Повертаючись додому «городами», щоб трішки скоротити маршрут, із вщент заповненими пакетами, вона несподівано зупиняється перед новим скляним двоповерховим прямокутником, на козирку якого весело посміхаються різнокольорові літери: «Майстерні сучасного танцю».
Завтра їй виповнюється аж п‘ятдесят вісім років… Хоча більше сорока п‘яти ніхто ніколи й не давав. Білява, тендітна, рухлива, із кирпатим носиком, вона гордо, як титул, несла отримане ще у третьому класі ім‘я - «Білосніжка». У тому самому третьому класі почала танцювати - на святкових вечорницях, на конкурсах, потім в інституті, навіть на третьому місяці вагітності… Їй не треба було щось вдруге пояснювати. Гумові ніжки, здається, самі чекали на команду до руху!
А потім почалося доросле життя. Народження сина. Розлучення. Точніше, розлучення, а вже через буквально пару місяців народження. Ще один, як кажуть, громадянський шлюб. Ще один - уже і не шлюб, а так, пародія… І все. Як казав один відомий політик, і крапка. А поралельно - маленька, після розміну, квартирка на останньому поверсі. Коляска з дитиною, яку треба пхати нагору під час хронічного ремонту ліфта. Маленька посада. Маленька зарплата. Маленькі надії…
Вже п‘ятдесят вісім!
Завтра під вечір мали прийти гості. Однокласниця. А ще сусідка. Міг би бути й син, вле він уже третій рік працює за кордоном.
Та ось вона у великому світлому танцювальному залі.
-Так, ставимо на підлогу сумки і роздягаємося! - далеко, ніби уві сні, лунає дзвінкий голос головної танцювальної майстрині, потужної й водночас легкої, нібито повітряна кулька.
-Що обираємо - класику, вальс там, чи брейк?..
-Брейк, - швидко вимовляють її губи.
-Бачу, ви займалися танцями…
Вона киває головою, щоби не заплакати.

2024 рік