Нібито, щастя?
Коли щось змушує тебе посміхатися,
Щось просте і непримітне,
Майже жалюгідне,
Але змушує любити
Кожну частинку
Несвятого буття.

Навіть не пам'ятаєш:
Чому ті, не вивчені
Твоєму тріснутому серці,
Емоції взагалі з'явились.

Наче стаєш маленьким,
Чи то пак, величезним
Магом для себе.

Наче твій світ
перетинається
Раніше з чужим,
Глухим і нещадним
Реальним світом.

Ти літаєш, біжиш,
Стрибаєш, танцюєш, кричиш,
Та будь-що!
Просто радієш своєму існуванню
Та беззаперечному буттю
Мільярди мільярдів
Живих і напів живих істот,
Що створила їх природа,
Або ж просто
Твоя підсвідомість.

Ніби таке собі
Миле щастя.
Щось, що перетинає
Усі бар'єри
Твого болю чи смутку
І нападає дивними
Відчуттями та почуттями.

Серце ніби зцілюють бинти,
Легені вдихають
кожен атом цього добра,
Мозок стає довіряти
Самому собі,
А ти сам лежиш
У травичці і слухаєш
Диво-чудний голос
Твоєї, раніше розірваної
І безсенсової,
Душі.