Географія завжди була моїм улюбленим предметом.
Назви континентів, океанів, країн та різні цікавинки
з шкільної програми географії я міг і посеред ночі
проказати.Цьому я завдячую вчителю географії
Солобковецької школи-інтернату Єгену Мусійовичу
Бондарю та моєму захопленню творами Стівенсона та
Кіплінга. Нашою улюбленою грою у дитинстві було
вгадування столиці за назвою країни, чи - навпаки.
Ці знання мені, як не дивно стали у пригоді
під час навчання на факультеті журналістики КДУ ім.
Т.Г.Шевченка. І не тільки тому, що з назвами і
особливостями країн і континентів ми знайомились
на лекціях і семінарах з політекономії Анастасії
Іванівної Рокитко, а й нерідко й в позааудиторному
житті. Приміром, про чудову природу, культуру і
побут мешканців далекої латиноамериканської
республіки Перу я багато почерпнув із розповідей
перуанця Антоніо, котрого ректорат прикріпив, вочевидь
з метою зміцнення інтернаціонаціональної дружби, до
нашого студентського будівельного загону на просторах
Кустанайської області Казахстану. Завдяки Антоніо я
вперше познайомився з чудовою музикою Анд і, зокрема зі
славетною піснею індіанців "Ель кондор паса"(Політ орла)
з майже тисячолітньою історією... Загалом же практика
підселення студентів-українців до кімнат з іноземцями
у ті часи була досить поширеною. Здогадуюсь, що
адміністрація універу ставила собі за мету таким чином
не тільки зміцнення інтернаціональної дружби, як у
випадку з перуанцем Антоніо, а й приховані наміри
нагляду за тим, аби іноземні студенти у присутності
їх українських співмешканців не допускали антисоціальної
(з погляду адміністрації) поведінки - пиятики,
проституції... А ще є підозра, що ті, кого підселяли
до іноземців, мали завдання навернути представників
країн "загниваючого капіталізму" на свою комуністичну
ідеологію. На користь такого здогаду вказує вже хоч би
те, що кандидатів на підселення обирали як правило з
успішних у навчанні, активістів у громадському житті,
комсомольських і партійних функціонерів, і, що цілком
можливо, прихованих агентів "контори глибокого буріння".
Втім, іноді навіть такі стійкі ідеологічні системи, які
були за есесесер раннього Брежнєва, дають збій. Бо чому
ж тоді на роль підселенця до кімнати, де уже
мешкали троє студентів з далекої екзотичної
західноафриканської республіки Сьєрра-Леоне, з-понад
більш як семи десятків однокурсників обрали саме мене
нічим не примітного, за згадкою однієї з однокурсниць -
"юного, сором‘язливого хлопчика"? Не відмінника, не
комуніста, не активіста, ящо не брати до уваги
редагування факультетської стіннівки "Слово-Зброя".
Знайомство з моїми новими сусідами по кімнаті відбулось
осінннього вечора. Очевидно, комендант гуртожитку вже
попередив мешканців чотиримісної кімнати на другому
поверсі гуртожитку №10 про не надто бажаного сусіда, бо
всі господарі до мого приходу чекали на мене за круглим
столом у повному складі. Посеред стола на квітчастій
скатертині стояла велика таріль вареного рису присмаченого
консервованою рибою в томаті і графин з чистою водою.
Про призначення останньої я здогадався вже потім, коли
після короткого знайомства хлопці запросили мене
скуштувати їх національної страви. Ложка рису, щедро
присмаченого гострим червоним перцем, миттю обпекла мені
рота і перехопила подих. Хлопці засміялись і подали
склянку води. - Це тільки спершу так, сказав високий
худорлявий з кучерявою борідкою сьєрра-леонець на ім'я
Коме Бернард. Двоє інших - трохи менший зростом Соломон
Сойєр та худорлявий Ісса Бубука. Усі троє перед тим, як
навчатись у КДУ, студіювали у Лондоні, а до Києва приїхали
для поглибленого вивчення російської. Вже згодом, після
детальнішого знайомства, з'ясувались деталі соціального
стану і суспільного становища моїх нових друзів. Бернард
був із заможної родини, розповідав, що його батько мав
частку у алмазодобувному бізнесі(головній статті прибутків
республіки),був у близьких стосунках з президентом
країни і навіть плекав плани очолити молодіжне крило
правлячої партії(це, як ваш ЦК комсомолу, жартома
пояснював Коме). Ісса походив з середнього класу, а
Соломон не хвалився статками і, маючи намір вибится
в люди, наполягав на знання. Попри фахову освіту -
міжнародну юриспруденцію, Сем Сойєр прагнув досконало
опанувати російську і навіть цікавився українською.
Наші довгі вечірні розмови на теми політики, у яких
ми до хрипоти відстоювали кожен своє, нерідко
завершувались за північ. У цих дебатах мої
"квартиранти" шліфували практику усного мовлння не
гірш, ніж на практичних семінарах. Для кращого
опанування фольклорними особливостями мови, я радив
Соломону запастись кульками смаженого соняшникового і
гарбузового насіння і спілкуватись із жіночками з
університетської роздягальні.Сем був хорошим учнем, тож
за два роки навчання разом з дипломом юриста-міжнародника
отримав ще й диплом філолога-перекладача з російської
та української. Ці знання згодом, сподіваюсь,
знадобились Соломону Сойєру у його діяльності
на посту посла Республіки Сьєрра-Леоне в Організації
Об'єднаних Націй. Але це буде набагато пізніше.
Поки ж ми були заклопотані студенськими буднями.
З моїми новими знайомими встановились дружні стосунки.
Я тоді практикувався у фотосправі під орудою
викладача Олександра Козаченка та його
помічника і нашого однокурсника Миколи Ляшенка.
Фотографував для заліку і для душі зимові пейзажі і
вдячних однокурсниць, пробував досить
рідкісну у ті часи кольорову техніку знімання і друку.
Якось показав свої спроби сусідам по кімнаті. Бернард
попросив світлину, аби показати її вдома у Фрітауні під
час канікул. Я замовив трафарет знімка на фарфорове блюдо,
котре Бернард забрав на батьківщину. Повернувшись з
канікул він у захваті розповідав, що моя тарілка з його
портретом зробила фурор у родині і тепер висить на стіні
у кабінеті президента республіки Стівенса. З Фрітауна
Бернард привіз мені на знак вдячності дефіцитну на ті часи
нейлонову сорочку. Вечорами я слухав із сусідами хорошу
музику з привезених ними платівок - Чака Беррі, Сантану,
Бітлів... Не знаю, чи зумів я за рік спілкування
навернути моїх африканських друзів на комуністичну
ідеологію, але курйоз, що мав місце під час одного з
ідеологічних заходів наштовхує на певні роздуми. Було
це під час "ленінського комуністичного суботника", котрі
влада влаштовувала у дні Воскресіння Христового, аби
відвернути людей від церкви. У суботу перед Паскою
студенти мали з лопатами, граблями і мітлами з
радісними виразами на обличчях прибирати території
довкола своїх гуртожитків. Того сонячного весняного
ранку журналісти, озброєні садовим реманентом,
зібрались біля восьмого гуртожитку на вулиці
Ломоносова. Сміх, галас, жарти! І раптом увагу
всіх привернула нечислена група темношкірих
хлопців з лопатами і граблями. Підійшовши до нас
один з них, це був Ісса, спитав: "Толік, показуй,
де копати!" На обличчях моїх однокурсників застигли
подив і захват водночас. - Хто це,- вигукнув Сашко
Косенко?! - Це - Бубука, мій сусід по кімнаті,
пояснив я. - Хто-хто? вдаючи, що недочув, перепитав
Сашко. - Бубука, кажу я. А з ним Бернард, Соломон та
ще незнайомі мені іноземні студенти... - Ну, ти й
Бубука!- вигукнув, переоцінюючи, вочевидь, мої
агітаційно-організаційні здібності гострий на язик
Косенко. З тих пір пізвище мого сусіди по кімнаті
на багато літ стало моїм студентським, редакційним
(Іра Павловська) і навіть родинним прізвиськом.
Так називали мене жартома покійні син і дружина...
І я не ображався. Адже це була одна з багатьох
сторінок мого життя. А за подіями у далекій
африканській країні я стежу з тих пір з
особливою увагою. Колись випадково бачив по
телевізору виступ з трибуни Генеральної Ассамблеї
ООН посла Сьєрра-Леоне у цій світовій організації
Соломона Сойєра. Того самого Сема Сойєра, мого сусіди
по кімнаті у гуртожитку, котрого я тренував у вимові
складних для африканського вуха слів нашої солов'їної
мови. З болем і тривогою стежив я й за численими
військовими переворотами і громадянськими війнами,
котрі знекровили молоду західно-африканську
республіку, котра волею долі стала близькою й мені,
вихідцю з синьоокого Поділля. Така от вийшла історія з
біографією і географією...