Хто вигадав кохання?
Хтось злий.

Ти стоїш ніби привид.
Мовчиш.
Не говориш.
І я ні.

Чи все таки я кричу?
Верещу так, що аж
Очі тріскаються
І течуть сльози.

Чи ти любиш?
Звідки я знаю.
Я ходжу по лезу
Тонкого почуття.

А ти стоїш, ніби привид.
Не рухаєшся.
Чи ти взагалі існуєш?
Може ти —
Моя фантазія.

А може це я.
Твоя вигадка.
Твій кошмар.
Може тільки я
Люблю.
А ти боїшся.

Мільярди людей,
Нескінченність світів,
Безмежжя реальностей.
А ти і я — одні.
Одні єдині.
Самі по собі.

Я кричу,
Але це ніхто не чує.
Абсолютно ніхто.
Бо усі мріють про людину,
Про прекрасне,
Захист, любов,
Підтримку і щастя.
А я —
Про привида,
Що мовчить,
Не говорить,
Стоїть,
Не рухається.

Я плачу тихо.
У своєму світі,
Потемнілому від почуттів,
Тих дурних почуттів,
Які всі вважають дивом.

Ти стоїш ніби привид.
А я стою, ніби
Тонка порцелянова статуетка.

Я більше не вмію плакати,
Вмію бити, вмію розбивати,
Ламати, знищувати, убивати.

Аби привида не було,
Не було б мене.
Ніхто б мене не рятував,
А потім не прокляв би.

Я і ти — самотні плями,
Які ніколи не перетнуться.
Чи брешу я, чи просто ридаю.
Не знаю.

Я йду по лезу,
Ріжу ноги, та йду.
Йду до привида,
Що віддаляється все більше і більше.
З яким не дано мені більше,
Ніж просто погляд
На безтілесне тіло,
На тебе.

Я не вмію відпускати.
Я буду нести це
Все життя.
Чом би тобі
Не зникнути
І не рятувати мене.

Я стою, ніби лезо,
Що протикає серце,
Як тільки воно щось відчує.
А ти не знаєш,
Чому я мовчки кричу,
Чому безслізно плачу
І чому дивлюся
У твої очі,
Примарні, мов мертві.

Любити — неправильно,
Не любити — теж.
Усе у цьому світі неправильне.
А правильне те,
Чого не існує.