Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.22
21:27
Говорять, що узнати московітів
Доволі легко по усьому світі.
Вони ведуть нахабно, вічно п’яні
На вулиці чи десь у ресторані.
Без мату не спроможні говорити.
Такі ж самі нахабні їхні діти,
Яких вони із криками повчають.
Хоч ті перед очима приклад ма
Доволі легко по усьому світі.
Вони ведуть нахабно, вічно п’яні
На вулиці чи десь у ресторані.
Без мату не спроможні говорити.
Такі ж самі нахабні їхні діти,
Яких вони із криками повчають.
Хоч ті перед очима приклад ма
2026.01.22
17:05
Є сміх, коли за животи беруться
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
2026.01.22
16:29
Коли понюхаю чужу білизну -
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.
Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.
Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
2026.01.22
14:05
Не забуваю малу дітвору,
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.
2026.01.22
12:14
Зима у біло-чорних кольорах,
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
2026.01.22
11:17
Коли втомлюсь і відійду від справ
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.
Я відійду у тінь далеких пальм,
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.
Я відійду у тінь далеких пальм,
2026.01.22
08:53
А гарячка біла в білім домі
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.
***
А знання, наука та освіта
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.
***
А знання, наука та освіта
2026.01.21
23:00
Писати сонета - це мука,
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.
Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.
Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
2026.01.21
21:17
Бувало, пишався, куражився,
Бувало, на щось не наважився –
А підсумок буде простий:
Красива життя ораторія
Завершиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...
Траплялося, жили розтягував,
Бувало, на щось не наважився –
А підсумок буде простий:
Красива життя ораторія
Завершиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...
Траплялося, жили розтягував,
2026.01.21
20:10
Я доторкнувся думкою до тебе.
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.
Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.
Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
2026.01.21
18:50
Із Леоніда Сергєєва
В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.
В зеніті буйствує загрозливе світило.
В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.
В зеніті буйствує загрозливе світило.
2026.01.21
18:43
Я закоканий в Тетяну,
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.
Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.
Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
2026.01.21
14:36
Пливу Ахеронтом у тихім човні,
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.
Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.
Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
2026.01.21
14:24
Обіцянки... обіцянки
Не про мир, не діалог.
Чисто воплі куртизанки
Моно моно монолог…
Хто б повірив, хто б довірив,
Змоноложив і схитрив,
Обіцянки розчепірив —
Я, їй-богу б, пригостив…
Не про мир, не діалог.
Чисто воплі куртизанки
Моно моно монолог…
Хто б повірив, хто б довірив,
Змоноложив і схитрив,
Обіцянки розчепірив —
Я, їй-богу б, пригостив…
2026.01.21
11:50
Ти не думала зовсім про нього,
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.
Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.
Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
2026.01.21
10:34
Повалені дерева, немов царі полеглі,
Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.
Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужніс
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.
Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужніс
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Ківш, або Віз, як його ще називають
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Ківш, або Віз, як його ще називають
Із бабусею онучка із гостей вертає.
Уже темрява надворі, нічка підступає.
Зорі всіяли все небо, підморгують, наче.
А онучка розпитує про усе, що бачить.
Врешті, і до зір дісталась та стала питати,
Як оте чи те сузір’я треба називати.
А бабуся пояснює, як то сама знає:
- То – Чепіги, он три зірки – то Косарі сяють.
Онде Тур, а за ним Квочка своїх курчат водить.
Онде Хрест, а отам Дівка за водою ходить.
А он Ківш Малий, дивися. Хоч люди, буває
Його деінде ще Возом також називають.
- А і, справді, на ківш схожий! Тому й так назвали?
- Ну, бабуся мені якось ще розповідала
Історію дуже давню. Можу розказати?!
- Звісно, розкажи, бабусю! Я теж хочу знати!
- Колись давно, а де саме – то ніхто не знає,
Сталася страшна посуха у одному краї.
Дощів не було вже довго, сонце попалило
Все навколо. І озера, і річки зміліли
Та й висохли. Не стало водиці,
Бо вода повисихала, навіть у криницях.
А без води, сама ж знаєш – усе пропадає.
Та без води і людина скоро помирає.
Тож і люди і тім краї стали помирати,
Бо води ніде не мали і краплі дістати.
А жила у тому краї вдова, яка мала
Одну доньку. Якось вранці вдова та не встала,
Бо вже сил зовсім не мала, сильно захворіла.
Одно тільки в доньки «Пити!» постійно просила.
Жаль доньці своєї мами, взяла ківш у хаті
Та й подалась по дорозі води пошукати.
Де вона її шукала, то ніхто не знає,
Але скоро із водою назад повертає.
Несе ківш водою повний, боїться розлити.
Не п’є сама, хоча їй теж так хочеться пити.
Аж тут лежить на дорозі чоловік безсилий,
Помирає. Вона його трохи напоїла
Та від смерті врятувала. Й далі полетіла.
Але знову по дорозі ледь живого стріла.
І тому дала напитись. Далі другий, третій…
Сім людей порятувала вона так від смерті.
Зосталося води в неї ледь на дні самому.
Несе вона ті залишки у ковші додому.
А втомилася ж страшенно, сіла спочивати
Та й незчулася, як скоро почала дрімати.
А ківш той же біля себе на землі тримає.
Коли тут якийсь собака мимо пробігає.
Побачив в ковші ту воду та й хлебтати кинувсь.
Потягнув до себе писком та і перекинув.
Тільки ківш той перекинувсь, вилетіли звідти
Сім зірок великих, онде, бач, на небі світять?!
А слідом одна маленька, Ковшом в небі стали.
Бо ж вона сім душ від смерті була врятувала.
А маленька зірка, кажуть, то душа собача,
Що той ківш перевернула. А Господь побачив
Щирість дівчини малої всіх порятувати.
Послав хмари, щоби край той дощем поливати.
Отак скоро у тім краї життя відродилось,
І сузір’я Ківш на небі, кажуть, появилось.
Уже темрява надворі, нічка підступає.
Зорі всіяли все небо, підморгують, наче.
А онучка розпитує про усе, що бачить.
Врешті, і до зір дісталась та стала питати,
Як оте чи те сузір’я треба називати.
А бабуся пояснює, як то сама знає:
- То – Чепіги, он три зірки – то Косарі сяють.
Онде Тур, а за ним Квочка своїх курчат водить.
Онде Хрест, а отам Дівка за водою ходить.
А он Ківш Малий, дивися. Хоч люди, буває
Його деінде ще Возом також називають.
- А і, справді, на ківш схожий! Тому й так назвали?
- Ну, бабуся мені якось ще розповідала
Історію дуже давню. Можу розказати?!
- Звісно, розкажи, бабусю! Я теж хочу знати!
- Колись давно, а де саме – то ніхто не знає,
Сталася страшна посуха у одному краї.
Дощів не було вже довго, сонце попалило
Все навколо. І озера, і річки зміліли
Та й висохли. Не стало водиці,
Бо вода повисихала, навіть у криницях.
А без води, сама ж знаєш – усе пропадає.
Та без води і людина скоро помирає.
Тож і люди і тім краї стали помирати,
Бо води ніде не мали і краплі дістати.
А жила у тому краї вдова, яка мала
Одну доньку. Якось вранці вдова та не встала,
Бо вже сил зовсім не мала, сильно захворіла.
Одно тільки в доньки «Пити!» постійно просила.
Жаль доньці своєї мами, взяла ківш у хаті
Та й подалась по дорозі води пошукати.
Де вона її шукала, то ніхто не знає,
Але скоро із водою назад повертає.
Несе ківш водою повний, боїться розлити.
Не п’є сама, хоча їй теж так хочеться пити.
Аж тут лежить на дорозі чоловік безсилий,
Помирає. Вона його трохи напоїла
Та від смерті врятувала. Й далі полетіла.
Але знову по дорозі ледь живого стріла.
І тому дала напитись. Далі другий, третій…
Сім людей порятувала вона так від смерті.
Зосталося води в неї ледь на дні самому.
Несе вона ті залишки у ковші додому.
А втомилася ж страшенно, сіла спочивати
Та й незчулася, як скоро почала дрімати.
А ківш той же біля себе на землі тримає.
Коли тут якийсь собака мимо пробігає.
Побачив в ковші ту воду та й хлебтати кинувсь.
Потягнув до себе писком та і перекинув.
Тільки ківш той перекинувсь, вилетіли звідти
Сім зірок великих, онде, бач, на небі світять?!
А слідом одна маленька, Ковшом в небі стали.
Бо ж вона сім душ від смерті була врятувала.
А маленька зірка, кажуть, то душа собача,
Що той ківш перевернула. А Господь побачив
Щирість дівчини малої всіх порятувати.
Послав хмари, щоби край той дощем поливати.
Отак скоро у тім краї життя відродилось,
І сузір’я Ківш на небі, кажуть, появилось.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
