Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
2026.08.05
11:36
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
2026.08.05
09:49
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
2026.08.05
05:58
З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
2026.08.05
00:56
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
2026.08.04
21:35
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
2026.08.04
20:06
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
2026.08.04
17:38
Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
2026.08.04
16:35
коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Як було створено світ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Як було створено світ
Колись не було нічого на білому світі,
Лиш одна вода холодна хлюпалась навколо.
І ходив Господь водою, мов безмежним полем.
Думав, що б Йому такого гарного зробити.
Коли бачить – поряд плава бульбашка із піни,
Щось в тій бульбашці великій ворушиться, наче.
Розколупав її жезлом й щось дивне побачив:
Чорний малий чоловічок, борідочка клином,
З довгим хвостом і ріжками. Став Господь питати
В чорного того створіння, яке ім’я має.
А той буркнув в отвіт Йому: - А звідки я знаю?
- Я тебе Сатаніїлом буду називати! –
Сказав Господь, - Давай разом з тобою ходити.
І пішли вони водою. Довго так ходили,
Але ж ноги не залізні, скоро й натрудили,
Захотілося присісти, трохи відпочити.
А де сісти, як вода лиш навколо холодна?
Каже Бог Сатаніїлу: - А пірни під воду,
Візьми жменю землі Мені із самого споду.
Не забудь при тім сказати: «По волі Господній!»
І неси сюди скоріше. Пірнув той у воду,
Узяв жменю землі звідти та й собі міркує:
«Скажу я «По моїй волі!». Бог же не почує.
Я ж в прислужниках у Нього ходити не згоден».
Випірнув нагору, глянув, а в жмені нічого.
Бог сміється: - Хотів, мабуть, мене одурити?!
По-своєму хотів якось, певно учинити?!
Чи ж не знаєш, що не можна одурити Бога?!
Пірнай знову. Той пірнає, до дна допливає.
Вхопив знову землі в жменю та й каже уперто:
- Беру це по моїй волі! Хоч думав доперти.
Та випірнув, знов у жмені нічого немає.
Бог насупився: - Ти знову за своє узявся?!
Пірнай втретє та роби так, як тобі веліли!
Пірнув той у воду втретє, дістав дна насилу.
Вхопив жменю, вже би, може і не упирався,
Сказав було: «В ім’я Боже!» Та думка майнула:
«Може, я тримав не міцно, того й вислизає.
Просто землю міцно-міцно затиснути маю
Обома руками». Думка все й перевернула.
Вхопив обома руками та міцно затиснув.
Сказав: - Із моєї волі! – й нагору подався.
А нагорі знов побачив – без землі зостався.
Подививсь Господь на пику його зовсім кислу,
Каже: - З тебе вже нічого доброго не вийде,
Коли, навіть найпростіше не здатен зробити.
Глянь, під нігтями земельки не зміг прихопити?!
Давай сюди! От порода! Геть не має стиду!
Виколупав той з-під нігтів трохи землі тої,
Посипав понад водою й пагорок з’явився.
А на нім дерева, зелень, виноград повився.
Вітерець анішелесне у повнім спокої.
Бог присів з Сатанаїлом на пагорку тому.
Утомився, на травичці приліг відпочити
Та й заснув, узявсь тихенько лиш носом сопіти.
А Сатанаїл надумавсь помститися Йому.
Заздрощі його здолали, що не такий дужий
І не такий всемогутній. Що його робити?
Тож надумався він Бога сонного втопити.
І порадів він тій думці своїй підлій дуже.
Ухопив на руки Бога, щоб вкинути в воду.
Став до води підступатись, а вона від нього.
І тільки земля тверда йому стелиться під ноги.
Він прискоритись надумав, додав собі ходу.
Та вода все відступає. Біг, аж утомився,
Але до води не може він ніяк дістатись.
Зупинився, скільки ж можна за водою гнатись?
Не огледівсь, як на тому ж місці опинився,
Звідки рушав. Убік глянув, вода за два кроки.
Давай він туди до неї. А вона від нього.
Біг він, біг...та повернувся знов до місця того.
Поклав Господа на землю. А Той відкрив око
Та й питає: - Що ти робиш? А той отвічає:
- Та думаю, як би землю нам перехрестити.
- Так уже ж перехрестили всі сторони світу.
Та й земелька, бачу тепер гарний обшир має.
Є де звіра розплодити, рослин насадити.
Та ще трохи відпочину. Та й заплющив очі.
А Сатанаїл згубити Його дуже ж хоче.
Яму здумав тоді клятий у землі прорити.
Земля ж, думає, тоненька, до води дорию
Та і вкину туди Бога, хай потоне скоро.
Копав-копав, нарив землі навкруг цілі гори,
Бачить, до води дістатись навряд чи зуміє.
Виліз втомлений нагору, тут і Бог прокинувсь.
- Ну, що, - каже, - тепер бачиш, який ти безсилий.
Хотів ти для мене, мабуть, вирити могилу?
Сатанаїл, було яму заривати кинувсь,
Та Господь йому на теє: - Нехай буде яма,
То колись тобі для пекла може знадобиться.
Пам’ятай: земля лиш тому може покориться,
Хто створив її. Ти ж в тому нічого не тямиш.
Відпочив Він, взявся, щоби землю населити.
І рослини, і тварини бігом розплодились,
По усій землі і морю бігом розселились.
Ото Йому лиш людину зосталось створити.
Лиш одна вода холодна хлюпалась навколо.
І ходив Господь водою, мов безмежним полем.
Думав, що б Йому такого гарного зробити.
Коли бачить – поряд плава бульбашка із піни,
Щось в тій бульбашці великій ворушиться, наче.
Розколупав її жезлом й щось дивне побачив:
Чорний малий чоловічок, борідочка клином,
З довгим хвостом і ріжками. Став Господь питати
В чорного того створіння, яке ім’я має.
А той буркнув в отвіт Йому: - А звідки я знаю?
- Я тебе Сатаніїлом буду називати! –
Сказав Господь, - Давай разом з тобою ходити.
І пішли вони водою. Довго так ходили,
Але ж ноги не залізні, скоро й натрудили,
Захотілося присісти, трохи відпочити.
А де сісти, як вода лиш навколо холодна?
Каже Бог Сатаніїлу: - А пірни під воду,
Візьми жменю землі Мені із самого споду.
Не забудь при тім сказати: «По волі Господній!»
І неси сюди скоріше. Пірнув той у воду,
Узяв жменю землі звідти та й собі міркує:
«Скажу я «По моїй волі!». Бог же не почує.
Я ж в прислужниках у Нього ходити не згоден».
Випірнув нагору, глянув, а в жмені нічого.
Бог сміється: - Хотів, мабуть, мене одурити?!
По-своєму хотів якось, певно учинити?!
Чи ж не знаєш, що не можна одурити Бога?!
Пірнай знову. Той пірнає, до дна допливає.
Вхопив знову землі в жменю та й каже уперто:
- Беру це по моїй волі! Хоч думав доперти.
Та випірнув, знов у жмені нічого немає.
Бог насупився: - Ти знову за своє узявся?!
Пірнай втретє та роби так, як тобі веліли!
Пірнув той у воду втретє, дістав дна насилу.
Вхопив жменю, вже би, може і не упирався,
Сказав було: «В ім’я Боже!» Та думка майнула:
«Може, я тримав не міцно, того й вислизає.
Просто землю міцно-міцно затиснути маю
Обома руками». Думка все й перевернула.
Вхопив обома руками та міцно затиснув.
Сказав: - Із моєї волі! – й нагору подався.
А нагорі знов побачив – без землі зостався.
Подививсь Господь на пику його зовсім кислу,
Каже: - З тебе вже нічого доброго не вийде,
Коли, навіть найпростіше не здатен зробити.
Глянь, під нігтями земельки не зміг прихопити?!
Давай сюди! От порода! Геть не має стиду!
Виколупав той з-під нігтів трохи землі тої,
Посипав понад водою й пагорок з’явився.
А на нім дерева, зелень, виноград повився.
Вітерець анішелесне у повнім спокої.
Бог присів з Сатанаїлом на пагорку тому.
Утомився, на травичці приліг відпочити
Та й заснув, узявсь тихенько лиш носом сопіти.
А Сатанаїл надумавсь помститися Йому.
Заздрощі його здолали, що не такий дужий
І не такий всемогутній. Що його робити?
Тож надумався він Бога сонного втопити.
І порадів він тій думці своїй підлій дуже.
Ухопив на руки Бога, щоб вкинути в воду.
Став до води підступатись, а вона від нього.
І тільки земля тверда йому стелиться під ноги.
Він прискоритись надумав, додав собі ходу.
Та вода все відступає. Біг, аж утомився,
Але до води не може він ніяк дістатись.
Зупинився, скільки ж можна за водою гнатись?
Не огледівсь, як на тому ж місці опинився,
Звідки рушав. Убік глянув, вода за два кроки.
Давай він туди до неї. А вона від нього.
Біг він, біг...та повернувся знов до місця того.
Поклав Господа на землю. А Той відкрив око
Та й питає: - Що ти робиш? А той отвічає:
- Та думаю, як би землю нам перехрестити.
- Так уже ж перехрестили всі сторони світу.
Та й земелька, бачу тепер гарний обшир має.
Є де звіра розплодити, рослин насадити.
Та ще трохи відпочину. Та й заплющив очі.
А Сатанаїл згубити Його дуже ж хоче.
Яму здумав тоді клятий у землі прорити.
Земля ж, думає, тоненька, до води дорию
Та і вкину туди Бога, хай потоне скоро.
Копав-копав, нарив землі навкруг цілі гори,
Бачить, до води дістатись навряд чи зуміє.
Виліз втомлений нагору, тут і Бог прокинувсь.
- Ну, що, - каже, - тепер бачиш, який ти безсилий.
Хотів ти для мене, мабуть, вирити могилу?
Сатанаїл, було яму заривати кинувсь,
Та Господь йому на теє: - Нехай буде яма,
То колись тобі для пекла може знадобиться.
Пам’ятай: земля лиш тому може покориться,
Хто створив її. Ти ж в тому нічого не тямиш.
Відпочив Він, взявся, щоби землю населити.
І рослини, і тварини бігом розплодились,
По усій землі і морю бігом розселились.
Ото Йому лиш людину зосталось створити.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
