Хтось говорив, що світ не такий, як був,
І той, хто казав, загубився в безладному хорі
Голосів. Стотисячний той, хто голос його почув,
Утопив в стоголосому шумом розлитому морі.
З тими ж чайками, що колись, вітром, віддихом,
З тими ж хвилями, бурями, голодною пащею риби,
Те море, яке повсякчас для усіх було
Найбільшою радістю,
Здавалось тепер переповненим, хижим та сірим.
А море ревіло, стогнало, розпліскувалося,
Голосило.
Не меншав ні обрій картини, ні хмари, ні колір неба,
І було в тім пейзажі, якесь невідоме безсилля,
Тих, що мовчки стояли й дивились в голодну темінь.
А там:
Вставали примари з намулу його глибин,
Духи прадавнього світу, немов з полону,
І тримали щити, і обличчя були на щитах,
Щось сталось не з ним,
А з тим хто дивився на море.

З усіма хто дивився.
З усіма, хто привиддя його
Розтривожив, розбурхав, і з криком застив водночасся.
Всі ті, хто розгойдував море,
Всі ті, що на сонця вогонь
Дивилися ген
Аж за обрій,
Були
Причасні
До бурі.

23.08.2021