Травень місяць на порозі. Сонце в небі світить
Та так світить, що, неначе, справжнісіньке літо.
Сидять діди на лавочці, вже їх розморило.
Видається, все, що можна вже обговорили.
Отож, сидять, подрімують, кості вигрівають,
Про що б ще поговорити, подумки гадають.
Аж тут кішка несе мишу, десь в полі зловила.
Діди мовчки на ту кішку усі подивились.
От один і каже: - Хлопці, а чи ж вам відомо,
Звідки миші з’явилися на світі оцьому?
Хтось, можливо, знав про теє, але слуха мовчки,
Щось новеньке, чи й відоме послухати хоче.
Все ж не мовчки тут сидіти. Хай розповідає.
Отож, ж дід повеселішав, що можливість має
Та й почина говорити: - В ті часи далекі,
Як прогнали людей з раю, жилось їм нелегко.
В поті чола собі хліба вони заробляли.
Хоч за свій гріх, зрозуміло самі ж і страждали.
А диявол, щоб ще важче життя їм зробити,
Був надумався ще й мишу на землю пустити.
Сотворив, аби та миша хліб в Адама крала.
Того хліба у Адама і так було мало,
А тут миша. Зовсім стало гірко йому жити.
Як Господь помітив теє, рішив пособити
Та й сотворив йому кішку, щоб мишей ловила.
От відтоді миша й кішка на світі з’явились.
Тут другий дід доєднався: - А як далі було?!
Коли люди розплодились, геть Бога забули.
У гріху взялися жити. Бог на те дивився
Досить довго, але, врешті, геть на них озлився
Та й надумав покарати – потоп напустити,
Аби грішників потопом усіх потопити.
Лише праведному Ною він про те повідав,
Велів ковчег будувати – пережити біди.
На ковчег той тварі всякі Ной зібрав зарані,
Як Господь відкрив, нарешті, всі небесні крани.
Полилась вода із неба, всю землю укрила.
Всіх людей на білім світі вона потопила.
Лиш ковчег по воді плава. А диявол бачить –
Не всі душі будуть в пеклі. Непорядок, значить.
Треба й ковчег потопити. Велів тоді миші,
Нехай вона зробить дірку в ковчеговім днищі.
Та тихесенько пробралась, у трюмі засіла
Та й взялася до підлого диявола діла.
Вигризла у днищі дірку – вода поступає.
Дуже скоро ковчег Ноя потопити має.
Аж тут кішка нагодилась та все те уздріла.
Перш за все, прогнала мишу, на ту дірку сіла
Та й хвостом своїм заткнула, щоб воду спинити.
Тож, дияволу не дала ковчег потопити.
За те Бог її відзначив, дозволив пухнатій
Жити поряд з чоловіком, селитися в хаті.
Тут і третій дід озвався: - А я інше знаю.
Ще від прадіда від свого оце пам’ятаю.
Жив-був цар. Якось зимою пішов полювати.
Слуги вигнали ведмедя. Виліз волохатий
І на царя. Звалив того, роздере на шмаття.
Слуги стали з переляку собак відпускати.
Налетіли злі собаки на ведмедя того,
З усіх боків стали рвати, кидатись на нього.
Ведмідь кинув царя й лісом подався тікати.
Отак удалось собакам царя врятувати.
У подяку за рятунок видав цар указа,
Щоби піддані собакам всім давали м’яса.
Той указ був на папері писаний цупкому,
Золота печатка царська стояла на ньому.
У той час коти й собаки іще дружно жили.
Тож собаки котам-друзям указ доручили,
Щоби ті оберігали. А тім ліньки стало.
Тож вони десь на горищі указ той поклали
Та веліли, аби миші його сторожили.
І так довго і спокійно вони досить жили.
Люди вдосталь м’яса мають і собаки мають,
Ще і котам з того м’яса дещицю лишають.
А про мишей всі забули. Чекали-чекали
Та й від голоду папір той вони гризти стали.
Перетерли аж на порох. Аж часи настали,
Коли в людей того м’яса стало зовсім мало.
Перестали вони м’ясом собак годувати.
А собаки ж уже звикли вдосталь м’яса мати.
Щоби людям їх неправду врешті-решт довести,
Велять пси котам указ той негайно принести.
Кинулись ті на горище указ той забрати,
А шкідливі миші врозтіч кинулись тікати.
Адже знали, що за шкоду мусять відповісти.
А коти вслід обіцяли усіх їх поїсти.
З тих часів котів собаки терпіти не можуть.
І ганяють їх, і лають кожну днину Божу.
А коти, хоч і не винні, від собак тікають.
Та мишей, що зле вчинили, постійно ганяють.