Вже від Ігоря Старого два віки минуло.
Розрісся вже рід князівський – і діти, й онуки.
І кожному, хоч маленьке, дай князівство в руки.
Хоч велика Русь та стільки земель і не було,
Щоби усім догодити. Тож князі стрічались,
Яким батько не залишив ні колу, ні двору.
І здіймалась колотнеча в Русі на ту пору,
Хоч шматок собі ізгої вхопить намагались.
Не гребували ізгої й чужинців привести,
Щоби свого досягнути і уділ урвати.
А чужинцям тільки й треба, щоб пограбувати.
Тож не було у борні тій ніякої честі.
Про таких тоді в Європі романи писали
Авантюрні. На Русі ж їх стрічали не радо.
Розказати про одного, отож не завадить.
«Гориславичем» недарма його називали.
Був він сином Святослава, що тримав Чернігів
І сестри якогось німця знаного із Тріра.
Її ім’я загубилось у віках допіру.
Отож, малий Олег з дітлахами Черніговом бігав.
Скоро батько перебрався до Києва князем,
Послав молодого сина ляхам помагати
Проти чехів. Та не довго прийшлось воювати.
Помер батько після того ледве не одразу.
Дядько Всеволод став править в Києві по тому.
Дав Олегу Володимир, той, що на Волині.
Сидів би він там довіку…Та в лиху годину
Повернувся його дядько Ізяслав, якому
Довелось від Святослава до німців втікати.
Всеволод був меншим братом, тож і поступився.
Ізяслав великим князем у Києві всівся,
Образи на Святослава не став забувати.
На синові й відігрався, забрав уділ в нього.
Навзамін не дав нічого. Що йому робити?
Хотів було в Чернігові отчому сидіти.
Та Всеволод там усівся, не дав йому того.
Хотів миром все рішити із дядьком, одначе,
Той його у поруб вкинув. Втекти удалося,
Ховатись в Тмутаракані йому довелося,
Бо на Русі, навіть місця такого не бачив.
Там його брат старший правив – Роман. Біля нього
Крутилися такі ж самі втікачі-ізгої,
Які мріяли здобути собі стіл із боєм.
Олег в тих краях далеких стрів тоді такого ж
Вигнанця з країв смоленських – ізгоя Бориса.
Зговорились вони разом волость захопити
Хоч якусь собі і разом на столі сидіти.
До ханів до половецьких перше подалися.
Зібрали орду і Всеволода пішли воювати.
На Сожиці-ріці стрілись, дружину розбили,
Орду села грабувати й міста розпустили,
Самі бігом подалися Чернігів займати.
Та недовго там сиділи, Всеволод звернувся
У Київ до Ізяслава. Виступили разом,
Щоб племіннику помститись за усі образи.
Олег з того налякався, було заїкнувся,
Щоби опір не чинити. Та Борис затявся.
Йому нічого втрачати. І Олег піддався.
Та до бою із дядьками готуватись взявся.
І на Ниві Нежатиній бій між ними стався.
Бій кривавий і жорстокий. Русь із руссю билась.
Борис на початку битви іще був убитий.
Незабаром Ізяслав теж там пішов зі світу.
У Олега від дружини мало залишилось.
Щоб життя порятувати, мусив утікати
Знову до Тмутаракані, аби там сховатись.
Всеволод знов став великим князем називатись.
За рік половці убили Олегова брата,
Що в Тмутаракані правив. А його самого
Там хозари пов’язали й віддали за море -
До Царграда. Імператор же відправив скоро
Аж на Родос у засла́ння. На прохання свого
Київського зятя, мабуть. Від гріха подалі.
Там Олег пробув два роки, навіть, одружився.
Але якось звідти вибравсь і знов опинився
В тій самій Тмутаракані. Зла нажив чимало.
Тих хозар, хто був причетний до заслання свого,
Перебив. Князів, що з волі Всеволода сіли
Тут правити, схопив спершу й відпустив на волю.
І став княжити, не став вже спокушати долю.
Десять літ отак в спокої йому пролетіли.
Може й далі він сидів би в тім глухому краї
Та Всеволод вмер. Нарешті, знов пора настала,
Поки князі Русь ділили та столи міняли.
Олег право на Чернігів іще пам’ятає.
Син Всеволода Володимир, що звавсь Мономахом
Не став в Києві сидіти, віддав Святополку.
Сам подався у Чернігів. Наче в серце голка
Знов ввігналася Олегу. Тепер хоч на плаху.
Забере собі Чернігів! То його отчи́на!
На той час уже померла дружина-грекиня.
Одруживсь на Осолука доньці-половчині.
І хан тепер приймав його, як власного сина.
Отож, змовившись з ханами, Олег заходився
Воювать собі Чернігів. Мономах сховався
За мури міцні. Олег же плюндрувати взявся
Околиці навкруг міста. І свого добився.
Володимир, мир уклавши, в Переяслав з’їхав.
А Олег зайняв Чернігів. Половцям дозволив
Грабувати свою землю всю, що є навколо.
Прийшло у край разом з князем непомірне лихо.
Віддав половцям на відкуп і міста, і села.
Треба ж якось їм за поміч було заплатити.
І вже би йому в Чернігові спокійно сидіти.
Та, мабуть, йому життя те здалось невеселим.
Злий на всіх, із усіма він був битись готовий:
З Мономахом, Святополком, князями другими.
На половців йти не хоче у походи з ними.
Всій Русі протиставляє себе, одне слово.
Поки і терпець ввірвався князям. Тож зібрались
Святополк із Мономахом та й пішли війною
На Чернігів. Олег місто готувать до бою,
А тоді йому злодійства усі й пригадались.
Не підтримав народ князя. Довелось втікати
Із Чернігова міцного в Стародуб далекий.
Прийшли князі, оточили Стародуб той легко.
Довелося цілий місяць в облозі тримати.
Врешті мусив Олег здатись та хрест цілувати,
Що на з’їзд князів прибуде. Слова не дотримав.
Та й подався у Залісся манівцями тими.
Надто зла іще у ньому сиділо багато.
Там теж не сидів сумирно, усе колотився.
Убив сина Мономаха, уділ хотів мати.
Та під Суздалем поразки довелось зазнати.
Лише тоді він у Київ прийшов, повинився.
За усі ті злодіяння, що вчинив він досі,
Забрали в нього Чернігів і у Курськ заслали.
Ота втрата Чернігова його і зламала.
Наче з Києва поїхав і голий, і босий.
Де й подівся гордовитий, амбітний вояка,
Запальний та войовничий, такий непокірний.
А тепер зробивсь слухняний і князеві вірний.
Згаслий і малопомітний, взагалі – ніякий.
Сидів у своїм уділі, мабуть, добре було.
Як велів князь, то в походи з усіма збирався.
З половецькою ордою вже тепер не знався.
Отож на багато років про нього забули.
Вже згадали, як помер він, рядок написали.
Слова доброго про нього не змогли сказати.
Бо ж на Русі-таки лиха наробив багато.
Недарма ж бо «Гориславич» його й прозивали.