Час без очікування.
Обійми без порятунку.
Вседозволено
довгий вдих
на зупинці зими.
Пахне снігом.
Пахне пам'яттю.
Порожнеча має
твій голос.

Усю ніч ішов сніг –
це слова котилися
із очей зими.

Очі запам'ятовують
як бачити те, що є.
Очі бачать кожну
літеру в зошиті.
(Найперші очі,
з якими народилася.)

Це чужі вигадали
не бути разом,
коли прокидаються
голоси вітрів.

Дивись, нічне небо
- перламутрове -
до ранку стає
блідо-зеленим.
І звук граду спочатку
здається шелестом
пергаментних крил
нічного метелика,
що б'ється з тінями
кімнатних кутів.

Світ врятують ті,
хто чутливо
вслухався в ніч,
поки інші спали.
У дзвінкі пасма
тиші, в яких чути,
про що сновидять
люди.

Білі сітки вікон,
дивляться чорнотою.
Вмираюче і
воскресле
світло у ліхтарях.
Говорить великому
чорному оку,
що ще не час...
Ще не час
для темряви...

Ключиці стають
легкими від нестачі повітря.
Втомлена історія пишеться нечутливими пальцями
на звороті використаного паперу.
Здерев'янілою душою
і ручкою, що тече на слова.
Не посміти ні шелесту
перед святістю
творіння минулого.

Бо в часі більше немає
немає очікування.
А обіймів твоїх просто
більше немає.

Але ти просиш:
"придумай, будь ласка,
початок, коли закінчиш."
І хто я така, щоб цього
не зробити в пам'ять
про тебе.

2024