Ех, яблучко! Або, як мене ледь у "Правде" не надрукували

Це було наприкінці епохи пізнього застою. Редакція газети
"Київська правда", де я працював після закінчення факультету
журналістики КДУ ім.Т.Г.Шевченка, розташовувалась на трьох
поверхах - третому, четвертому та шостому, старовинного будинку
у самісінькому центрі Києва, на Хрещатику,10.
Крім обласної газети у цьому під'їзді з широкими мармуровими
сходами і важким скрипучим ліфтом були ще корпункти головних
союзних газет - "Правды", очолюваної провідним на той час
журналістом Михайлом Одинцем та "Известий ". По кімнаті у
цьому будинку займали ще Київська спілка журналістів і
Облполіграфвидав.
На відміну від Київської правди ", чиї двері ніколи не
зачинялись від числених відвідувачів з різних куточків міста
і області, важкі дубові двері корпунктів "Правды" та "Известий"
були завжди щільно зачинені і ми ніколи не бачили щоби хтось
у них заходив, чи виходив звідти. Не було особливого бажання
зазирнути у гості до старших колег і у нас - обласних
журналістів.
До того дня, коли головний редактор "Київської правди" Вадим
Іванович Дубенко, запросивши мене до свого кабінету, повідомив,
що мене хоче бачити у себе керівник корпункту "Правды" Міша
Одинець. Чого хоче від мене Одинець Вадим Іванович не сказав,
зазначивши лише, що мене вже чекають у корпункті. Так я
уперше опинився за таємничими дверима головної "правди" країни.
Першим, що одразу кинулось у вічі, були прохолода і абсолютна
тиша, такі незвичні у порівнянні з гамірними коридорами нашої
"Київської правди". Складалося враження, що крім мене
і господаря великого напівзаштореного кабінету на поверсі
більше нікого не було. Потиснувши руку, керівник корпункту
сказав, що читав деякі з моїх фейлетонів у обласній газеті
і, порадившись з товаришами, вирішив доручити мені
перевірити колективний лист працівників однієї з
психо-неврологічних лікарень області про зловживання
керівників і окремих працівників медзакладу службовим
становищем, розкрадання коштів і матеріальних цінностей,
що негативно позначалося на лікуванні і харчуванні
хворих. У випадку підтвердження фактів,мені доручалось
підготувати фейлетон для газети "Правда". Подумки
"подякувавши"товаришам" за рекламу, я наступного дня
відправився у відрядження...
Одразу скажу, що більшість із повідомленого у листі, таки
підтвердилось. Керівники і господарські працівники лікарні
привласнювали продукти, що призначались для
харчування психічно-хворих. У котли не потрапляли сотні
кілограмів м'яса, центнери свіжих овочів і фруктів. Останні
заміняли у компотах зіпсованими сухофруктами. Картину
доповнювали кадрові зловживання. Непоступливих спонукали
до звільнення. Одне слово, як у тій репризі, де у зоопарку
тигру м'ясо недодають. Тільки страшніше, бо збиткувались
над хворими, котрі не завжди це усвідомлювали і рідко
скаржилились на свою долю.
Зібравши і систематизувавши факти, я став писати
гостросатиричний фейлетон під гучною назвою "Ех, яблучко,
куди ти котишся?" Михайлу Семеновичу фейлетон
сподобався і він пообіцяв рекомендувати його до друку.
Через декілька днів мене знову запросили до корпункту "Правды"
і попросили вичитати і підписати кожну з
гранок, запевнивши, що вже наступного дня я побачу своє
прізвище у "Правде".
Окрилений успіхом, я поїхав у чергове відрядження до
Чорнобиля. Однак, ні наступного дня, ні через день свого
фейлетона у союзній газеті я так і не побачив. А десь через
тиждень керівник корпункту вибачився переді мною, за те, що
з "незалежних від нього і від редакції причин", моє "Яблучко"
зняли номера."Не для преси" мені сказали, що якимсь чином
про майбутню скандальну публікацію довідались в обкомі партії
і остерігаючись, що можуть "полетіти голови" не тільки у тому
конкретному місті, а й Києві, були задіяні усі важелі
у Москві, аби моє "яблучко"так нікуди з нашого двору й не
покотилось...