Сидять дідусь з онуком над ставок,
За поплавцями мовчки позирають.
Та риба щось клювати не бажає,
Пустий в воді бовтається садок.
Дідусь сидить спокійно, а онук
То схопиться метелика зловити,
То бабка прогуде над ним сердито,
А той вхопити не встига до рук.
Дідусь лише всміхається на те.
Засиділось дитя, нехай пограє,
Надії на улов і так немає
Та ж на природі побува, проте.
Онук, нарешті, коника зловив
В траві, прибіг дідусю показати,
Як той з долоні учиться стрибати.
А далі мову про таке завів:
- Дідусю, а це річка чи ставок?
- Узагалі-то річка. Там он, глянь,
Високу дамбу люди спорудили
І нею течію загородили…
Відносно твоїх дальших запитань,
То річку цю Інгулом люди звуть.
Там в дамбі є місток, вода під нього
Стікає далі, проклада дорогу
До моря… Що іще хотів почуть?
- А чому річку цю Інгулом звать?
Дідусь вже думав, що питань не буде,
На мить задумавсь: - Різне кажуть люди.
Від тата ще доводилось чувать
Історію одну… - То розкажіть,-
Онук питально заглядає в очі,-
Я дуже про Інгул почути хочу.
І знов дідусь задумався на мить.
Поправив бриль, що вже на лоба сповз,
Поставив свою вудку на рогачик:
- Ти про Інгул почути хочеш, значить.
Що ж, поки пам’ять не забрав склероз,
То розкажу так, як і сам почув
Від тата свого, коли був маленьким.
Було то, кажуть люди, вже давненько.
Тоді татарин у степах цих був
Господар. Тут овець свої пасли.
Звідсіль до нас ходили у походи,
Як тільки така трапиться нагода,
Звідтіль ясир невольничий вели.
А предки наші ближче до лісів
Тоді тулились. Села над річками
Стояли із біленькими хатками,
Що гарно виглядали між садків.
Навколо колосились пшениці,
Ячмінь і жито зерна наливали.
З рання до ночі люди працювали,
Щоб урожаї виростити ці.
В однім селі такому над ріку
Жила вдовиця, двох синочків мала,
Виховувала їх і годувала.
Не проклинала долю нелегку.
Росли сини, неначе із води.
Та вже з малого були зовсім різні.
Бо старший добивався всього слізьми,
Із хлопцями гуляти не ходив.
Сидів на лавці, боки підставляв
До сонця. Зате менший – непосида.
То він на річку, то до лісу піде.
І старшого з собою зазивав.
Та той лише відмахувався був:
«Ти сам іди. А я іще посиджу.
На сонечку отут себе поніжу».
Від нього менший іншого й не чув.
Так воно й вийшло, що малий у них
Був, наче старший, верховодив братом.
Кидався, коли треба, захищати.
Для старшого був, наче оберіг.
Уже вони добряче підросли,
Вже можна було йти козакувати,
Аж тут орда враз налетіла клята.
Вони обоє у садку були,
Коли татари вдерлися у двір.
То старший став кричати з переляку,
А менший ухопив мерщій ломаку
Та кинувся на них, як дикий звір.
Та що беззбройний міг би він зробить?
Тож пов’язали їх обох татари
Та і погнали всіх, немов отару
В степи на південь. Довелось прожить
У Аккермані їм аж кілька літ.
В татарина багатого жилося
Не солодко. Трудитись довелося,
Вставати до роботи ще досвіт.
Малий лиш зуби зціплював, а брат
Постійно плакав та просивсь до мами,
За що частенько битий батогами.
А братових не слухався порад –
Господаря дарма не дратувать.
Тож, аби брата з того врятувати,
Узявсь його тихенько умовляти
При першій же нагоді утікать.
Той злякано відмахувався лиш:
А, коли зловлять, знову будуть бити?!
А, може, краще далі тут сидіти?
А час мина. А б’ють усе сильніш.
Урешті вмовив. Вибрались вночі
Та і на північ степом подалися.
Та по дорозі сторожко велися,
Старались берегтися, ідучи.
Уже далеко клятий Аккерман,
А степу ще нема кінця і краю.
Усе частіше старший спочиває,
Бо, каже, в нього зовсім сил нема.
Молодший то береться умовлять,
То підганяє, то ляка, що кине.
Оте останнє і було єдине,
Що змушувало старшого вставать.
Уже б давно, напевно і дійшли,
Якби не старший. Менший теж втомився
Але вперед з надією дивився.
А якось раз спинилися були,
Бо знову старший сів і не встає.
Вже й умовляв його, й грозив покинуть.
А той у очі дивиться невинно
І зрушити із місця не дає.
Аж тут молодший дослухатись став:
«Ген гул, ти чуєш, брате, річка скоро!»
«Ген гул?! Я чую» – старший йому вторить,-
Ходім до річки. І на ноги встав.
Коли вони на пагорб піднялись,
То, справді, річку унизу уздріли.
Обоє несказанно їй зраділи
Й нагінці вниз до річки понеслись.
Аж тут позаду тупіт. Звідкілясь
Загін татарський кинувся за ними.
Злякався старший та малий нагримав:
«Та ж річка поряд, брате, не спиняйсь!»
Ускочили у воду й попливли.
Їм би другого берега дістатись,
А там у очеретах десь сховатись,
Татари б там довіку не знайшли.
Молодший добре плава, бо ж бував
На річці часто. Старший ледь не тоне.
Та усе плаче вголос, усе стогне,
Щоб брат його самого не кидав.
І той пливе та брата не кида,
З собою тягне, витрачає сили.
Уже й татари берега доспіли.
Але холодна їм здалась вода.
Тож стали вслід утікачам кричать,
А далі стали луки діставати
І гострі стріли навздогін пускати,
В надії, хоч стрілою тих дістать.
Таки дістали. Меншому якраз
Стріла під саме серце увіп’ялась.
Їм вже ледь –ледь до берега зосталось.
З останніх сил своїх молодший взявсь
До берега жаданого штовхати
Такого слабовільного – та ж брата.
Його порятував, а сам зоставсь.
Вода вхопила тіло молоде
Та й ген до моря понесла, погнала.
Татари іще трохи постріляли.
Живих вже не помітили ніде
Та й подались собі. А старший сів
На березі, геть зовсім розум втратив.
Все виглядав, гукав із річки брата.
«Ген гул! Ген гул!» постійно говорив.
Хто зна, що б далі з хлопцем тим було
Та козаки там мимо проїздили
І хлопчака нещасного уздріли,
Питалися, як його занесло
У ці краї. А він одно бере,
Показує й «Ген гул!» своє виводить.
«То він так річку називає, вроді?
Генгул? Інгул? Та хто ж там розбере?!»
Забрали хлопця, аби не пропав
Та відвезли у монастир віддали.
А річку вже так називати й стали…
Ось тато так мені розповідав.