Андрія Боголюбського вважають москалі
Найпершим поміж всіх великоросів.
І носяться з тим виродком ще й досі.
Чим цей «герой» прославивсь на землі?
Жорстокий був і лютий, наче звір,
Не то чужі, свої його боялись,
З підступністю й жорстокістю спізнались.
І трясся перед ним весь його двір.
Аж поки не зібралися в страху
Його ж бояри та його не вбили.
Для москалів то, звісно, звичне діло –
Вбивати тих, хто вдачу мав лиху.
Та мову не про нього ми ведем,
А про його брательника отого,
Що всі «Гніздом Великим» звали його,
Який у списку, мабуть другим йде
«Великоросів». Він, як і Андрій,
Був сином Довгорукого, що пхався
До Києва та там навік зостався.
Андрій же всівсь на його трон мерщій.
Одразу ж взявся за братів своїх.
Він був, відомо, сином половчанки,
А Всеволод з братами від гречанки.
Тож він одразу і попер на них.
Прийшлося їм із матір’ю втікать
За синє море, аж у Візантію,
Де братик їх дістати не зуміє.
Гнів брата там змогли перечекать.
Та згодом повернулися назад.
Із братом-горлорізом помирились.
І тихо під рукою його всілись,
Робили все, що їм велів їх брат.
Тож Всеволод на Київ з ним ходив,
Коли вони весь Київ розоряли
І храми, і палаци грабували.
А Всеволод тут, як намісник сів.
Та ненадовго, бо Смоленський князь
Прийшов і звідси витурив із боєм.
А Всеволода він забрав з собою.
Той у полоні трохи настраждавсь,
Як брат Михайло викупив його
І він за князя в Торопці усівся.
А, як Андрія вбили, заходився
До його столу рватися бігом.
І першим встиг, на тім столі усівсь.
Найперше за племінників узявся,
Хто з них на стіл той також спокушався.
Порозганяв їх чимскоріш кудись.
Казали, що когось і осліпив.
У москалів було таке заняття,
Щоб претендентів брати й осліпляти.
Василь он Темний, що пізніше жив,
Чи Василь Косий не дадуть збрехать.
Їх також свого часу осліпили,
Хоча вони й поправити зуміли,
Сліпими на столі тім воссідать.
Усівшись у Владимирі на стіл,
Той Всеволод одразу ж взявсь за справу.
По-перше, наплодив дітей ораву.
Синів одних родив аж вісім рил,
Та дочок ще чотири. От за те
«Гніздом Великим» його і прозвали.
Синів багато, а землі замало.
А землі взяти – діло не просте.
Щоби казну князівську збагатить,
Він, як і всі оті великороси,
Увесь свій час з сусідами боровся,
Щоби багатства їхні захопить.
Два рази він на Новгород ходив.
Аякже, місто то було багате,
Добра там можна було купу взяти.
Щоправда, він лише Торжок спалив
І Новгород той залишив без хліба.
Ба, більше, ще й шляхи всі перетяв,
Якими їм товар весь поступав.
Для когось то усе й не страшно, ніби.
Та ж Новгород з торгівлі тої жив.
Нема торгівлі – то й життя немає.
І Новгород умови всі приймає.
Князь свого сина в місті посадив.
Торговий шлях північний осідлав
І вже собі багатства з того має.
А у очах уже жадоба грає..
Він до Булгара сікатись почав.
Аби і східні осідлать шляхи
Та заодно Булгар пограбувати
І з того теж собі багатства мати.
Для розвитку тих задумів лихих,
Зібрав війська, і сушею подався,
І по ріці на лодіях пішов.
А по дорозі половців знайшов.
Хан теж Булгар пограбувать зібрався.
Отож, зійшлися двоє хижаків,
На мирні землі силою напали,
Міста і села всі пограбували.
Вози додому потягли важкі,
Набиті награбованим добром.
Булгар платити мусив данину,
Інакше мав би ще одну війну,
Не захотів даремно лити кров.
А заодно дісталося й мордві.
Її також добряче потрусили
І владу тут свою проголосили.
Хай платять данину, поки живі.
Отак Владимир багатіти став.
Не працею, а грабежем сусідів.
Від тих великоросів одні біди.
Так Всеволод і на Рязань напав.
Бо князь рязанський, начебто схилявсь
До Києва. І як він тільки сміє?
Ну, що ж, нахабу він провчить зуміє.
Отож із військом на Рязань напавсь.
Та князя з міста в тришия прогнав,
На його сина одягнув кайдани.
Князь київський обурився негайно,
Бо ж зять його в Рязані князював.
Зібрав війська та битися прийшов.
А Всеволод добряче укріпився.
В укріпленнях отих і відсидівся.
Тож Святослав його не поборов,
А плюнув та й у Київ повернувсь.
А той сусідів потрусив добряче,
У собі силу чималу побачив
Та і уже й до Галича звернувсь.
Хотів свого там сина посадить.
Не вийшло. Там Роман Мстиславич всівся.
То Всеволод на Київ подивився.
Чого б там стіл собі не захопить.
І тут не вийшло. Не дали йому.
Не захотіли знов заброд пускати.
Тоді узявся він інтригувати,
Щоб насолити Києву тому.
Звів галицьких і київських князів,
Пустив між ними яблуко розбрату.
Був же відомий інтриган затятий.
Там кров лилась, а він радів, сидів.
Поки на півдні чубились князі,
Той за своїх сусідів знову взявся.
Знов на Рязанські землі він попхався.
Пронськ із лиця землі буквально змів.
А всі удільні в тих краях князі,
Аби його гостини не пізнати,
Взялись його дарами задобряти.
Везли добро все валками возів.
Так розорились на дарах отих,
Що кілька літ ще не могли піднятись.
Та жити хочеш, то умій скорятись.
Князь свого сина посадив у них.
А Ярослав – татусів той синок,
Не зміг знайти з Рязанню спільну мову.
Послав на них до батька скаргу нову.
І той вже з військом, щоби дать урок.
Велів усім Рязань ту полишить,
Всіх до одного вигнав в поле чисте
І дощенту спалив велике місто.
А всіх людей велів десь розселить
По своїх різних весях і містах.
І не питав – чи хочуть, чи не хочуть.
Не захотів і голову морочить.
Хотів, щоб панував повсюди страх.
Аби народ засвоїв той урок,
Пустив вогнем і Білгород Рязанський,
Немов якийсь з набігом хан поганський.
Та відчував, мабуть, що скоро строк
І Бог його на небо призове,
Тож храми став величні будувати,
Аби гріхи свої спокутувати.
Для москалів то діло не нове.
Прийдуть, поб’ють та виріжуть людей,
Заллють все кров’ю й храм бігом будують.
Надіються, що гріх той спокутують.
А потім вождь знов на війну веде.
Тож Всеволод, немов павук снував,
Все тяг під себе, розоряв сусідів,
Уже себе ледве не Богом видів.
Та строк прийшов і Бог його призвав.
Синочки, ледве батько дуба дав,
Його майно ділити узялися.
Знов міжусобні війни почалися
І, майже все, що Всеволод збирав,
Заледве було прахом не пішло.
В борні тій купу люду положили,
Багатий край добряче розорили.
А тут монгольське військо прибуло.
Орда мечем пройшлася і вогнем.
Від міст і сіл лишились попелища.
Батий з ордою все вціліле знищив.
Хай москалів це й нині не мине.