- Питаєте, чи знав я Богуна? –
Старий не став з отвітом поспішати.
Узявся по кишенях щось шукати
І, зі словами: - От же де вона! –
Дістав з кишені люльку. Взяв капшук.
Набив старанно зіллям. Затягнувся.
Тоді лиш до розмови повернувся,
Узявши люльку у тряский п’ястук.
- Доводилось Івана зустрічать.
По молодості, ще. Іще до Хмеля.
Часи у нас і нині невеселі,
А тоді ж ляхи спромоглись здолать
І Павлюка, і Гуню, й Остряницю.
Скупали Україну у крові.
Розбіглися по світові живі:
Хто в Дике Поле, хто і за границю.
Я розрахунки з паном своїм звів –
Спалив стодолу клятому й подався.
На Запоріжжя повз Кодак пробрався,
Пристати у курінь якийсь хотів.
А там залога ляська вже стоїть.
Ледь не схопили. Довелось тікати.
В степу самому важко промишляти,
Бо ж можна і чамбул татарський стріть,
І татів, що чимало їх було
По балках і байраках. Сторожили
Шляхи-дороги. А кого зустріли,
Того до раю душу віднесло.
На одному з дніпрових острівців
Землянку собі викопав, в ній крився,
На звіра полював та жити вчився.
На все життя мені уроки ці.
Якось козу я дику вполював,
Яких тоді в степах було багато.
Хоч вцілив та не вбив, рвонула, клята,
А я за нею по сліду помчав.
Уже здавалось – от-от дожену,
А вона раптом з балки та й нагору.
Я також схилом видряпався споро
Й козу побачив…Але не одну.
Вона уже лежала. Навкруги
Кінні стояли люди незнайомі,
На мене позираючи при тому.
Тікати пізно та й не до снаги.
Один, по виду – їхній отаман,
Спитавсь до мене: - Хто такий, козаче?
І де він козака в мені побачив?
А я стою, дивлюся, як баран.
- Чого мовчиш? Чи язика нема?
- Та є. – озвався я. А що казати?
- Ти сам-один чи тут таких багато?
Я до того очей не підіймав
Та ж зважився, на нього подививсь.
Стояв біля коня він вороного,
А той губами тягся все до нього.
Хто ж він такий – той мій незваний гість?
На зріст – середній та, однак, кремезний,
Такого не звалити – наче, дуб.
Темно-русявий теліпає чуб.
І світлі очі, погляд - наче лезо.
- То ти один, чи ще ватага є?
- Та сам-один. – наважився сказати.
Став поспіхом про все оповідати,
Про те, як склалося життя моє.
Він мовчки усе вислухав й сказав:
- Загонщиком у мене хочеш стати?
- А то кого я маю заганяти?
- Тих, хто би людям жити не давав:
Татари, таті, ляхи, москалі…
- Чому б і ні?! З такими я готовий/
Пустити їм хоч цілу діжку крові,
Щоб менше було горя на землі…
Отак я вперше Богуна і стрів.
Він – козак вільний, як любив казати,
Не просто взявся по степу блукати –
З забродами війну постійну вів.
Метались ми загоном по степах,
То десь чамбул татарський перестріли
І його здобич у бою відбили,
А то ловили татів на шляхах.
То на черкесів із донцями йшли,
Бо ж ті донські станиці грабували.
Купецькі каравани переймали,
Що бусурмани по степах вели.
Наш отаман нікому не служив –
А ні царям, ні королям ніяким.
І москалі для нього, і поляки –
Однакові були. Він тільки й жив
Свободою та степом. А війна –
Його стихія. Хитрий, обережний,
Нахабний, коли треба, бойовий,
Він безоглядно кидався у бій,
Коли до нього зготувавсь належно.
Удачливий, сміливий, чесний був.
Даремно кров не проливав ніколи.
І рівних не було йому у полі.
Неговіркий. Від нього я не чув
Ніколи про його життя-буття.
Це уже хлопці часом на привалах
Про отамана переповідали,
Хоч і самі не знали до пуття.
Було йому десь сорок літ тоді.
Шляхетського був роду, не простого .
Приїхав батько із Литви у нього,
Маєтністю над Бугом володів.
Сусідів-ляхів розуму учив,
Коли на його землі позирали.
А, коли наливайківці повстали,
До них пристав. Немилість заслужив
Від короля. Той землі й відібрав.
Щоб синові життя порятувати,
До німців мати здумала віддати.
Навчився. Кажуть, кілька мов він знав.
Сам, навіть, чув, як він з купцем одним
Щось жебонів на мові невідомій.
З Німеччини не повернувсь додому
Та й де то був, спитати, його дім?
В Варшаві зупинився при дворі
У короля. Та скоро те обридло.
Душа його свободи прагла, видно,
І він тою свободою горів.
Король добро дав і Богун подавсь
До Кодака, аби у нім служити.
У степ широкий на татар ходити.
Щоправда, довго там не залишавсь.
Його на волю у степи вело.
Фортечні стіни волі не давали.
Коли уже нестерпно зовсім стало,
Його на Січ козацьку потягло.
Та в козаках, що були на Січі,
Він не знайшов підтримки, бо ж стояла
Тоді залога ляська там чимала.
Тож козакові лиш сиди й мовчи.
Тоді й зібрав охочий він загін,
Щоби в степу гуляти вільним вітром.
Що захотів би, те і став робити.
Отут й відчув, нарешті волю він…
Так от, багато часу не пройшло,
Як я пристав до Богуна. Стояли
Ми в балці над рікою, спочивали.
Ще тільки-тільки сонечко зійшло.
Аж тут сторожа мчить. І привела
Якогось козака ледь-ледь живого.
І скоро ми довідались від нього,
Що їхня валка саме з Дону йшла,
На Січ верталась. Як на перевіз
Казанський саме добулись і стали
Та переправу через Дон почали,
Тут москалі де тільки і взялись.
Напали раптом, вирізали всіх.
Добро забрали, що везли додому.
Порятуватись удалось лиш йому.
Та й то, що він вже річку перебіг,
Бо ж у сторожі був. Заледве втік.
Летів, бо гнались, встиг коня загнати,
Та дяка Богу, зміг порятувати.
І ледве не заплакав чоловік.
А отаман, як тільки то почув,
Весь запалився раптом: - От же кляті!
Хіба таке ми можемо прощати?
А я ж до них прихильний досі був!
Полон відбив татарський, відпустив
Всіх москалів без викупу на волю.
А скільки разом воювали в полі,
Орду ганяли, брали «язиків»?
Здавалось, зараз скочить на коня
Й помчить у степ. Але того не сталось.
У нього нас десятків сім зібралось.
З таким загоном мчати навманя
Він не схотів. Гінців порозсилав
До отаманів, що десь поряд були.
І двоє днів відтоді не минуло,
Коли Ігнатов з Хомутця примчав,
З Лубен Клеменов, з Кодака Федько.
Тож нас дві сотні скоро і зібралось.
В поході всі Іванові скорялись.
Ми степом й подалися отак о.
Від перевозу Борівського ми
Вже за добу до Дону аж домчали.
Та ж коней запасних з собою мали,
Шляхами уже їздили тими,
Тож і не дивно. Біля Дону вже,
Поки наш стан у балці розкладався,
Богун одразу ж у дозор подався.
Бо він не ліз ніколи на рожен.
Я з ним подався. Берегом пройшли
Ріки, що, наче, Богучаром звалась.
На пагорб понад річкою забрались,
Звідкіль глядіть околиці змогли.
Так, звісно, москалі ще тут були.
Як видно, на загони розділились.
Одні на тому боці зупинились
І халабуди у ліску звели.
Другий загін на цьому боці став.
Тут колись кріпость земляну зробили:
Вали звели та вкруг ровів нарили,
Ще і острожок між валів постав.
В острожку було з сорок чоловік,
На тому боці більше сотні, мабуть.
- Я думаю, ми з ними зможем зладить.
Вже більш не зачіпатимуть повік.
Вернулись в стан. Богун команду дав,
Аби Ігнатов із людьми своїми
Тихцем пробрався, непомітний тими
Й на березі засідку влаштував.
Як тільки з того боку попливуть
На цей у поміч – хай їх зустрічає
Вогнем мушкетним. Не пустити має.
Діждав, поки Ігнатові дійдуть
Й підняв загін. Опівдні вже, мабуть,
Як ми зненацька викотили лавой.
Ті ж у острожку знали свою справу.
І скоро вже в лице мушкети б’ють.
Ми всі з коней, ударили в отвіт.
Дзижчали кулі, дим здіймався вгору.
На тому боці зрозуміли скоро,
Схопили зброю, на човни, на пліт,
Що наготові у кущах були.
До середини лиш ріки дістались,
Як із кущів мушкети одізвались,
То наші козаки вогонь вели.
Ті із човнів стріляти почали.
Але куди, бо ж наші поховались,
Вони ж відкрито у човнах бовтались,
Як на долоні у стрільців були.
Звалились в воду кілька і тоді,
Човни назад взялися розвертати
Та і по наших з берега стріляти.
Та кулі ті нам не страшні були.
Без помочі острожок залишивсь.
Тепер його вже можна сміло брати.
Богун не став, одначе, поспішати,
Він з пагорба ще добре роздививсь
І спланував все наперед, мабуть.
Отож, одним він повелів стріляти,
Щоб москалям спочинку не давати,
Других відправив очерет добуть.
А воно ж травень. Очерет стоїть
Сухий стіною. Шаблями рубали
Та до острожка поряд і складали.
Ще і водою повелів полить.
- От, викине знов фортель отаман, -
Казали козаки, що добре знали.
Бо з ним у справах вже не раз бували.-
Обкуримо, напевно, вражий стан.
Як купа вже добрячою була,
Надвечір, ми її і підпалили.
Затріскотіло, димом повалило
І хмара та стелитись почала
У бік острожка. Уже скоро він
В диму сховався. П’ять хвилин і раптом
Із диму люди стали вибігати,
Від диму задихались, як один.
А ми одразу ж і приймали їх,
В мотуззя брали. А хто опирався,
Той там навіки на землі й зостався.
Вже скоро пов’язали геть усіх.
А, пов’язавши, на коней бігом
Та і у степ від Дону подалися.
Зо три версти від’їхали, взялися
Здобутку роздивлятися свого.
Полонені – охочі з козаків,
Що згодилися в степ іти служити,
Якусь собі копійку заробити.
Чи ж в нашому загоні не такі?
Спиталися, як далі з ними буть:
Чи відпустити, чи з собою взяти?
Вони ж гуртом всі почали прохати,
Що з нами разом у похід підуть.
А зайва шабля не завадить нам.
Тож узяли. На Сіверський помчали.
На тому боці спочивать не стали.
Над Міусом пройшли було, а там
Широку сакму у степу знайшли.
Ще зовсім свіжа – дня не проминуло.
Орда з-під Курська, певно повернула.
Ясир великий при собі вели.
«Читати» сакму кожен з нас умів.
По ній судити – кілька тисяч мала
Ота орда. Нам сили б не достало
Її здолати. Та ж Богун схотів
Пошарпати хоч трохи ту орду.
Коней забрати. За табун хороший
Отримати можливо купу грошей.
Отож ми й подалися по сліду.
Ішли й недовго. В балці у одній
Орда спинилась, щоб відпочивати.
По балці вогнищ розвели багато.
Ясир сидів у центрі між вогнів.
Та нам ясиру того не дістать.
Нерівні сили. Та й чого вмирати?
Щоб москалів з полону виручати?
Діждались, як татари вклались спать.
Коней пустили пастись по траві.
Табун сторожа, звісно, пильнувала.
Та в Богуна вже думка визрівала,
Як би табун той у татар він звів.
Аж на світанку, коли сон міцний,
Богун загін наш розділив надвоє.
Одну взяв половину із собою,
Щоби орді раптовий дати бій.
Ми налетіли на татарський стан
Із гиком й криком, стали шматувати,
Стараючись найперше налякати.
Богун затіяв, звісно той обман,
Аби другий загін щосили мчав,
Поки метались балкою татари,
Зненацька на табунщиків ударив,
Табун зайняв і в степ його погнав.
Пройшлися краєм ми тії орди,
Що потоптали, кого порубали,
А далі схилом в степ помчати мали…
Я, звісно не чекав зовсім біди.
Уже татар проскочили та враз
Туге вхопило щось мене й звалило
З коня в траву. Я підхопивсь насилу
Та з ніг звалився знову в той же час.
Аркан татарський туго затягнувсь.
Не вирватись. А наші вже далеко…-
Цей спогад дався дідові нелегко.
Він з люлькою до рота потягнувсь.
Але у ній вогню вже не було.
Поки розповідав, все перетліло.
Та на душі ще не переболіла,
Його біда – отой страшний полон.