Верлібром він ніколи не писав.
Увесь він був в рядках твердої форми.
Він вуха затуляв від крику горну,
У септимах він бачив міць октав.

Вона любила тільки вільний стиль:
По склу металом, крилами по небу.
Метафори складні - лише про себе...
Проміння вільне світить звідусіль.

Він - Всесвіту відвертий антипод.
Неначе всі існуючі планети
Щоночі надиктовують сонети,
Але без тих омріяних пригод,

В які вона пірнала, королева
Боїв без правил, марень без межі.
Ніколи не палало у душі
Бліде блакитне, радісне рожеве.

Йому давався важко кожний крок.
Він вигадав собі свої кайдани.
Але як чув зворушливе сопрано,
Наївно прикрашав земний свій строк.

Вона зітхала. Тільки на словах
Союзником їй був прозорий вітер.
Жила собі та не любила квіти,
Не дочитала жодну з довгих саг.

У світі, де занадто все просте,
Вони не зустрічалися ніколи.
Та очі опускаючи додолу,
Шукали щось, знаходячи не те.

В оточенні ілюзій та химер
Вона не помічає жовту осінь,
Померла. Та про те не знає й досі.
А він живе. І думає, що вмер.