ворогові дати…
А ще на камені відбитки божих ніг.
Бо ж камінь плавився, як билися боги́.
Тож і застиг, відбитки стоп на нім зостались.
Вода в тих стопах завжди тепла залишалась,
Узимку, навіть. Кажуть, як би ви змогли
В ту теплу воду босоніж ступити,
То ваша молодість повернеться до вас,
І усім вашим мріям збутись прийде час.
Сам то не пробував, не буду говорити.
Так і стоїть відтоді Камінне село.
І ліс навколо загадковий. Кругом тиша,
Не чуть ні шуму, а ні звуку, часом лише
Пташиний спів луна. Село те поросло
Столітнім мохом. Кругом листя із дерев
Минулорічне густо землю устеляє.
Здається, тут людей ніколи й не буває.
З того й мороз, бува, аж по спині бере.
Та вступиш, кажуть, у «село» і у ту ж мить,
Усі твої турботи, начебто зникають.
І якась легкість, такий спокій наступають,
Що жити хочеться, життю радіти…Жить!..
…Я ті слова згадав, як по «селу» ходив,
На «Камінь Божий» по драбині піднімався.
І відчував, як, справді, сили набирався.
Село «Камінне» - от де справжнє диво з див.