Біографія автора
Артур Дмитрович Курдіновський. Народився 26 січня 1989 року у м. Харкові. У 2014 році закінчив Харківський Національний Університет Мистецтв ім. І. П. Котляревського, за фахом - актор драматичного театру та кіно. Займається поезією з 2009 року. Нині є автором 16 поетичних збірок. Основні напрямки його творчості - філософська та громадянська лірика. Зараз пише здебільшого про війну та омріяну вільну Україну. У своїй творчості надає перевагу твердим поетичним формам.

Він починає свою збірку сонетів нетрадиційно - не з теми війни, а з філософської лірики, яка є справді певним стрижнем його поезії, і вже цим привертає до себе увагу читача. Крім того, його прихильність до класичної форми сонета є також досить рідкісною в наш буремний час, де новітні автори не заморочуються розділовими знаками, римами, а пишуть, як Бог на душу покладе - часто суцільним потоком мислення, як прийнято за рубежем. І вже доволі і в нас наслідувань. Добре, коли є в тих віршах глибина і смислова наповненість, і тільки ритм певним чином відрізняє таку творчість від прози.
Пейзажна лірика Артура Курдіновського більш музично-поетична:
На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно – бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова…
Я десь далеко чую дивний спів.
І кінцівка глибинно роздумова:
Мені чомусь і холодно, і гірко!
У небі сходить та єдина зірка,
Яка все бачить, знає… І мовчить…

Зимова ніч

Цікаві повороти зустрічаємо в любовній ліриці:

Я згаснув. Так багато ще не встиг!
Але своїм теплом я втілив мрію
В твоє життя. Хоч добре розумію:
Ще буде безліч снігу та відлиг.

Але любов завжди перемагає!
Нічого чарівнішого немає
У світі, де лютує буревій.

Безсилі будуть і земля, і небо.
Живи та пам’ятай: заради тебе
Засяю так, неначе я живий.
Невгасиме кохання

Ліричний герой наче помер, і раптом сяє, немов живий, воскресає. Ніби навколо прості і звичайні слова і Образи, а в цьому акторському перевтіленні уособленні, (не забуваймо, що автор є професійним актором) згасанні та воскресінні - ізюминка, яка нетрафаретно дає нам уяву про справжню силу кохання. Адже в реальності буває життя, подібне смерті, особливо після втрати коханої людини чи розлуки з нею, коли любов продовжує в тобі жити.

Або ще одна пейзажна перлинка:

Сіренька хмарка в небі, наче хустка,
Покриє ніжну і тонку пелюстку,
Забувши знак таємної межі.

Лише з благословення жовтня-майстра
Народжена у день похмурий айстра –
Це усмішка самотньої душі.

Айстра

Дивовижна своєрідність авторської творчої індивідуальності - усмішка самотньої душі - квітка, народжена у день похмурий.
Ніхто так не сказав, тільки Артур Курдіновський, це - питома своєрідність поетової душі, за якою колись дослідники його творчості відрізнятимуть його від інших поетів.

Юнацький запал та категоричність висловлювань свідчать, що поет ще молодий душею:
У світі є лише добро та зло.
Хоч вигадали тисячі відтінків,
Незлого зла ніколи не було…
Є тільки гарні та погані вчинки.

Усю відносність знищує зима.
Є чорне й біле. Сірого – нема.
За кого ти? Дивись, не переплутай!
Добро та зло

Хоч, насправді, сіре є і є люди, яких називають -- ні риба, ні м'ясо - безликі, що не мають своєї чітко вираженої життєвої позиції. Але тим яскравіші на на їхньому фоні ті, хто цю позицію має.

Поети -- справжні люди не од світу цього. І про це свідчить ось цей, наприклад сонет:
Я бачив сон, в якому я – поет.
Де слово має безперечну владу.
Де від життя я вислухав пораду,
І витончений написав сонет.

Натхненні плани кликали вперед,
Знешкоджуючи хибні протиріччя.
Там світлом сяяло моє обличчя…
Пробудження – у скроню пістолет…

Я з марень у реальність – як за грати!
Був сон. Я в ньому міг щось написати.
Та не було питання: так чи ні?

Нехай здаватись буде та омана
Реальністю без крапельки туману…
То був талант! Хай навіть уві сні…

Талант

У цьому творі йдеться не просто про талант. Це - мрія поета про суспільство, де поети - перші люди, і їх поціновують, ледь не як перших осіб, або принаймні як духовних наставників людства - таких, як Далай Лама. У ХVІ столітті П'єр Ронсар був наставником сина короля Франциска І, королі тоді писали вірші і мали придворних поетів. Знаючи і цінуючи творчість великого майстра слова, блискучого сонетяра, автора Плеяди, Ронсара, король всього-на-всього подарував йому замок на берегах Луари у Вандомській провінції, де поет мешкав.
А, наприклад, а в нинішньому суспільстві, де правлять здирники і швондери, і майже знищено, як клас -- аристократів справжніх - згадаймо лише архітектуру, яка від них залишилась - розкішні палаци, замки, скульптури - пам'ятки минулого, і порівняймо з ними сучасні безликі будівлі колишнього Радянського Союзу. Які люди чи людці, такі і їхні житла. Чи не тому ці рядки Артура Курдіновського так перегукуються з рядками Джорджа Гордона Байрона, до речі, Артур Курдіновський нині - ровесник його - має близько 36 років, стільки Бог відвів його англійському колезі:
... Я мало жив та відчуваю:
Чужий я в цьому світі лжі.
Навіщо ж темрява ховає
Той знак останньої межі?
Я спав, я снив про щастя, доки
Не заступив тих марень гніт.
То, Правдо, промінь твій жорстокий
Вернув мене у ниций світ...

Хотів би жити знов у горах
(переклад з англійської Дмитра Паламарчука)

Щось подібне читаємо у сонеті "Щирість" А. Курдіновського. Це ностальгійна туга за часами лицарства в убогих подеколи реаліях цього світу:

Знецінені, спаплюжені слова…
Освідчення не коштують нічого.
А вчинки безкорисливі – дива!
Згасає образ лицаря сумного.

Всі почуття – опалена трава.
Світ виглядає сіро та убого.
Безбарвна доля, скривджена вдова,
Забула радість променя ясного.

Чомусь наївно вигадав часи
Легкої, незрівнянної краси,
Де кожна мить була, як Божа милість…

Відчувши правду, болісну таку,
Тихенько плаче в темному кутку
Затоптана, незрозуміла щирість…

Щирість



Безбарвна доля - скривджена вдова - який Образ! Порядність і чесність нікому не потрібні, беззахисні у суспільстві, де нині найкращих вибивають на війні, а гниль залишається в тилу, і по закінченню війни буде брехливо видавати себе за справжніх героїв бойових дій. Падлюцтво і омана.
Мабуть тому такий близький нам 66 сонет геніального Шекспіра, котрий частково перегукується думками, висловлених Артуром Курдіновським у новітніх реаліях :

Стомившися, вже смерті я благаю,
Бо скрізь нікчемність в розкошах сама,
І в злиднях честь доходить до одчаю,
І чистій вірності шляхів нема.

І силу неміч забива в кайдани,
І честь дівоча втоптана у бруд.
І почесті не тим,хто гідний шани,
І досконалості ганебний суд.

І злу - добро, поставлене в служниці,
І владою уярмлені митці,
І істину вважають за дурниці,
І гине хист в недоума в руці.

Стомившись тим, спокою прагну я,
Та вмерти не дає любов твоя.

(переклад з англійської Дмитра Паламарчука)


Артур Курдіновський досить залізно дотримується канонічної форми сонета, написаного за всіма правилами, але експериментує. Деякі сонети написані онєгінською строфою, яка схожа зовні на англійську схему шекспірівського сонета 4-4-4-2.
Переважно ж Артур Курдіновський пише італо-французьким типом сонету 4-4-3-3, чітко витримує схему -теза-антитеза-синтез, що дуже імпонує і читачеві, і самому авторові з його філософським сприйняттям дійсності. Школа римування майже ідеально витримана, немає дієслівних рим, і це не в звичайних катренах простих віршів, а сонетах, і вінках сонетів - чи не найскладнішою поетичною формою. Володіння вінками сонетів, а їх у збірці навіть два -- "Спогади" й "Уламки зими" --свідчать про потужний потенціал автора, який у майбутньому, можливо, приведе його до думки опанувати й суперскладний жанр - корону сонетів, , складену з 15-ти вінків, а загалом усіх сонетів 211, 14 з них двічі повторюються, отже загальна кількість 225 уже із застосуванням математичних підходів - штучним підбором рим та деякими іншими суперскладнощами. Жанр корони опанували вже 5 поетів українських - Юрій Назаренко, Віктор Гриценко, Тетяна Левицька, Лілія Ніколаєнко та автор цих рядків. Є сподівання, що згодом цю плеяду сонетярів доповнить і Артур Курдіновський. Та головне завдання Поезії - не в тому, аби осягнути складність форми віршованої, а написати усе так, щоб читач не помітив усієї складності написання твору, а лише насолоджувався своєрідним образним змістом і неповторністю думки. І цього, практично досяг А. Курдіновський на рівні сонета і вінка сонетів. Усі вони читаються з цікавістю, і дарують любителям її величності ПОЕЗІЇ своєрідну образну суміш печалі і радості, вибухових емоцій і спокійних роздумів, медитацій на лоні природи і збурення й обурення війною, її жорстокістю, певною категоричністю, ще так властивій молодості... І все це занурене у світ автора лицарсько-аристократичного мрійництва, де панує добро, правда і справедливість - споконвічна мрія людства.
А загалом із рядків поета помалу вимальовується романтичний образ лицаря печального образу, який ностальгує, сумує, тужить не тільки прекрасною дамою, а й за відносинами честі і лицарства, щирості, любові, взаємоповаги і доброти.
О, милий червню! Принце легковажний,
Спекотний, молодий та недосяжний,
На свіжі рани сіль мені не сип!

Давно моя замовкла серенада…
За мною залишаються позаду
Несказані слова. Дорога лип.

І він сам прекрасно розуміє, хто він - Артур Курдіновський:

Присвячую сонет рясній ожині…
Вінок з кульбабок буде на мені.
Коли реальність розкидає тіні –
Мене врятують небеса ясні.

Закінчений романтик, вічний мрійник
Помітив раптом зламаний годинник,
Коричневий порожній циферблат.

Дует – у мріях, а виходить – соло.
Галявина, що мала форму кола –
Фінал моїх незіграних сонат.

Закінчений романтик, вічний мрійник... Згадуються англійці Водсворт, Кольрідж з їхньою пейзажною озерною лірикою, француз Альфред де Мюссе з його оперленням сльози, і так подумалося, що ці поетичні наші сльози, як і Тараса Шевченка "Плач, Україно, бездітна вдовице" І Артура Курдіновського в тому числі, тільки в нього безбарвна доля, скривджена вдова, забула радість променя ясного -- над власною долею особливо актуальні зараз, коли ми журимося важкою долею рідної України і власною.
Але, парадокс, - заглядаєш до Хайяма у 11-12 століття, до Петрарки у 14-те, до Ронсара в 16-те, до Шекспіра в 16-17-те, до Шевченка і Мюссе - в 19-те, до Олеся - в 20-те, до Курдіновського в 21-е... Скрізь, в усі часи, поетам-романтикам нелегко живеться з їхнім ідеалізмом, бо, на жаль, а опоненти кажуть - на щастя, цей світ влаштований недосконало, і його слід сприймати таким, яким він є. І радіти тому, що є у ньому доброго і близького для нас. Можливо, цинікам і реалістам, навіть натуралістам живеться в таких реаліях легше, бо сприймають його без рожевих окулярів.
Ще одна цитата наостанок із Артура Курдіновського:
Наказ від сьогодення: «Плащ зніми!
"Стезя минулого веде в нікуди!»
Та досі йду крізь білі килими…
Геть байдуже, що скажуть сірі люди.

Здається, поети, прихильники класичних форм, воскрешають минуле. Після неокласиків Миколи Зерова і Максима Рильського, нео-неокласиків Івана Гнатюка і Дмитра Павличка, Ярослава Дорошенка, вже нео-нео-неокласик Артур Курдіновський у четвертому поколінні, йде цим нелегким шляхом і хочеться його щиро, по-батьківському благословити на цій стезі, бо він своєю наполегливістю, вірністю канонам, класичним твердим формам, і зокрема сонету, показує немовби своїм ровесникам і майбутнім поколінням, які прийдуть після нього, що є ще справжня, глибока, із дзвінкою римою і сяючим ритмом, класична поезія, яка прошиває золотими нитками вічність. І є її послідовники молоді, і нове свіже слово нею можна сказати не менше, ніж фігурними білими віршами без розділових знаків, суцільним потоком мислення, (який часто нагадує селевий потік суцільного бруду і цинізму), бо класична творчість запрограмована і покликана жити не одним днем, а до часів, допоки існує людська цивілізація. Ця поезія живить її своїми соками і не дає скотитися, упасти в болото цинізму, а, отже духовно вмерти. А без духовності ніщо матеріальне довго не живе, як тіло без душі.