Колись грамотних людей було зовсім мало.
Були села, де попів зроду не бувало.
Ні молитись, ні хреста покласти не вміли
У тих селах люди, тож дикунами й жили.
Якось у таке село, де попів не знали,
І попа, і дяка з ним волості прислали.
Люди збіглися селом на ту вістку прямо,
Наче то купець прибув сюди з гарним крамом.
Чи цигани привели ведмедя з собою.
Оточили тих прибульців селяни юрбою.
А збіглося все село. Першим добре знати,
Тож останні заходились у перших питати:
- Чи такий піп, як і ми? -Та такий, їй Богу.
Тільки ззаду ще коса теліпає в нього.
- А така, як у дівчат, чи в очіпок вбрана?
- Ні, розчесана вона, вимита старанно.
- А у дяка є коса? – Є та менша того.
Стоять так і гомонять – що та і до чого.
А піп мовить: - Треба б нам хату одібрати,
Поки справжню церкву ми зможем збудувати.
Одібрали. Піп зайшов, народ слідом пхає,
Бо ж молитися їх піп научити має.
Піп і каже: - Тож глядіть, що робити буду,
То і ви слідом робіть також, добрі люди.
Отак хрест святий кладіть, так поклони бийте.
Тут кадило дяк підніс, піп з ним став ходити
Та кадити. А народ хреститься щосили
І поклони гатить так, аж гулі набили.
Та чи дяк так учинив, чи так само стало
Та жарина за халяву попові упала.
Спершу дума він: «Нехай, що вона удіє
Крізь онучу! Згасне там», – майнула надія.
Та ногою туп-туп-туп, аби загасити.
А миряни і собі давай тупотіти.
А жарина ж не згаса, припіка, проклята.
Він ногою дриг-дриг-дриг, аж вона у п’яти.
А миряни всі за ним дригають ногами.
Тут онучу пропекло аж до тіла прямо.
Піп миттєво долі сів, чобіт став знімати
Та й закинув у куток: – Анафемо, клята!
А миряни і собі бігом посідали.
Роззувалися й в куток чоботи кидали
Саме в той, де піп сидить. Бачить – біда буде:
Закидають у кутку чоботами люди,
Що й ворожка не пізна. Тож мерщій піднявся,
Вхопив чоботи та з «церкви» чимскоріш подався.
А миряни і собі чоботи вхопили,
За настраханим попом гуртом полетіли…
Отакі були часи, така служба Божа,
Кажуть люди. Чи було, чи вигадки, може?