Як сів князь Гліб на стіл отчий в Києві святому,
Тоді половці зібрались зі степу усього.
Одні прийшли під Пісочен, до міста отого,
Що за ним вже Переяслав. І стали при ньому.
Другі прийшли другим боком, під Корсунем стали.
І послали і ті, й другі посланців до князя.
Щоб не було поміж князем й ханами образи,
Вони договір укласти поміж ними мали,
Як усі князі робили, щоб зі степом жити
В мирі й злагоді. Не став князь традицій ламати.
Сказав послам: «Прийду скоро!» та зібрав дружину
Порадитись, куди саме спочатку податись:
В Переяслав чи то в Корсунь? З ким перш домовлятись?
Князь тоді переяславський був іще дитина,
Мав всього дванадцять літ він. Тож і порішили
Їхати у Переяслав. До других послали
Посланців, сказати, аби вони зачекали,
Поки князі в Переяслав на стрічу спішили.
Там зустрілись із ханами та все порішали.
І договір підписали, й дари князь роздав їм.
Подалися ті половці до своїх кочів’їв.
А князь Гліб на другий берег, на Корсунь погнали.
А ті половці не стали на князя чекати.
Чи образились, чи, може, жадоба здолала.
Князя в Києві немає й війська зовсім мало.
Чого б не піти на Київ, не пограбувати?
І підняли свої вежі, на північ помчали.
Запалали міста, села та кров полилася.
Набирать собі полону орда узялася.
Здобич собі нахапали, на вежі складали.
Крик і плач знялись над краєм. А князь то не знає.
Він ще їде домовлятись з половцями тими.
А уже богиня помсти встала поміж ними
На достойний отвіт князя половцям чекає.
Сімця половці дістались, Полонний здолали.
Взяли уже сіл без ліку, полону багато.
Тоді уже й розвернулись, щоб у степ вертати.
Табуни коней, отари та череди гнали.
Перепетівським вже полем князь на стрічу мчався,
Коли вістка та трагічна до нього дістала,
Що половці край пустошать, його не діждали.
Розгнівався князь, одразу за меча узявся.
Рішив іти навперейми, злодіїв скарати.
Та спинили берендеї, що вість ту примчали.
- Не їдь княже. Їх багато! – казати почали.
Тобі можна на них з військом сильним виступати.
Коли браття прийдуть в поміч. А то сам загинеш.
Посли краще когось з братів та ми із ним підем
За ордою злодійською пройдемо ми слідом,
Хоч затримаємо трохи, поки ти наспінеш.
Задумався князь, покликав Михалка до себе,
Що був його рідним братом. Велів сотню взяти
Із князівської дружини та і в степ скакати.
Бо хоч трохи тих половців затримати треба.
Попрощавсь Михалко з братом – чи живим ще буде.
Узяв братову дружину, узяв берендеїв,
Що прийшли на поміч князю ордою всією.
Було тисяча їх та ще половина люду.
Половців багато більше та то не лякало.
Стрінуть ворога, тоді вже будуть щось рішати:
Чи то битися до смерті, чи то відступати.
Отож, військо невелике по сліду помчало.
Берендеї добре вміли ті сліди читати.
Знайшли, де стоїть сторожа у степу куманська,
Об’їхали, оточили, напали зненацька.
Не дали з трьохсот нікому у степ поскакати.
Кого вбили, кого миттю в полон пов’язали
Та допитувати стали про ординські сили.
- Нас сім тисяч у поході! – вони заявили.
Що тепер робити з ними? Адже війська мало.
При собі тримати дарма, відпустити – годі,
Бо ж помчаться, донесуть тим, загублять всю справу.
Довелося влаштувати їм лазню криваву,
Щоб вони не заважали загону в поході.
Сам Михалко молодий ще, мав досвіду мало.
Мав мудрого воєводу, втім Володислава,
Брата Яневого. Той знав добре свою справу.
Перебивши полонених, далі не чекали.
Подались орді назустріч. Та й не забарилась.
Не вся, звісно, лиш частина з полоном вертала.
Із засідки несподівано зусібіч напали.
Хоча половці затято і сміливо бились,
Але наші їх здолали і полон звільнили.
У половців полонених знов стали питати,
Чи ще війська вслід за ними рухає багато?
Ті сказали, що позаду них іде вся сила.
Вже не стали вперед рватись, а тут зупинились.
Місце стрічі досить вдале, є де воювати.
Стали в полі дружинники, хоч їх небагато:
З сотні тільки дев’яносто воїв залишилось.
Але стали та орді тій шлях загородили.
Князь хотів із ними стати, берендеї знову
Не дали того зробити, бо ж знали чудово,
Що в надійнім керівництві уся їхня сила.
З’явилося на дорозі і вороже військо.
Побачило наших воїв, супроти них стало.
На кожного з наших воїв десять припадало.
Але всі вони сміливо з ворогом зійшлися.
Налетіли берендеї, з кінними зчепились.
Січа люта серед поля того закружляла.
Насідали половчани, наші боронились.
Ні на крок не відступили, із ворогом бились.
Вже нашого стягоносця кляті порубали.
Ледве устиг воєвода стяг той підхопити.
Бо ж, не буде стяга, військо зневіритись може.
Закликали вої в поміч собі силу Божу.
Сталі усі кругом стяга, аби боронити.
І вдарили на половців з сил своїх останніх.
І їхнього стягоносця умить порубали.
І під ноги половецьке знамено упало.
Замішання почалося в половецькім стані.
Хоча іще насідали, на князя напали.
Та стегно двома списами Михалку пробили,
Третім йому кріпко руку в бою прохромили.
Але з коня не звалили. Відступати стали.
Спершу задні подалися, а за ними й другі.
Наші ж кинулися слідом та усіх рубали
Та в’язали тих, які вже руки підіймали.
Не втримала орда, врешті, нашої потуги.
Побіг хан Тоглій, а слідом і всі подалися.
Доки дня, то берендеї вслід за ними гнали.
Кого били, кого швидко у мотуззя брали.
Десь із півтораста тисяч у полон здалися.
Повертав Михалко в Київ, з ним переяславці,
Що князь Гліб йому зоставив, та ще берендеї.
Полонені повертались до землі своєї,
Щоб хати відбудувати, взятися до праці.
Зустрічав їх радо Київ, князь навстрічу вийшов,
Щоби брата привітати з подвигом великим.
Слідом гнали і полон весь половецький дикий.
Які очі перед князем опускали лише.
Дзвони у церквах дзвонили, воїв зустрічали.
На землі на Руській свято – здолали поганих.
Сподівалися, що мирні вже часи настануть.
Та на Бога й на дружину княжу уповали.