Скажи мені, поезіє, бутон
Красивим слів – світанням заквітує?
Проснеться небо. Що у серці тут є?
Красиве небо віщих молитов.

В тобі горить розмова і... мистецтво:
Горнутися у мріях до весни,
Бо мрії – незбагненні є вони,
Як ластівка зорею стрепенеться,

Злетіти щоб у безкінечну вись,
Де почуття поета – незбагненність
Живих світанків, що впадуть до мене,
Аби співати хистом віковим,

Аби співати. Й золотиться раю
Поезія, й ти пишеш перший вірш
І дивишся у вікна, і гориш
Незнаним ще коханням: уявляю,

Що всі слова Художниця в бутон
Троянди золотої заплітає,
Що наше небо вперше розквітає,
Адже озвалась у серцях – Любов!

Ти дивишся на неї, мій поете,
Вона тебе не бачить ще й спроста
Змальовує світанки на вустах
І пісня у яснім тремкім сонеті.

І полум’я любові... «Говори! –
Вона промовить, вигукне чи: – Пісня
Душі моєї – яблуня і вишня,
Що запалали у світанках крил

І музики, й мистецтва!». «Моя Музо! –
Звертається до неї в щем мистець,
Немовби золотиться квіт сердець
У пісні, у коханні й навіть – і дружбі. –

Вернись до мене із світанків тих,
Де є лише природа й літнє небо!
Де ти твориш, моя ясна плането,
Де ти «співаєш» фарбами картин.

Прийди до мене!». Й розцвіла земля.
Й розкрились вікна: вже ясніє небо,
Природа де, картина і пісенна
Поезія. А на руці – бджола.

Бо музика твоїх красивих слів –
Це мрія, це поезія натхнення.
Бо два мистецтва – з’єднані: до мене
Злітають ластівки світань Землі,

Злітають вірші і нові картини
На полотні зірок, ночей, хмарин.
І душу віщу більше не покинь,
Як дар Художниці й Поета нині...

18.06.2024. 14:24.