Якби довелося описати тебе колись
Я згадав би високі трави на стінах мого будинку,
Твоє волосся, запахи, кольори, зрештою, я описав би так,
Немов списував на уроці мовознавства у школяра:
Була вона стрункою, високою і народилася жінкою.
Наче портрет злочинниці.
Он вона, погляньте, біжить тими тінями немов по морям,
Виникає нізвідки із тихого мороку площі,
І коли б мені довелося назвати її ім’я,
Я б назвав її Місяцем, віддавши весняній ночі.
І я б ніколи не бачив світанку, і не бачив би сонячних днів,
Прислуховуючись до перехлюпу трав, вгадуючи в потемках її фігуру,
І щоразу вчувалися б її босоногі сліди
І шурхіт крилець, бешкетних дрібних амурів.
Ти була б рікою з чистого неба і яскравих зірок,
Краєвидом у сяйві нічних потоків, — татуюванням природи
На грудях, твоїх що випліскують своє молоко,
Щоб дражнити поета нестерпним давно безсонням.
І все би нічого та надто багато думок,
Перекреслених слів, і написаних заново знову,
Занадто багато слів, слів, слів, слів.
Здається, що Місяць цей трісне, мов спіла диня,
Від тих цвіркунів, що також були тобою.
І нарешті
Все скінчиться.
На світанку.

13.09.2023