Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

Сергій Павлович Корольов. Популярність цієї людини величезна, але написано про нього дуже мало, багаторазово менше за те, на що він заслужив своїми справами, за те, що могли б написати про нього люди, які з ним працювали й добре знали його. Різні люди писали про нього по-різному, хоча нерідко оцінки його особистості багато в чому збігалися.
Академік М. В. Келдиш: «Відданість справі, незвичайний талант ученого і конструктора, палка віра у власні ідеї, кипуча енергія і видатні організаторські здібності… Він мав величезний дар і сміливість наукового і технічного передбачення, а це сприяло втіленню в життя найскладніших науково-технічних задумів».
Михайло Васильєв. Книга «Віхи космічної ери», яка вийшла друком 1967 р.: «Це була людина незвичайної й одночасно вельми звичайної долі. За його долею, за його характером можна сформувати уявлення про тих, кому радянська космонавтика багато в чому завдячує своїми успіхами. Він – типовий представник великої армії радянських учених, які штурмують космос. І одночасно це людина незвичайна. Він не рядовий цієї армії, він – її керівник, командарм. Пройшов у ній шлях від рядового до маршала, від перших гірдівських ракет до стартів на Місяць, на Венеру, на Марс…»
«…Саме у вмінні тримати свої найвіддаленіші думки на прямій осі логіки полягала відмінність Сергія Павловича од тисяч і тисяч інших людей. Те, що для одних було фантастикою, польотом уяви, те для нього становило мету, шлях до якої йому ясний на кожному відтинку. Корольов був одним із тих, хто зумів усотати весь досвід космічної техніки від часів Ціолковського. Точніше, через його голову та його руки пройшли майже всі справи, створивши передісторію й історію космонавтики…» – це слова знаного журналіста Георгія Остроумова.
Про Сергія Павловича писали Петро Асташенков і Олександр Романов, Ярослав Голованов і Марк Галлай.
Своїми спогадами ділилися його мати Марія Миколаївна, його сподвижники, колеги. А все-таки створити портрет цієї людини дуже складно. Та будь-який портрет, який би великий майстер не створив його, якими б барвистими й виразними мазками не був він написаний, мусить містити й невловимо дрібні штрихи характеру людини. Кожен художник, кожен письменник, кожен скульптор знає, яке деколи вирішальне значення має начебто непомітний штрих, вираз, слово, блік. Лише сукупність узагальнювального, основного з деталлю, зі штрихом створює достеменний образ.
Я далекий від мети й думки дати портрет Корольова. Але декотрі рисочки його характеру, записані з натури, відроджені в пам’яті різних людей, зокрема його товаришів, можуть виявитися тими найнеобхіднішими штрихами до його портрета. Нехай поки вони будуть самі по собі, хай не ввійшли й, можливо, не ввійдуть до портрета. Вони – лише маленькі порізнені шматочки спогадів, шматочки життя, зустрічей, роботи з Людиною з великої літери, з людиною зі складним і суперечливим характером.

*
До конструкторського бюро, яке очолював Корольов, я вступив 1947 року, після демобілізації з Червоної армії. До 1953-го, не маючи вищої освіти, працював техніком, а скінчивши інститут – інженером, займався радіотехнікою. Космос для мене починався так.
1957 рік. Якось наприкінці робочого дня до мене підійшов один із провідних інженерів нашого конструкторського бюро. З доволі стислої, але енергійної розмови я зрозумів, що недавно його призначили провідним конструктором створюваного першого супутника, а мені він пропонував стати його заступником.
Годі й казати, що така пропозиція застала мене зненацька. Про самого себе в ролі провідного конструктора чи його заступника, звичайно, я ніколи не думав. Але цього разу часу на роздуми мені не дали. Пізно ввечері нас прийняв Головний.
- Ну що, домовилися? – враз запитав він, дивлячись на нас утомленими очима. Я зрозумів, що якась розмова про мене вже була. Мій колега намагався переповісти Сергієві Павловичу мої сумніви, але той жестом зупинив його і, позираючи на мене, спитав:
- Згода?
Зніяковівши, я доволі незв’язно пробелькотів щось у тому дусі, що все це для мене дуже нове і що досвіду не маю.
- А гадаєте, усе, що ми робимо, для всіх нас не нове? Ось думаємо на космос зазіхнути, супутники Землі робитимемо – не нове? Людину в космос пошлемо, на Місяць полетимо – не нове? На інші планети попрямуємо – хіба це старе? Чи, гадаєте, мені все це знайоме? Я хіба маю досвід польотів до зірок?
Я мовчав.
- Ех, молодосте-молодосте! – мовив він по певному роздумі. – Що ж бо, скажу: молодість – гарна річ, – його очі раптово потепліли. – І це не головна ваша хиба… То ж бо, беретеся?
- Беруся, Сергію Павловичу!
- Ото й гарно. Бажаю всього доброго і… до побачення. На мене ще справи чекають.
Його рука лягла на пухкий стос вечірньої пошти.

*
В останні дні підготовки першого супутника сталася непередбачувана неприємність на заводі. Один із кронштейнів, яким до корпусу супутника кріпили його вуса-антени, не витримав при випробуваннях на міцність – у ньому зламалася пружинка. Її терміново належало переробити. Мусили доповідати Сергієві Павловичу.
У приймальні Головного не було нікого. Сам по собі випадок доволі дивний. Його секретарка переглядала якісь папери. Було десь близько восьмої вечора.
- Сергій Павлович у себе?
- У себе.
- А настрій який?
- Та наче нічого. Шуму не було. А у вас що?
- Ну, таке… Повідомте йому, потребуємо його на хвилинку…
Сергій Павлович сидів за своїм робочим столом. Схиливши голову, поверх тонкої золотої оправи окулярів поглянув на нас.
- Ну, що скоїлося? Коли вкупі – значить, щось трапилося!
Я скосив очі на провідного: мушу говорити чи він доповідатиме? Пауза затяглася.
- То що, прийшли зі мною грати в мовчанку?
- Сергію Павловичу! – почав провідний. – У нас маленька неприємність сталася, випробування пружини в антенному кронштейні…
- «Сталася!» Гарні провідні! – перебив його Головний. – А де ж ви цілий день були? Хто за вас мусить вчасно доповідати? Я що, призначив вас провідним, аби за вас інші мені доповідали, щó відбувається на виробництві?
Я відчув, що моє обличчя наливається барвою. Чи Сергій Павлович вже знав про цей злощасний кронштейн?
- Неподобство якесь діється. Усі мовчать! Усі приховують! А я що, усім за вас один мушу займатися? – Сергій Павлович вже крізь окуляри, пильно і суворо, не моргаючи, поглянув на нас темними очима. – Щоб таке неподобство було вперше і востаннє! А тепер – ось вам, милуйтеся! – і простягнув провідному папір, який лежав на столі.
Скосивши очима, я прочитав:

«НАКАЗ ПО ПІДПРИЄМСТВУ №…
За невчасне повідомлення про нестачу, виявлену при випробуванні деталі антенного кронштейна об’єкта, наказую:
Оголосити догану заступникові Головного конструктора… (вільне місце), начальнику відділу… (вільне місце) і начальнику групи… (вільне місце)». Підпису не було.

- Ну що, прочитали? Дуже мені хочеться заповнити цей наказ ще одним прізвищем, – і Головний подивився в мій бік. Я відчув, що червонію все більше. Соромно і прикро. Гидко. Починати нову роботу… з догани.
- Нехай так, на перший раз не каратиму. Але щоб це було вперше і востаннє! Знайте-бо! А ви, товаришу провідний, привчайте до порядку вашого заступника…
Днів за два провідний питає мене: «А знаєш, чим скінчилася історія з тим наказом? На, дивися». І простягнув мені той самий аркуш паперу.
У наказ було вписано прізвища заступника Головного, начальника відділу, начальника групи. Але його не було підписано, а скрепкою до наказу приколото записку: «Сергію Павловичу! Я дуже прохав би Вас не карати начальника групи, оскільки він виконав усі доручення вчасно. У тому, що вчасно не доповіли Вам, винен передусім я». І – ініціали заступника Головного, прізвище якого було вписано.
А на наказі навскіс, великим твердим почерком: «Мені страшенно набридла ця осоружна поведінка. Як треба розхристатися, якими стати несерйозними людьми, аби так поводитися! Наступного разу – обов’язково покараю! С. П.»

*
Жовтень 1957 року. Газети всіх країн світу ще повні відгуків: «Радянський Союз… Міжконтинентальна… Атомохід “Ленін”… Перший супутник…» [2] І люди в усіх країнах піднімали голови в небо, дивилися, дивувалися, захоплювалися…
А ми в нашому конструкторському бюро повним ходом готували другий супутник. І не просто супутник, а з «пасажиркою» на борту, якою стала нині знана всьому світові Лайка [3]. Інформації з борту другого супутника на Землю мало надходити істотно більше, ніж із першого, а це потребувало підхожої радіотелеметричної системи. Наші інженери «перекопали» всі наявні системи – був непоганий вибір, одначе жодна з тих, котрі літали на ракетах, зокрема міжконтинентальних, не підходили. Усі вони були розраховані на довгу роботу в умовах космічного вакууму. А в герметичний приладовий контейнер неможливо було «запхати» навіть цигаркової коробки. Телеметрію можна було встановити лише безпосередньо на борту ракети-носія… На одній нараді в Сергія Павловича, коли його колеги, головні конструктори, обговоривши стан робіт по другому супутнику, підійшли до питання телеметричних вимірювань… у кабінеті стало тихо. Пропозицій не було. Хвилини йшли, люди мовчали.
- Ну що, так і мовчатимемо? Що ж робити з телеметричними вимірюваннями? – не підводячи голови, тихо спитав Сергій Павлович.
- Дозвольте мені, – підняв голову Олексій Федорович. Це в його конструкторському бюро розробляли всі ті телеметричні системи, які літали на ракетах. – Маємо прилади, які підійдуть за всіма параметрами, але вони недостатньо герметичні. Беремося, якщо, звичайно, нам допоможуть забезпечити потрібну герметичність, за найкоротший термін зробити те, що необхідно…
Чесно кажучи, декотрі дивилися в цей момент на Олексія Федоровича як на божевільного чи принаймні як на людину не зовсім серйозну. Зазвичай уся «теорія» і вся «практика» при установці на ракету якої-небудь нової системи потребували принаймні у 20–30 разів більше часу, ніж було тоді. Почулися вельми скептичні зауваги. Сергій Павлович уважно слухав, мовчав. Підтримати Олексія Федоровича ніхто не наважився. А сумнівів висловили досить.
- Знаєте-но, – раптово мовив Сергій Павлович, – либонь, погоджуся з його пропозицією. Мені вона подобається, чорт забирай! У нашій справі треба вміти йти на ризик. Та, власне кажучи, ризик можна зробити не дуже-то й великим. Ну невже не допоможемо Олексієві Федоровичу забезпечити потрібної герметичності? Слухайте, пропоную погодитися. Так і вирішімо. Олексію, затримайся. Ми з тобою обговоримо дещо.
За три дні прилади було перевірено в барокамері, результати виявилися добрими. Телеметрична система для другого супутника з’явилася вчасно.

*
1959 рік… Готується запуск першої космічної ракети в бік Місяця. Група випробувачів, інженерів та вчених летіла на космодром. Сучасні Іл-и, Ту й Ан-и в ті роки ще нас не балували. Ми літали на Іл-14 [4] або й на Лі-2 [5].
Дорога довга – годин вісім. Про що тільки за ці години вимушеного байдикування не переговориш зі своїми сусідами – не лише з тими, хто сидить поруч, а й усіма рядами пройдешся. Хто читає, хто дрімає напівлежачи, хто – по діагоналі у кріслі. Ближче до кабіни пілота, майже навпроти крісла, у якому завше сидить Сергій Павлович, люд зайнятий поважнішою справою – шахами.
- Сергію Павловичу, а що, цікаво, чи ви маєте однофамільців на заводі або в ОКБ?.. Адже якщо маєте, мабуть, і «випадки» які-небудь бували з ними, га? – ледь усміхнувшись, поставив запитання Корольову один учений, котрий сидів у кріслі через ряд від нього.
Сергій Павлович напівобернувся.
- Так, були, звичайно, – на хвилину замислився…
- Ну точно не пам’ятаю, але в перші повоєнні роки, у сорок дев’ятому чи п’ятдесятому, десь тоді, перед якимось святом дзвонить раз спецтелефон. Мені недавно його поставили. Знімаю слухавку, кажу: «Корольов». У відповідь чую геть незнайомий голос: «Здоров, Корольове!» – «Здоров, – кажу, – а хто говорить?» – «Кинь розігрувати! Це…» І якесь прізвище називає, зараз не пригадую. Більше нічого не даючи мені спитати, раптово зльоту навалюється на мене: «Слухай, Корольове! Якого дідька досі не можеш розв’язати питання тих вагонів з беконом?» – «Яких вагонів, з яким беконом?» – питаю. – «Ти що, з Місяця шубовснув? Я тобі минулого тижня телефонував, що маю шість вагонів бекону, і ти обіцяв сказати, куди їх доправити. Скільки ж маю чекати?» Оце, думаю, ситуація! Товариш явно мене з кимось плутає. Ну що робити? Казати йому, що я – Корольов, але не маю стосунку до торгових справ?.. «Слухай-но, – зненацька мене осяяла думка. – А ти можеш двійко вагонів послати… – і назвав адресу нашого ВРП [6], – а решту в область? Оплату гарантую». – «Чому ж не можу? – відповідає мій співрозмовник. – Можу!» Ну, думаю, то й гаразд. Отримає наш ВРП два вагони бекону, буде чим люд побалувати у крамницях міста – час-бо повоєнний… Поклав слухавку, а сам думаю: хто ж це мій торговий однофамілець? Подивився в телефонний довідник – точно, є такий. Якийсь великий начальник у торгівлі, одначе не став йому телефонувати. А на свято бекон у крамницях нашого міста був! – усміхнено скінчив Сергій Павлович.
- А мені розповідали, що хтось на заводі, користуючись вашим прізвищем, чи то помешкання отримав, чи то…
- Ну ні, не отримував. Це річ непроста, і прізвище тут не зарадить. А ось доволі цікавий один випадок був – це точно. Телефонує мені якось начальник нашого ЖКВ – житлово-комунального відділу, і бадьоро доповідає, що, мовляв, мою вказівку виконав, і на вулиці Робітничій, будинку 10, помешканні 17, як зараз пам’ятаю цю адресу, виконано ремонт. Я почав згадувати, коли ж давав таку вказівку? Не пам’ятаю. Не давав! Запитую: «Це я давав вказівку про ремонт?» – «Ви, – каже, – Сергію Павловичу. Чотири дні тому телефонували». – «Ну добре, – кажу, – дякую». А сам думаю: якийсь шельма від мого імені працює. Треба знайти. Зателефонував у відділ кадрів. Питаю: «Хто мешкає на вулиці Робітничій, у будинку 10, у помешканні 17?» За хвилину відповідають: «Родина Корольова Олександра Дмитровича. Працює майстром у складальному цеху». Того ж вечора пішов я в цех. Думаю, треба провчити цього підприємливого діяча. Зайшов до начальника цеху. Питаю: «Корольов у тебе працює?» – «Працює», – відповідає. – «А зараз він де?» – «Та ось, щойно прийшов, заступає на другу зміну». – «Поклич-но його». За хвилину входить. Обличчя знайоме, але його прізвища раніше я не знав. «Ви – Корольов?» – «Корольов», – відповідає. – «Майстром працюєте?» – «Майстром по складанню». – «І хто ж вам дав право давати вказівки про ремонт помешкання від імені Головного конструктора?» – «А я й не давав, Сергію Павловичу!» – і заразом, не бентежачись, дивиться на мене. Ну, думаю, зараз йому викажу! Аби на все життя запам’ятав. І виказав! А він стоїть, з ноги на ногу переступає, почервонів як рак і мовчить. «Чого мовчите? Відповідайте, коли вас питають!» – кричу. Тоді й розповів він, що разів п’ять подавав заяву про ремонт до ЖКВ -і анітелень. А помешкання вже давно «благає капітального». Тоді він зателефонував начальникові ЖКВ і каже: «Здрастуйте, з вами говорить Корольов. Скажіть, коли у вас заплановано ремонт помешкання?» І назвав свою адресу. А той відповідає: «Вибачте, з пам’яті не пригадаю, розберуся, доповім». Поклав слухавку. Більше, присягається, нічого не казав. А наступного дня дивиться: до будинку підкотила автівка – малярі, штукатури, увесь матеріал привезли. За три дні зробили ремонт. Нині помешкання – мов лялечка. Ось і все. Ну що я мав робити? Лаяти його? А за що? Довелося привітати з ремонтом помешкання.

*
1959 рік. У ДКБ [7] проєктували автоматичну станцію для світлинення невидимого боку Місяця – народжувалася «Луна-3». Проблем було багато. І ось одна з них – вибір оптимальної траєкторії польоту. Корекцій траєкторії в ту пору ми ще не вміли робити, тому балістики мусили обрати таку хитру траєкторію, аби й без корекцій станція змогла облетіти Місяць якомога ближче до його невидимого боку, а тоді повернутися на Землю, і до того ж обов’язково з боку Північної півкулі. Завдання було не з числа простих. Усі звичайні траєкторії міжпланетних перельотів для нашого завдання не підходили. Було розглянуто багато варіантів. Аж ось одного вечора, коли нарешті рішення начебто знайшли, проєктанти перебували у Сергія Павловича. Пропозиція вельми зацікавило його – мала незвичайний вигляд. Ішлося про так звану «пертурбаційну» траєкторію обльоту Місяця, яка використовує його силу тяжіння.
- Стривайте-стривайте! – зупинив Сергій Павлович свого заступника. – А хто розраховував цю траєкторію? Ви чи балістики в Академії? Адже ця орбіта дуже цікава! Слухайте, то ж на практиці можна буде перевірити використання таких траєкторій для майбутніх польотів на інші планети! Украй перспективна річ, кажу вам! От побачите: мине десять-двадцять років, і космонавтика послуговуватиметься цим способом дуже широко! Цікаво, які вимоги висуває траєкторія до системи керування ракетою, на час старту?
- За попередніми даними, для старту на Місяць за такою траєкторією існує лише один день упродовж усього року, – відповів заступник Головного.
Сергій Павлович звів очі:
- Лише один? Отже, якщо не встигнемо до цього дня, то доведеться чекати рік? І коли ж ця дата?
- За попередніми даними, у жовтні. На початку жовтня.
- Чого у вас усе «за попередніми» та «за попередніми»? Страхуєтеся чи як? Хіба можна серйозно розглядати ваші пропозиції, коли все – «попередньо»? Затіємо роботу, а тоді у вас замість попереднього одного вийде остаточне зовсім інше! Не можна так!
- Сергію Павловичу! – намагався певною мірою виправдатися його заступник. – Адже ми самі не можемо всього точно полічити, це тільки товариші в Академії можуть. Дуже інтенсивно працюють, на них ніяк не можемо скаржитися…
- Не можете? Ач які добренькі! Скаржитися вони не можуть, а приходити до Головного конструктора з усіма вашими «попередніми» пропозиціями, аби ухвалити рішення, так-так, рі-шен-ня, ви можете?
Ми стояли й мовчали. Сергій Павлович повернувся до телефона, набрав номер.
- Наталю Леонідівно, здрастуйте! Корольов. Віцепрезидент у себе? З’єднайте, будь ласка.
Протягом кількох хвилин він домовився з академіком Келдишем за прискорення розрахунків нової траєкторії.
- Отак, це вам зарадить. Віцепрезидент розуміє, яке це завданнячко, але зважте, ми-бо з нашими проєктами в нього не одні. Тому й ви самі не давайте їм спокою. Їм-бо лише рахувати й нам цифри видати, а нам робити й запускати станцію… А як ви думаєте забезпечити електроенергетику станції? Сподіваюся, не на тижневий політ?
Вислухавши опрацьовані варіанти й відчувши, що думка схиляється до найпростішого і найнадійнішого варіанту живлення – просто від акумуляторних батарей, Сергій Павлович запитав:
- А на скільки діб у цьому випадку буде забезпечено живлення?
Один із проєктантів назвав кількість діб.
- На скільки? Ні, це взагалі не годиться! Гадаєте, як, таке завданнячко можна «підвісити» на один цикл передачі світлин? А коли якась перешкода, збій, та ще бозна-що може статися, і прощавай усе? – Сергій Павлович почав розпалюватися. – Дивуюся вашій пропозиції. Я вважав, що ви серйозніші люди. Це абсолютно безвідповідальна пропозиція! Постарайтеся, – продовжував роздратованим тоном Сергій Павлович, – це питання розглянути наново. І серйозніше! Дивовижна легковажність! Хлопчиськи!
Він встав з-за столу і вийшов до кімнатки, яка була за його робочим кабінетом. Ми стояли червоні, не дивлячись один на одного, і мовчали. Так бувало нерідко: розмова як розмова, нормальна ділова розмова, а тоді раптом хрясь – і вибух!
Пауза затяглася. Крізь нещільно зачинені двері кімнатки було видно, як Сергій Павлович підійшов до столика, налив води у склянку, вийняв з кишені якогось папірця, розгорнув, щось узяв звідти, підніс до рота, запив. Хвилини за три вийшов до нас.
- Ну, що маєте ще? – тон спокійний, діловий…
- Сергію Павловичу, є ще одне питання – орієнтація. Основні вимоги до системи орієнтації в нас приготовано. Ми самі прикинули – вони не «архіжорсткі». Але ж порадитися, ви знаєте, нема з ким. Тут були в одній організації…
- То й що ж вони, цікаво, кажуть?
- Кажуть, що спробувати можна.
- А в Михайла Олександровича [8] ви були?
- Ще ні. А він як, теж міг би?
- Звичайно. Зараз йому зателефонуємо.
Сергій Павлович повернувся впівоберта праворуч, зняв слухавку білого телефона, набрав номер.
- Михайле? Здрастуй, це я. Слухай, Мишку, тутечки наші товариші замислили одну нову місячну станцію, а завданнячко – гай-гай: Місяця-татуся облетіти, засвітлинити його зворотний бік, а картинки на Землю передати. Що? Ох, чув? То й що скажеш? Я-бо хотів попрохати тебе подивитися систему орієнтації, га?
Хвилини зо три Сергій Павлович мовчав.
- Та знаю, що ти завантажений, а я, думаєш, не завантажений? Чи інших справ не маю? Проте, – хитренько підморгнув нам, – наші товариші кажуть, що таку систему може зробити й інша фірма, до речі, тобі знана… Так-так, його фірма… Ну-ну-ну, навіщо ж так? Ну й що з того, що з ним не працювали? Знаєш, Михайле Олександровичу, мені потрібна така система. І не взагалі, і не коли-небудь, а потрібна за пів року. Не хочеш чи не можеш – це твоя справа. Бувай!
Слухавка різко лягла на телефон. Головний хвилину сидів у тій самій позі, закривши обличчя рукою. Повернувся до нас.
- Зрозуміли? Чи то він справді перевантажений, чи то не хоче – Бог з ним. Наполягати, гадаю, не будемо. А ви не гайте часу, зв’язуйтеся з тою фірмою і прилучайтеся на всі спусти й заставки. Завтра о 20.00 чекаю на вашу доповідь. Бувайте!
*
Швидко летіли місяці. Усі необхідні системи й прилади для «Луни-3» було зроблено. Нова станція, надзвичайно гарна і вишукана, поблискувала ніжно-блакитними зайчиками сонячних батарей, ілюмінатором фототелевізійного пристрою. Прикінцеві перевірки – і ми знову на космодромі. Закінчуються останні випробування, перевірено наукові прилади – претензій немає. Нормально працює радіокомплекс. Надійшла черга ФТП – фототелевізійного пристрою. Це він мав розв’язати головне завдання: засвітлинити зворотний бік Місяця, проявити, просушити фотоплівку і передати зображення на Землю через радіо. Повний цикл світлинення був розрахований на 55 хвилин. Увімкнено програмний пристрій, 50 хвилин – усе добре… Петро Федорович [9], керівник «фетепешників», досвідчений інженер, телевізійник, потирає руки, усміхається. Надходить 55-та хвилина. Ще дві-три секунди – і все! Признаюся, було навіть якось тужно майже годину очікувати кінця випробувань. Але що це? Петро Федорович тривожно позирає на секундомір: 56 хвилин, а програмний пристрій продовжує працювати, 57, 60, 62 хвилини!!! Зайвих сім хвилин. Звідки? Чому?
Сергій Павлович відразу підходить до нас.
- Що у вас там трапилося?
- Якийсь збій у «програмнику». А що саме, так не можу сказати: треба розбирати установку і дивитися.
- Скільки часу потребуєте для цього?
- Дві години.
- Розбирайте станцію, ФТП зняти!
З часом у нас було, скажімо прямо, вельми й вельми сутужно. А тут ще ця затримка. Монтажники швидко зняли установку. Петро Федорович зі своїми інженерами, наші випробувачі, два заступники Сергія Павловича – усі пішли до лабораторії. Люду зібралося, певно, більш ніж досить. ФТП поставили на стіл. Цієї миті раптово увійшов Сергій Павлович.
- А ну ж бо! Негайно припинити роботу! – Усі завмерли. – Ви що тут робите? – Він подивився на своїх заступників і на всіх, хто стояв поруч. – А ну ж бо йдіть усі звідси! Так-так, марш! І щоби нікого зайвого в кімнаті не було. Ви мене зрозуміли? Поставити чергового біля дверей і нікого не пускати! Навіть мене.
І він перший, різко повернувшись, вийшов з лабораторії.
За 35 хвилин ФТП було повернено до монтажної зали на станцію…
Уранці я зустрів Петра Федоровича біля готелю. Він сидів на лавочці й нещадно димів.
- А знаєш-но? – похмуро промовив він. – Уночі Сергій Павлович полетів до Москви. Хтось йому зателефонував і сказав, що в московських астрономів з’явилися сумніви у правильному виборі експозиції. На їхню думку, вона повинна бути в десять разів більшою. Удесятеро більшою!
Події цього дня розвивалися хутко. По обіді прилетіла бригада з фотозаводу з завданням приступити до зміни експозицій. Одначе Петро Федорович категорично відмовився робити це. Телефоном доповіли Сергієві Павловичу. Той зажадав термінового вильоту Петра Федоровича до Москви. Але замість цього Петро Федорович, скориставши з безхмарного неба і яскравого світла Місяця, зробив низку його знимок за допомогою ФТП. Знимки виявилися відмінними навіть за найкоротшої експозиції. Про це терміново доповіли Головному, і він цієї ж ночі прилетів назад. А рішення? Рішення Корольов ухвалив воістину Соломонове: залишити тільки найкоротші експозиції, а замість найдовшої серед запланованих установити ту, яку рекомендували астрономи. І «вовки» були ситі, і «вівці» цілі! Цікаво, що потім найліпшими світлинами «Луни-3» стали знимки з найкоротшою експозицією. Петро Федорович тріумфував. Сергій Павлович посміювався.

*
1959 рік. Крим. Наближався кульмінаційний момент польоту «Луни-3»: щохвилини чекали на передачу зображення. Звісно, усі хвилювалися. У цей момент до Сергія Павловича підійшов один з астрономів, відомий вчений, і сказав упівголоса:
- Сергію Павловичу, гадаю, немає жодних підстав хвилюватися. Абсолютно жодних. Я провів розрахунки, з них ясно випливає, що не одержимо жодного зображення. Так-так, не одержимо! Усю плівку повинна зіпсувати космічна радіація. У мене ось вийшло, що для її захисту потрібен ледве не півметровий шар свинцю! А скільки на вашій?
Либонь, усі, хто був тоді на приймальному пункті, знали точнісінько: ну чого-чого, а півметрового шару свинцю навколо касети з фотоплівкою, звичайно, не було і не могло бути. Неважко уявити реакцію всіх, хто чув цю фразу. Сергій Павлович дуже уважно подивився на вченого, але нічого не сказав.
А приблизно за годину, коли було одержано першу світлину, Сергій Павлович наказав негайно зробити один відбиток із написом: «Шановному… Перша світлина зворотного боку Місяця, яка не повинна була вийти. З повагою Корольов»… і подарував її цьому вченому.
Грудень 1959 р.
- Зайди-но терміново до мене! – Сергій Павлович вимовив ці слова по телефону з певною теплотою, яка нечасто бувала в робочій атмосфері.
За кілька хвилин я входив до його кабінету.
- Ну ось, старий, минув ще один рік нашого життя. Завтра Новий рік… Віншую тебе з прийдешнім!
Сергій Павлович, привітно усміхаючись, вийшов з-за столу і міцно потиснув мені руку. Тоді повернувся до стола, узяв з пачки негрубих книжок у блакитній палітурці горішню, простягнув мені.
Трохи скосивши очі на обкладинку, я встиг прочитати: «Академія Наук СРСР» – і нижче золотом: «Перші світлини зворотного боку Місяця». Не втримавшись, відкрив палітурку. На першому аркуші, у правому нижньому кутку, навскіс великим енергійним почерком: «На добру пам’ять про спільну роботу. 31/ХІІ-59 р. С. Корольов».
- І зачекай хвилинку… – Сергій Павлович вийшов до своєї кімнатки за кабінетом. За хвилину ввійшов назад: у руках дві пляшки, за формою винні, загорнуті у м’який кольоровий папір.
- А це тобі до новорічного столу! Ось, француз, якийсь винороб, кажуть, у Парижі закладався, обіцяв поставити тисячу пляшок вина зі своїх льохів тому, хто зазирне на зворотний бік Місяця. Либонь, тижнів зо два тому до Москви, в Академію, надійшла посилка. Рівно тисяча пляшок. Програв мосьє! Отож тисяча не тисяча, а дві пляшки твої. З Новим роком!

*
1961 рік. Квітень. На космодромі з’явився «Восток». Перша доба випробувань усіх систем корабля минула нормально. Надвечір, уважаючи, що, звичайно, усе буде гаразд, я вийшов з монтажної зали. У сусідній кімнаті інженери суміжної організації готувалися до перевірок систем крісла космонавта. Відійшовши трохи вбік, я з моїм колегою – провідним конструктором – обговорював якісь питання. Зненацька… двері в кімнату різко розчиняються, і влітає – не входить, а саме влітає – Сергій Павлович. Спинившись на хвильку, обводить очима кімнату і лавиною кидається на мене:
- Ви, власне, що тут робите?
Я не спромігся щось відповісти. Люди в кімнаті завмерли…
- Відповідайте, коли вас питають!!! Чому ви не в монтажному корпусі? Знаєте, що там відбувається? Та ви взагалі знаєте що-небудь, відповідаєте за щось чи ні?
Розуміючи, що марно заперечувати й виправдовуватися в момент, коли Головний «заведений», я мовчав.
- Отож – усуваю вас від роботи, звільняю вас! Не потребую таких помічників. Здати пропуск, до бісової матері, по шпалах пішки!!! – Грюкнувши дверима, він вийшов.
Хвилина, дві. Хлопці в кімнаті поступово почали оживати, почулися зітхання. Підвівши голову, я побачив співчутливі погляди…
У залі монтажного корпусу буря теж була неабияка. Балів десять. «Вирвані з корінням» винуватці, розкудлані, з червоними обличчями мовчки стояли біля приладового відсіку. Не виключено, що поміж ними теж був не один «звільнений». Як виявилося, Сергій Павлович був «заведений» знайденим дефектом в одному з клапанів системи орієнтації. Дефект щойно «виліз», і я, природно, ще не знав про нього. Злощасний клапан відразу замінили, і випробування пішли далі. Здавати пропуск, звичайно, я не пішов.

*
12 квітня 1961 року. Позаду дні й ночі, які промчали, злилися в один безперервний потік, невіддільні одна від одної миті, хвилини, години підготовки старту «Востока». Ось і старт. Гагарінське, лише його: «РУШАЙМО!»… Тривожні 108 хвилин очікування. Тонни нервової енергії, які згоріли вкупі з десятками тонн пального. А потім – радісні повідомлення про приземлення. І ми в літаку.
- Ох же ж і зух Юрій! – Сергій Павлович, який перед цим сміявся до сліз через якусь фразу Мстислава Всеволодовича [10], витираючи хусткою очі, випростався у своєму кріслі. – Ось днями підходжу до нього: він спокійний, веселий усміхається. Сяє, мов сонечко. «Чого усміхаєшся?» – питаю. – «Не знаю, Сергію Павловичу, мабуть, людина така несерйозна!» Я подумав: так… більше б нашій Землі таких «несерйозних»… А ось. Сьогодні вранці, коли він із Титовим одягався у свої лати, запитую Юрія: «Як настрій?» А він відповідає: «Чудовий! А ваш?» Уважно подивився на мене і… перестав усміхатися. Певно, гарний вигляд я мав. І каже: «Сергію Павловичу, та ви не хвилюйтеся, усе буде добре». Самому година до польоту, а мене заспокоює…
Сергій Павлович замовк і, замислившись, відкинувся на спинку крісла. Закрив обома руками очі, потер скроні…
- А знаєте, товариші, адже цей політ, слухайте, відкриє нові, небачені перспективи в науці. Ось полетять ще наші «Востоки», але ж потім… потім треба думати про створення на орбіті постійної заселеної станції. Мені здається, у цій справі не можна йти наодинці. Потрібна міжнародна співпраця вчених. Дослідження, освоєння космосу – це справа всіх землян!
*
Чи такий був Сергій Павлович? Це не портрет. Навіть не спроба його створення. Це – лише маленькі, незначні штрихи. Штрихи до портрета. Він був набагато складніший, більший, цільніший, значиміший.

Першодрук оригіналу у вид.: С. П. Королев (к 70-летию со дня рождения) [Сборник статей]. – М.: «Знание», 1977.

[1] Під псевдонімом Олексій Іванов (до 1988 р.) публікувався Олег Івановський (1922–2014) – радянський інженер, конструктор ракетно-космічної техніки. Відіграв провідну роль у створенні перших космічних кораблів-супутників та автоматичних міжпланетних станцій. Головний конструктор із місячної тематики НВО ім. Лавочкіна (1965–1976), де пізніше тривалий час працював директором музею. Автор шести книжок спогадів і численних науково-популярних статей.
[2] Автор перелічує міжнародно визначні здобутки СРСР 1957 р. Хоча атомохід «Ленін» спустили на воду лише на початку грудня того року, радянська пропаганда довго і широко – не лише вдома, але й за кордоном – рекламувала його побудову і підготовку до спуску.
[3] Лайка – перша собака-космонавтка, у трирічному віці відправлена на низьку навколоземну орбіту в кораблі «Спутник-2». Її політ стартував уранці 3 листопада 1957 р., але за кілька годин Лайка загинула через перегрів, хоча попередньо планували, що вона проживе в космосі близько тижня.
[4] Іл-14 – радянський ближньомагістральний літак 3-го класу. Перебував у експлуатації з кінця 1954 р.
[5] Лі-2 – радянський поршневий пасажирський і військово-транспортний літак середньої дальності часів Другої світової війни, який виробляли за ліценцією на випуск американського Douglas DC-3. Літак Іл-14 прийшов йому на зміну як удосконалена версія цього аеросудна.
[6] ВРП – Відділ робочого постачання.
[7] ДКБ – дослідно-конструкторське бюро.
[8] Мова про фізика-академіка Михайла Леонтовича (1903–1981), з яким був добре знайомий Корольов. В описуваний період Леонтович працював у Московському університеті. Був сином українського радянського фізіолога, професора Київського університету, академіка Олександра Леонтовича та лікарки-окулістки Віри Кирпичової.
[9] Петро Федорович Брацлавець (1925–1999) – радянський вчений, творець космічного телебачення. Головний конструктор комплексів телевізійного обладнання для забезпечення польотів космічних кораблів «Восток» і «Союз». Створив апаратуру для світлинення і передавання на Землю ТБ-знимок зворотного боку Місяця. Походив з України (с. Христинівка Черкаської обл.). Певний час навчався в Одеському електротехнічному інституті. З 1948 р. і до кінця життя працював у Всесоюзному науково-дослідному інституті телебачення.
[10] Себто (згаданого раніше) академіка Келдиша (1911–1978), якого за успішне курування підготовки першого польоту людини в космос було вдруге відзначено зіркою Героя Соціалістичної Праці. Того ж 1961 р. він став президентом Академії наук СРСР.