Коли́ душа́, набра́вши ві́ку,
не відпуска́є час гірки́й,
у кра́плі се́рця – мо́ре кри́ку,
у срі́блі мі́сячнім – думки́

скида́ють лебеди́не пі́р’я
і зодяга́ються в луску́.
В тобі́, забу́тий до сих пір я,
буду́ю спо́мини з піску́.

Піщи́ни вті́хи золото́ї
вбира́ють теплоту́ доло́нь –
і сті́ни ди́хають тобо́ю.
Щоки́ моє́ї не соло́нь,

над мо́рем ча́йкою озви́ся
і накиги́ч вітра́м себе́ –
до но́ти ви́браної ти́ші
із тре́моло семи́ небе́с.

І надиха́й – весни нади́хай
непереве́ршено в рядки́.
Коли́ в душі́ безме́жно ти́хо –
ловлю́ на слу́хавку гудки́,

на о́ко припада́ють ви́сі,
перо́ наро́джує слова́.
У срі́блі мі́сячнім – уми́вся,
у кра́плі – мо́ре вколиса́в.