Із серця й розуму
зростають стебла ночі,
і слово, що нашіптує уява,
її пробудить до життя.
Безмовно, як вона,
повстали проти світу:
вона очима нашими
переглядалася, втішала,
общупувала,
нас закликала у пітьму.
Незрячо
замовкають твої очі в моїх очах,
Заблукалий,
торкаюся устами твого серця,
торкаєшся своїми мого серця:
те, що п’ємо ми зараз,
тамує спрагу часу;
Те, ким ми є,
наповнює годинами віки.
Чи до смаку ми їм?
Ні відблиску, ні звуку
до нас не прослизне, щоб сповістити.
О стебла, твої стебла, твої стебла ночі.

Paul Celan Aus Herzen und Hirnen
Aus Herzen und Hirnen
sprießen die Halme der Nacht,
und ein Wort, von Sensen gesprochen,
neigt sie ins Leben.
Stumm wie sie
wehn wir der Welt entgegen:
unsere Blicke,
getauscht, um getröstet zu sein,
tasten sich vor,
winken uns dunkel heran.
Blicklos
schweigt nun dein Aug in mein Aug sich,
wandernd
heb ich dein Herz an die Lippen,
hebst du mein Herz an die deinen:
was wir jetzt trinken,
stillt den Durst der Stunden;
was wir jetzt sind,
schenken die Stunden der Zeit ein.
Munden wir ihr?
Kein Laut und kein Licht
schlüpft zwischen uns, es zu sagen.
O Halme, ihr Halme. Ihr Halme der Nacht.