Від інтернату, до...Інтернету

"Ми всі училися потроху,чому-небудь і як-небудь..."
Мені, звичайно ж, далеко до Євгенія Онєгіна, але ці слова
Олександра Сергійовича Пушкіна уповні можуть слугувати
характеристикою і моїм життєвим університетам. Про перші
свої кроки на ниві освіти я вже здається десь розповідав,
але не буде гріха їх нагадати, бо вони якнайкраще ілюструють
і тему цієї оповідки,і пушкінську цитату з "Євгенія Онєгіна.
Отже, мені років з п'ять.Зима.Мороз. Мама - на роботі,
я - на добре нагрітій печі.За вікном - змішаний хор
дівчаток і хлопчиків(без Бунчикова) із сусідніх будинків,
котрих мама попросила час від часу наглядати, чи я бува не
впав із печі, вигукують літери абетки, вишкрібуючи їх
нігтем на замерзлій шибці.За зиму я вже
упізнавав деякі літери абетки.Практичне застосування
здобутих таким чином знань я міг за переглядом принесеного
мамою з ферми довідника зоотехніка з картинками природного
і штучного заплідненя корів.Зрозуміло, що
з таким "багажем" початкової освіти мені було не
просто опановувати програму першого класу, особливо
ж у каліграфії, котра у моїх зошитах була швидше
кляксографією, ніж чистописанням. Маму до школи не
викликали. Вона була неписьменною і навряд чи могла мені
тут чимсь допомогти.Чим я, признаюсь, частенько зловживав.
Цю роль почергово брали на себе мої
перші вчительки - Надія Микитівна і Ніна Тимофіївна,
за що я їм щиро вдячний. Нерідко
вони після уроків брали мене з собою додому і доки я
надолужував відставання, готували обід. Для себе і для
мене.
Згодом це колективне підтягування мене до середньго
рівня успішності дало свої плоди. Я захопився читанням,
записався до шкільної бібліотеки, а коли всі полиці з
книгами класної і позакласної програм були перечитані, -
я став активним абонентом сільської книгозбірні, що
розташовувалась у клубі за декілька десятків кроків від
домівки. Саме активне читання, а також те, що не пропускав
жодного кіносеансу у сільському клубі, на підтвердження
теорії Чарльза Дарвіна, й допомогли мені поволі спинатися
на ноги. У четвертому класі я уже мало чим відрізнявся
від своїх ровесників.А де в чому навіть і випереджав їх.
Пригадую, як з товаришем і однокласником Юрком Снозом(на жаль,
кілька років тому померлим) влаштовували імпровізовані
"читацькі конференції", читаючи у лісовій гущавині розділи
"Книги джунглів" Редьярда Кіплінга, уявляючи себе її
персонажами. Шкода, що ці, як тепер би сказали - перфоменси,
незабаром довелось припинити. Дирекція
Ярмолинецької середньої школи №1, порадившись з
мамою і сільрадою, вирішили, що продовжувати
здобувати освіту мені краще у Солобковецькій
восьмирічній школі-інтернаті, де для мене можуть створити
кращі побутові і навчальні умови, ніж це могла забезпечити
неписьмена колгоспниця. І хоч перспектива тривалої розлуки
зі мною для матері була досить важкою як морально, бо лишалась
на самоті, так і матеріально, адже за моє навчання і проживання
в інтернаті їй доводилось щомісяця сплачувати частку й
так не щедрого заробітку доярки. Мене ж, крім розлуки з мамою,
пригнічувало розставання з однокласниками і друзями, а ще, - з
моїм вільним "клубним" життям та з усталеними звичками сілького
хлопчака не надто обтяженого батьківським контролем. Тривоги
додавали й лякалки ровесників про те, що школа-інтернат це щось
схоже на дитбудинок, чи виправний заклад для малолітніх
злочинців... Я, звичайно ж, зразковою поведінкою похвалитись не
міг, але й розбишакою, гідним колонії теж себе не почував...
Солодке слово "Солодківці"
Та усі мої страхи розвіялись щойно переступив поріг школи.
Хоч, якщо бути точним, інтернат мені сподобався ще раніше,
коли після бесіди з директором - Василем Микитовичем
Патлатим та вирішення всіх формальностей мого переїзду
до Солобковець(мама, як і багато хто з наших знайомих,
називала їх на старий манер - Солодківцями),
змахнувши сльозу, пішла на автобусну зупинку, щоб
повернутись до Ярмолинець, було знайомство з шкільним
приміщенням, котре ще пахло свіжою фарбою і вапном,
просторим класом, де мене наступного ранку чекало
знайомство з новими друзями і вчителями, затишним спальним
корпусом, показали охайно застелене ліжко та персональну
тумбочку.Одне слово, - не колонія, котрою мене лякали, а
щось середнє між санаторієм і піонертабором, у якому мені
вже якось довелося літувати. Щоправда, мій райдужний погляд на
те місце де мені належало прожити наступних чотири роки, трохи
похитунула ранкова фіззарядка під звуки шкільного духового
оркестру обов'язкова для всіх і на яку не можна було
запізнюватись. Проте згодом я звик до цього пункту розпорядку
дня і вранішня зарядка уже не дратувала так, як під час
першого знайомства з нею.
Натомісць, перше побачення з майбутніми однокласниками, -
порадувало. Клас прийняв мене приязно. Відчувалась відповідна
підготовча робота вихователя і майбутнього нашого вчителя
англійської Івана Філімоновича Федишина. Усі перерви між
уроками пройшли у знайомстві з товаришами по класу, яким
згодом належало стати не просто моїми друзями, а - родиною.
Зрозуміло, першими з розпитуваннями підходили хлопці -
кам'янчани Кузьма Стадник, Юрко Голіцин, Вітя Сербін,
Вовка Палатник з Макова, солобківчани Антоша Міходуй,
Микола Криштофор...
Дівчата, як мені здалось, на появу новачка у класі
відреагували спокійніше.Принаймні, особливого зацікавлення
моєю персоною з їхнього боку я не помітив.Вочевидь, не було
підстав. Я ж майже одразу поділив дівчачу половину на
"розумних" і "красивих". До перших "записав" Маринку Буй,
Марію Пиріжок, Ніну Твердохліб, до других - Люсю Пйонтик,
Тоню Крикун,Марію Зелінську,Люду Токареву, Ніну Шидловську...
Згодом мені доведеться якщо не кардинально переглянути такий
розподіл однокласниць за, якби нині сказали сексистським
принципом, то суттєво відредагувати його, бо з'ясувалось,
що серед симпатичних було чимало розумних, і - навпаки.Для
цього у мене попереду було цілих чотири роки щоденного
спілкуваня під час уроків, у позаурочні години, під час
спільних перших і других сніданків,обідів і вечер у
шкільній їдальні, куди ми слідували строєм, суботніх походів
до лазні і недільних - до сільського кінотеатру. А були ще
години спільного відпочинку під час яких у нас зав'язувалась
дружба, симпатія і перша дитяча закоханість. Моє серце
буквально з першого погляду заполонила русява синьоока
однокласниця - донька нашого вчителя праці і керівника
шкільного духового оркестру Казиміра Броніславовича
Пйонтика - Люся, котрій згодом я присвятив рядки
одного з перших своїх по дитячому наївних віршів:
"Є в степу стежина,
Де не раз ходив,
Є в селі дівчина,
Що я полюбив.
Очі ніжно-сині,
Мов волошки в житі,
Щастя моє миле,
Найдорожче в світі..."
Про мою закоханість знали здається всі: її батьки(мати
однокласниці теж працювала у школі), вчителі, однокласники і
навіть сільські подруги моєї пасії, але поскільки наші
стосунки не виходили за рамки дитячої дружби і взаємної
симпатії, то й вчителі і батьки ставилися до цього з
розумінням.Навчанню мої почуття не заважали, швидше
навпаки, хотілось краще виглядати в очах своєї пасії.
З предметів найбільше подобались література, історія,
географія, фізика... На любов до літератури вплинула шкільна
бібліотекарка Віра Антонівна Огородник,котра заохочувала
мене до читання і рекомендувала хороші книги.
Зрештою, довідавшись про мої поетичні спроби,
Віра Антонівна підбирала для мене томики віршів російських
і українських поетів. Поштовхом до захоплення історією
стали чудові уроки нашого директора Василя Микитовича
Патлатого. Авторитету учителю додавала та обставина, що
перед тим, як стати вчителем він був військовим льотчиком і
його розповіді про ті часи спонукали до поглибленого
вивченя його предмету.Траплялося, мене просили побути
якийсь час з учнями молодших класів і я розповідав
малюкам про подвиги Геракла, чи інші сюжети з історії
стародавного світу.Першачки слухали затамувавши диханя.
На уроках фізики,які вів у нас один з кращих на моїй
пам'яті вчителів - Микола Дмитрович Попович, я
познайомився з основами радіотехніки, що стало моїм
захопленням на все життя. І не тільки моїм. Мій
шкільний товариш Антоша Міходуй зробив її своєю
професією. По закінчені Київського технікуму
радіоелектроніки він тривалий час працював на Хмельницькому
заводі"Катіон".Про свої "радіопригоди" у місті Макіївці
Донецької області, котра стала наступною точкою на моїй
освітянській мапі, я уже розповідав у своїх спогадах

Там, де раки зимують

У червні 1964 року я разом зі своїми однокласниками
Миколою Ткачуком і Володею Дригулою щемно попрощався з
гостинними Солобківцями, котрі стали мені домівкою і
родиною на чотири роки, і відправився за шкільною путівкою
на Донбас, у незнайоме мені і моїм друзям місто Макіївку,
де ми мали здобувати робітничі професії у місцевому міському
професійно-технічному училищі №7. Із залізничного вокзалу
Донецька до Макіївки ми поїхали на... трамваї, котрий
курсував між центрами цих мегаполісів. Повз трамвайні вікна
пропливали незвичні для нас, подоляків, величезні терикони,
що подекуди диміли і наповнювали повітря специфічним запахом,
від котрого свербіло у носі і забивало дух. У Макіївці ці
запахи тільки посилились.До диму від териконів довколишніх
шахт додались викиди доменних печей Макіївського
металургійного комбінату імені Кірова, що на декілька
кілометрів розтягнувся у самісінькому центрі міста. Не
знаю чим так прислужився цьому місту шахтарів і металургів
підступно убитий своїми ж лідер петроградських більшовиків
Сергій Миронович Кіров, але з його іменем тут було пов'язано
здається все - від назви комбінату до відділення міліції.
Наше училище розташовувалось також у Кіровському районі міста,
іменованому на петроградський манер - Кіровською стороною.Мене
з моїми однокласниками зарахували до групи
арматурників-бетонярів. Хотілось би потрапити до
електрозварників, але туди приймали після дев'ятого класу і
переважно місцевих.Макіївчани зустріли нас не надто приязно і
зверхньо. За нашу українську нас з порогу обізвали "бендерами"
і намагались всіляко принизити. Особливо утвердитись за наш
рахунок намагався Ростислав Кустов, котрого позаочі називали
Ростиком-кущиком.Ходили чутки, що його батьки спихнули в
училище аби врятувати від колонії. Хлопці бачили у нього
свинцевий кастет, а може й ніж. Несподівано на наш бік пристав
худорлявий але жилавий Боря Ворошилов із міста енергетиків
Зугрес, з яким ми швидко заприятелювали і "Кущик" з команією
більше нас не діставали.
Навчання нашій професії було не надто
складним. Треба було добре розбиратись у марках сталі і
цементу, знати ази електротехніки та опору матеріалів.
Згодом стане зрозуміло, що опанувати нашу професію можна
було й без дворічного зубріння, безпосередньо на об'єктах
тресту "Макбуд", де ми відбували виробничу практику.
З бурсацьких буднів запам'яталась поїздка у селище
Нижня Кринка на допомогу місцевому радгоспу у збиранні
кавунів. "Збирання" полягало в тому, що нам видали
деревяні молотки і вивезли на баштан вщерть усипаний
великими стиглими кавунами, котрі нам належало тими
молотками безжально розбивати, щоб їх могли поїдати корови
і свині, яких виганяли на "десерт" після нас.Ні до, ні після
того десанту я не їв стільки кавунів одразу. Та поїздка до
Нижньої Кринки запам'яталась ще й ловлею раків у річці Кринка.
Про те, що їх тут стільки, що небезпечно у воду без трусів
заходити, розповіли місцеві, а вже як і чим їх звідти
діставати мусили кумекати самі. У аптеці придбали кілька
метрів марлі і зшили з неї щось на кшталт сачка для
метеликів, на смітнику біля птахоферми знайшли здохлу
курку і разом з камінцем замість грузила закинули свій
"невід" у річку. Увечері ледь витягли його на берег.
Спійманих у такий нехитрий спосіб відро раків тут же
на березі зварили на багатті і разом майстром-вихователем
Віктором Івановичем, у якого цього дня були іменини,
з'їли з придбаним з такого приводу пивом.
Два роки навчання в училищі минули швидко і я лише
пошкодував, що разом з професійними знаннями ми не
отримали там загальношкільних. Тож, влаштувашись на роботу
у арматурний цех уже згаданого тресту "Макбуд", я
записався до дев'ятого класу вечірньої школи, що
розташовувалась у акацієвому парку за кілька трамвайних
зупинок від нашого робітничого гуртожитку,в одній з
кімнат котрого я мешкав разом з моїми інтернатівськими
однокласниками Миколою Ткачуком, Володею Дригулою і
одногрупником з училища моїм тезкою Толиком Сторожуком.
Пригадуєте чудовий серіал "Велика перерва", котрий
демонструвався по телебаченню саме у ті дні, і один з
персонажів якого скрушно вигукнув:"Ходиш, ходиш у
школу і раптом - бац, і друга зміна!"? Ця фраза
якнайкраще характеризує головну проблему вечірньої
школи - як узгодити робочий графік з навчанням.
Щоб не дратувати керівництво цеху і колег, котрим
доводилося більше виходити у вечірні зміни, я
намагався працювати у нічні. Крім того, що при
таких графіках вічно хотілось спати і у напівсонну
голову наука не лізла, вже самі поїздки на трамваї на
роботу увечері тут становили серйозну небезпеку.
Вагони були переповнені різноманітною шантрапою - від
захмелілих парубків, кишенькових злодійчиків, до
безжальних грабіжників. Щоб живим і неушкодженим
дістатись до прохідної доводилось екіпіруватись
відповідним чином. Особисто я брав з собою шматок
арматури 32-го профілю загорнутий у свіжий номер
"Макеевского рабочего" з якоюсь квіточкою, ніби
я їхав не до праці, а на танці, чи на побачення.
І хоч всі, включно з урками, добре знали про таке
маскування, страх отримати по голові таким
"джентльменським набором макіївського кавалера",
діяв. Отак з лихом навпіл я закінчив дев'ять
класів і перейшов у десятий, аж тут - бац, і
армія!...

Нічний рейс Донецьк - Москва

На збірному пункті У Донецьку "покупець" у чині
майора голосно звернувся до звезених з усього Донбасу
новобранців: "Чи є серед вас - бетонярі? Ящо є, -
крок вперед!". З юрби вийшло декілька хлопців. Вочевидь,
бажаючих служити у будбаті було не густо. Відібраних
добровольців товариш майор відвів убік і "по секрету"
повідомив: "Служитимете у столиці Батьківщини - Москві!".
- Добре, хоч не в Сибіру, подумалось. До Москви нас
доправили літаком.Мабуть військово-транспортним, бо сіли
на військовому летовищі у Тушино. Звідти нас уже розвезли
по ротах, котрі базувались у трьох районах Москви -
Мар'їній Рощі, Тушино і Любліно. Мені дісталось Любліно -
великий залізничний вузол на правому березі ріки Москви.
Служба полягала у тризмінній роботі на заводі
залізо-бетонних виробів, що постачав продукцію для
військових і цивільних будов і, якби не казарми та
стройові заняття, вона практично нічим би не
відрізнялась від роботи у тресті "Макбуд". Першого
ж дня служби, ротний - молодий старлей, довідавшись
із супровідних паперів про мою дев'ятикласну
освіту, звернувся із провокативним запитанням:
"Ну, что хахол, в сержантскую школу хочешь? Нет? А что
так? Ваши все хотят" Дискутувати про "ваших" і "наших"
з ротним я наміру не мав і від пропозиції стати у
перспективі молодшим командиром вдруге ввічливо
відмовився. - А чего же ты хочешь? - допитувався
старлей. - У вечірню школу, якщо можна. Хочу здобути
за час служби атестат. - Ну, это мы ещо посмотрим по
твоему поведению, - відказав ротний. Але цієї розмови,
вочевидь не забув, бо десь через півроку, напередодні
першого вересня, викликав мене до свого кабінету і,
вручаючи безстрокову перепустку для відвідуваня
цивільної вечірньої школи, пригрозив: "Получишь
двойку или напьйошся, - пойдешь туалеты драить!"
Альтернатива вченню не вселяла оптимізму, тож
довелось піднапружитись. Позаяк за плечима у мене
вже була половина десятого класу макіївської вечірки,
це було не так уже й важко. Звісно, про погибленя
знань з українських мови, літератури та історії
у Москві довелося забути, але вільний вихід з
казарми на столичні вулиці мав свої відчутні
переваги. Я, приміром, у "позаурочний" час відвідав
кілька вистав славетного театру на Таганці З
Володимиром Висоцьким і Валерієм Зололотухіним,
концерти рок-зірок і навіть матчі за участю
київського "Динамо"...
Демобілізувався я з московським атестатом за
наказом міністра оборони маршала Гречка, вперше
після двох років служби(ровесники служили по три).
За порадою свого московського однокласника, з
котрим встигли потоваришувати, влаштувався на роботу
паяльщиком у радіаторний цех заводу "ЗИЛ", що
давало право на московську прописку, гуртожиток
і перспективу вступу до столичного вишу.
Однак, життя внесло кардинальні корективи у
ці плани, як згодом з'ясувалося, можливо й на
краще. Не відпрацювавши й двох тижнів на ЗІЛі,
я отримав тривожну телеграму з дому - після
пожежі, що знищила солом'яний дах старої хати,
захворіла мама. Вже наступного дня я взяв квиток
на потяг Москва-Чернівці, що слідував через
станцію Ярмолинці.

На останній підніжці вагона

Дах на хаті замінили на шиферний ще до мого приїзду
і мама одужала, та до Москви я вже не провернувся.
Влаштувався на залізницю старшим стрілочником -
тим самим, котрого призначають крайнім, якщо щось
трапляється.Однак, іншої роботи для мене у райцентрі
не виявилось. Втім, я не надто цим переймався. У думках
був уже вступ на факультет журналістики КДУ ім.
Т.Г.Шевченка. Але, щоб на заваді до реалізації цієї
мрії раптом не стали прогалини у вивчені української
мовив,літератури та історії через мої макіївські і
московські вечірні класи, я приховавши свій московський
атестат і з довідкою про дев'ятирічну з половиною
освіту, отриману у Макіївці, повторно записався
до десятого класу Ярмолинецької вечірньої школи
робітничої молоді. Знаючи, що для вступу на
журналістику крім знань потрібні були ще й публікації у
пресі і рекомендації редакції, став частіше
навідуватись до редакції нашої районки із замітками
про роботу залізничників і деякими своїми спробами
віршування. Зрештою, моя наполегливість, чи
надокучливість дали свої плоди. Вручаючи мені
рекомендацію для вступу на факультет, редактор не без
скепсису зауважив, - їдь, не вступиш,- повертайся,
щось думатимем. З тим "їдь" теж були проблеми.
Письмовий виклик на іспити я з невідомих причин
отримав поштою буквально за день до їх початку і
якби не працював на станції і мене в авральному
порядку не вкинули у вечірній потяг до Києва, я б
фізично не встиг на перший екзамен. Потяг прибув
до столиці удосвіта. Взявши свій дембельський
чемоданчик зі скромними пожитками, я трамваєм №8
поїхав до Червоного корпусу Шевченкового
університету.
Першим екзаменом була історія. Отримав п'ятірку,
згадавши з вдячністю свого солобковецького
історика Василя Микитовича Патлатого. Увечері з
новими приятелями - Іваном Ільєнком, Віктором
Малорашвілі і Толиком Ракіним відправились на пошуки
місця у готелі. Знайшли кімнату у Будинку
колгоспника на вулиці Автозаводській.
Радощам не було меж, аже віднайти бодай якийсь
притулок у вступну пору вважалось неабиякою
удачею.
Наступним у мене був письмовий екзамен з української
мови і літератури. Писав твір на тему міжнародного
значеня творчості Тараса Григоровича Шевченка.
Наробив у ньому купу граматичних помилок.З комами
у мене стосунки завжди були напружені через
переривчате навчання( після інтернатівської
восьмирічки довчатись, як уже відомо, довелось потроху
вечірньо у Макіївці, Москві, Ярмолинцях).
Результат - "трійка". У сумі - вісім балів з
шістнадцяти потрібних - залишали надію. Після
письмового був усний з літератури який приймав світлої
пам'яті Віктор Васильович Полковенко,який торік пішов
у засвіти.Віктор Васильович, вочевидь, уже був знайомий
з попереднім результатом, бо одразу сказав, що зміст
твору йому сподобався, а от пунктуація - нікудишня.
- Ти мабуть вірші пишеш, що з комами не дружиш? -
спитав він після моєї відповіді на питання білета?
- Грішний, пишу. - Можеш щось прочитати? - Спробую.
Я прочитав кілька рядків, написаних у 1966
році у нині окупованій московитами Макіївці:
"Ти шумиш і нині Січ козацька,
Як колись і хрестишся, і п'єш,
І твоя крива шаблюка хвацька
Не іржею, - пилом вкрилась лиш.
День прийде й таврійське Дике поле
Знов розквітне маком корогвів,
Встане люд вкраїнський і на порох
Розітре всіх зайд і ворогів..."
Згодом я замінив у цьому вірші лише останній
рядок, але тоді Віктору Васильовичу вірш
сподобався і він поставив мені "відмінно",
побажавши успішної здачі інших предметів.
Останім іспитом була іноземн(англійська), з якою
я мав труднощі через те, що після англійської у
інтернаті довелось вчити німецьку у Макіївці і
знову англійську у Москві. Отримав трійку від
Альфонсівної за умови, що я їй більше на очі
не потраплятиму. Так я до речі й вчинив,
обравши для вивчення в універі - іспанську.
Після іспитів ще раз побачив Полковенка біля
дошки зі списками зарахованих. Своє прізвище там
відшукав не одразу, тому вирішив спитати про свою
долю у знайомого вже викладача. Віктор Васильович,
поклавши мені руку на плече, посміхнувся.- Їдь
додому, бери чоботи і куфайку... - Не пройшов?- спитав
я підупалим голосом. - У колгосп з курсом поїдеш, -
заспокоїв Віктор Васильович і м'яко потис руку...
Я й досі пам'ятаю той приязний потиск і ту чуйність,
проявлену до мене на усному з літератури...
Хай легко спочивається нашому наставнику у
кращому світі...
Після хвилюючого фотографування на східцях пам'ятника
Т.Г.Шевченку 1 вересня 1969 року ми усім курсом
відправились у радгосп "Промінь" Бориспільського району
на збирання яблук і помідорів. Так скінчились мої довгі
школярські університети і розпочались університети
житейські. Цю частину своїх спогадів я уже
оприлюднював на своїх інтернет-сторінках у Фейсбуці
і, зокрема,на нашій курсовій сторінці "Журфак69-74".
Там можна прочитати про мої студентські літа, Цілину,
понад 36 років роботи у редакції обласної газети
"Київська правда" на посадах від кореспондента стажера,
до заступника головного редактора, Чорнобиль і,
зокрема, про свою практику у Ярмолинецькій районці
"Вперед", котра дала мені путівку у журналістику.