Стратег неперевершений в Московії Шойга
Схотів, аби Суворова святим проголосили.
Мовляв «служенью родінє» віддав той усі сили,
І ворогів «расєюшки» усіх перемагав.
Не було битви жодної, яку би він програв.
Не було того ворога, щоб він не зміг здолати.
Про Римнік, про Фокшани всім потрібно пам’ятати.
Він символом і гордістю для всього світу став.
І, справді, із дитинства ще до того нас привчали,
Яким неперевершеним отой Суворов був.
Як неприступний Ізмаїл у турок він здобув,
Як Альпи нездоланнії його війська здолали.
Як дуже він солдат любив, а ті усі його.
Перемагав не кількістю, а розумом… Одначе,
Ні в книгах, ні в кіно тоді ніхто із нас не бачив
Ніде портрета повного Суворова того.
Тоді лиш чорно-білим все навколо виглядало.
Як «свій» - то хоч ікони з нього можна малювать.
А «ворог» - то його потрібно лише таврувать.
Були відтінки, кольорів других не існувало.
Отож із тим Суворовим носились москалі.
Про битви переможні всі його розповідали.
А про «криваві подвиги», яких було чимало,
Мовчали, наче в нього їх не було взагалі.
Ми знаємо, що з турком він уміло воював.
За що звання отримував та ордени й медалі.
Ще землі з кріпаками, щоб на нього працювали.
Тож він кріпаччину оту скажено захищав.
Коли у Польщі, що тоді Річ Посполита звалась,
Конфедерати з королем взялися воювать
Та українців заодно страшенно катувать,
То Коліївщина тоді супроти них піднялась.
За волю бились колії, супроти зла й насилля.
А москалі-«брати» прийшли і нам «допомогли»:
І Гонту, і Залізняка вони в полон взяли,
Порозганяли коліїв, а тисячі схопили.
Тоді скарали тисячі борців за нашу волю.
І поміж тих, хто керував тим шабашем катів,
Був і Суворов – він тоді бригаду цілу вів.
Прийшов, як люблять москалі, чужу рішати долю.
Дісталось й ляхам заодно від «нашого героя».
Він Вавель в Кракові узяв в облогу і тримав,
Аж доки голод ляхів там усіх не доконав.
Він не соромився того, все виправдав війною.
Поки він з ляхом воював, встеляв дорогу трупом,
В Московії підняв на бунт народи Пугачов.
Зачервоніла Волга вмить, стікала в море кров.
Здавалось, скоро Пугачов і до Москви підступить.
Як тут себе не проявить, Суворов став прохати,
Щоби послали і його той придушити бунт.
Але не встиг він у крові свій обагрити кнут,
Другим без нього удалось бунтівників здолати.
Вже на розбірки нагодивсь, але і тут упхався.
Сам Пугачова в клітці віз до самої Москви,
Щоби казали всі навкруг роззяви: «Ти диви!
Суворов наш і тут устиг, добряче постарався!»
Хоч Пугачова й стратили та ще були башкири,
Що не бажали ні за що скорятись москалям.
Горіла під ногами в тих загарбників земля.
Та москалі, що вже взяли, не віддавали миром.
Щоб покорити тих башкир, Суворова й послали.
Він у катівнях розумівсь – порядок наведе.
Москальське військо по шляху кривавому іде.
Кого купили, а кого лиш силою здолали.
Суворов покорив башкир, які за волю бились,
Знов до покори повернув – він добре то умів.
Те, що неміряно крові́ башкирської пролив,
Так то ж війна. Без бою хай би краще покорились.
А далі він спішить у Крим. Той поки незалежний,
Та вже снують в нім москалі, вже ханом вертять тим.
І роблять все у тім Криму, що до вподоби їм.
Щоб Приазов’я заселить, край голий прибережний,
Взялися греків «рятувать», що у Криму селились
Вже тисячі літ - про Москву ще й слуху не було.
Отож Суворов й провернув нове москальське зло:
Всіх греків з Криму – не питав, чи їм того хотілось,
Він виселив у голий степ – мов до якогось раю.
За зиму половина з них пішла до прабатьків.
А скоро і ногаїв він до бунту теж довів.
Кубань – ногайський давній край тепер вогнем палає.
І тут Суворов-рятівник зумів їх придушити.
А хто залишися живий – всіх виселили враз.
Оскільки цей багатий край від людності «звільнявсь»,
То запорожцями його взялися заселити.
Отак народами вони весь час і менжували.
Туди-сюди – про волю в них ніхто і не питав.
Москаль їх долю, як хотів, так завше і рішав.
А землі «вільні» москалі своїми заселяли.
Й для Криму надійшла пора москальським також стати.
І референдума ніхто проводити не став.
Суворов в хана і палац, і владу відібрав.
Самого ж хана довелось в Воронеж доправляти.
Тут турки почали війну. Такого ж не чекали,
Що москалі нахабно так Крим заберуть собі.
Зійшлися турки й москалі в кривавій боротьбі.
Отут суворовська зоря яскраво засіяла.
Взяв неприступний Ізмаїл… Про те ми в школі вчили.
Про те ж, що десять тисяч душ він там замордував –
Жінок, дітей і стариків – не тих, хто воював.
Про то, звичайно, москалі ніде не говорили.
Тим часом ляхи, що колись гноби́ли Україну,
І не бажали наш народ за рівних визнавать,
Дістали те, чого і слід було давно чекать,
Згубили гонором своїм свою ж таки країну.
Допоки чубились самі, зібралися «шакали»
Сусідні й розділили край – вхопили кожен шмат.
Найбільше, звісно, москалі. Вже ляхи і назад,
Під проводом Костюшка всі на москалів напали,
Аби звільнити рідний край. Та я казав вже вище:
Що ухопив собі москаль, то вже не відібрать.
Послали москалі війська повсталих покарать.
І дух свободи, накінець, у ляхах отих знищить.
Як без Суворова було у Польщі обійтися?
Хто більший досвід ката мав? Хто крові ріки лив?
Суворов в Польщу чимскоріш із військом поспішив.
І кров’ю непокірний край від його рук умився.
Стріляв і вішав, мордував, паплюжив чужі храми,
Палив книжки, як не були москальськими вони.
І виправдовував усе законами війни.
Його кривавий шлях лежав аж до Варшави прямо.
Ось він до Праги підійшов – варшавське передмістя,
Велів солдатам штурмувать, нікого не жаліть.
А тим воно усе одно, раз генерал велить,
Оскаженіло узялись на барикади лізти,
Що оборонці їх звели. Нікого не жаліли –
Жінок, дітей чи стариків – вбивали всіх підряд.
Коли ж, нарешті він навів у передмісті «лад»,
То трупи вулиці усі у Празі тій встелили.
Казали, тисяч двадцять там по вулицях лежало.
Суворов бачив звірства ті, нікого не спиняв.
Лиш трупи трохи розгребти у боки наказав,
Коли з Варшави посланці прийти до нього мали.
Щоб бачили, яка їх честь попереду чекає,
Коли «на милість» не здадуть столицю москалям.
Як на душі воно було іти тим посланцям
Між трупів, що одні лишень всі вулиці встеляють.
Вжахнулись, звісно, посланці і москалям здалися.
Вжахнулась і Європа вся з жорстокості тії.
Убивство можна зрозуміть, коли ідуть бої,
Та ж тут із мирними людьми так москалі велися.
Правителі Московії той «подвиг» оцінили.
Отримав він і вищий чин, й маєток черговий.
Та довго не відпочивав, бо треба знову «в бій».
Французи революцію у себе учинили
І дух свободи узялись розносить по Європі.
Дивись, Московії той дух вже скоро досягне
І п’яний бунтівний народ їх в шию прожене.
Нащо, скажіть, був москалям той європейський клопіт?
Суворов у Європу йде, щоб дух той подолати.
В Італії з французами спочатку воював,
Хоч перемоги раз по раз над ними здобував,
Але від «переможених» все ж мусив утікати.
І не пішов дорогами, а горами попер.
Здолав із горем пополам ті Альпи непрохідні.
Там підірвав здоров’ячко дорогоцінне, видно.
Став він генералісимус і за пів року вмер.
Цікаво що: ті війни всі, де здобував він славу,
Були то завойовницькі, то він карать ходив
Когось за непокору. Як кого він захистив –
То тільки владу москалів і кріпоснеє право.
Такий от полководець був, такий святий із нього.
Та в нього руки у крові, садист, як не крути.
Та в москалів ще й не таких зустрінеш між святих.
Який народ – такі святі. Але то не про Бога.