Везе якось дядько попа кудись по дорозі.
Кобильчина худа-худа ледве тягне воза.
Одні тільки кістки й шкіра, звідки взятись силі?
Ну, а піп гладкий – центнера півтора у тілі.
Ото їдуть, а дорога грязька після зливи.
Поганя кобилу дядько свою неквапливо.
А тут ще дорога вгору, а гора висока.
Щоб кобилі легше було, дядько іде збоку.
А піп, навіть і не дума, розлігся на возі.
Кобильчина бідолашна вже й тягти не в змозі.
Тягнеться з всієї сили, аж стогне, неначе.
А піп того і не чує зовсім, і не бачить.
Аж тут їде другий дядько на возі навстрічу.
Бачить – мучиться худоба, в очах її відчай.
Спинив воза, узяв люшню й до дядька подався:
- Ага, кричить, - сякий-такий, ось ти і попався!
Забув, мабуть – я попа віз, а ти причепився.
Мого попа люшнею бити заходився.
Ото я тобі віддячу! Начувайся, клятий!
Та люшнею попа того взявся лупцювати.
По спиняці та по череву добряче вціляє
Та при тому злим голосом усе примовляє:
- Знай, як мого попа бити! Знай, як мого бити!
Верещить піп та нічого не може зробити.
Бачить, що не буде діла, із воза схопився,
Дременув – аж на горі вже за мить опинився.
Підморгнув зустрічний дядьку та й собі подався.
А, як дядько уже возом на гору піднявся,
То піп йому й виказує: - Дурний ти, їй Богу!
Нащо було зачіпати тобі попа того?
Ще й, мабуть, лупив добряче, не пожалів сили?!
А тепер от тобі добре, як твого побили?