Була собі стара баба та така ж убога.
Пішла вона до батюшки та й питає в нього:
- Що мені, скажіть, на світі, батюшко, робити,
Бо ж не здатна працювати, не годна прожити.
А з людей помочі мало – не дають нічого…
Хусткою втирає очі й дивиться на нього.
Піп подумав та і каже: - Шептуха зробися.
- А як маю я шептати? Піп і поділився:
- Кажи, - каже, - так постійно: я – баба шептуха.
Я шептати научилась від святого духа.
Коли я тут при тобі є – то і дух з тобою.
А, як я піду від тебе, то і дух зі мною.
Отак баба і зробилась відома шептуха.
Всі за поміччю до неї. А вона послуха
Та і шепче, що вдалося від батюшки взнати.
Отож, скоро зробилася знана і багата.
А то якось у батюшки у горлі нарвало.
Лікарів тоді і близько зовсім не бувало.
Мусив іти до шептухи горло лікувати.
А та уже роздобріла - годі упізнати.
Нову хату збудувала, нове плаття вділа.
Не та баба, що в батюшки помочі просила.
Посадила його баба та й стала шептати,
А тому про щось, неначе вдалося згадати.
От він баби і питає: - Що, бабо, шепочеш?
Поділитися секретом за мною не хочеш?
А вона відповідає: - Я - баба шептуха.
Я шептати научилась від святого духа.
Коли я тут при тобі є – то і дух з тобою.
А, як я піду від тебе, то і дух зі мною.
Батюшка від того всього так розреготався,
Що нарив у його горлі сам собі й прорвався.