Він сумно дивився
своїми сірими очима
у те сіре
колись благословенне небо
яке не так давно
вмивало Його
цілющим
прозрінним дощем
Увесь цей "жовтий"
меланхолічний маразм
розчавлював Його повільно
але безупинно
все життя майнуло перед Ним
Він згадав
що у веселки
не вистачає кольору його очей
може Там
веселки восьмикольорові
Він дивився
у це далеке
перепоясане дротами небо
неначе навмисне
по дорозі в Рай
поставили сигналізацію
а раптом якась "чортяча душа"
захоче майнути до ангелів
І звідки такі думки
у божевільних
Хоча
світ побудований на парадоксах
тому у "найдурніших" людей
думки найрозумніші
Як Йому не хотілося врятувати це місто
Він розумів
що це неможливо
За спиною
стояла Одноманітність
і чекала
чого
Його
Небо сердилося
і супилося
чого Він думає
от Божевільний
Він стискав у долонях краплини
бо до наступного дощу
часу майже нічого
Йому набридло
все це "жовте животіння"
На забери їх назад
Він крикнув
в обличчя буйнохмарого
сіроокого неба
але люди
почули лише грім
Він щосили кинув краплини
у це колись благословенне небо
але люди
побачили лише блискавку
Одноманітність
вже тягнула Його за руку
але Йому
раптом здалося
що в Нього
виросли крила
щось гаряче
війнуло у лице здавалося
температура сягала
тисячі градусів
знову цей сон
якісь голоси
Мана
у людей крил
не буває
І від болю
небо впало на коліна
схилилося аж до самої землі
І плакало слізьми
кольору його очей
А сльози
розбивались об асфальт глухо
і розливались в калюжах
восьмикольоровою веселкою
Боже(!)вільний
А тим часом
одноманітність
ковтала не прожовуючи
у своє ненаситне черево
випадкових свідків
сірих змерзлих ластівок
що вже ніколи
не полетять у вирій
Ранок звичайної людини
починався як завжди
ОДНОМАНІТНО