«Цього разу ми збиралися їхати ненадовго в Чернігів, а звідти до Києва.
Ми одразу ж склали плян поїхати в Лубні на ярмарок,
потім відвідати Ніжин, дорогий для мене по спогадах».
Олександр Чужбинський

Не гадав ще молодий Тарас, що слава набагато швидша, ніж тарантас, що віз його вперше на батьківщину: усім хотілось не просто бачить, а щонайкраще пригостить речника Вкраїни.
От і в Лубнах не було кінця-краю запрошенням.
«Відбийся якось,- попросив Тарас супутника,- бо так ми нізащо не доберемося в твій Ніжин».
Щоб скоротити час на дорогу, в Прилуках опівночі перепрягли коней.
Мали вже рушать, та нараз почулись крики й плач, а в ніздрі війнуло горілим.
«Мабуть, пожежа,- сказав Тарас.- Побіжимо на поміч».
Горіла вбога халупа. Десятки людей стояли довкола, але тільки з криком «ой вей» кілька чоловік бігали з відрами туди й сюди.
«Чом же стовбичете замість щось робити?-крикнув Тарас до гурту.
«Та бачите,- одгукнувсь хтось із роззяв,- це ж горить жидівське…»
Тарас тільки махнув рукою і кинувся прожогом в господу рятувать, що ще вціліло.
А як усе скінчилось, чорний од сажі, наче мурин, поет звернувся до тих, що так і не зрушили з місця: «Лихо не розрізня, хто християнин, а хто юдей. Усі ж ми діти Божі».

Тим, хто попри факти ладен називати Тараса Шевченка юдофобом, варто б нагадати, як разом з Марко Вовчок, М.Костомаровим, П.Кулішем, М.Номисом він підписав лист редактору «Русского вестника» (1858 р.), в якому, зокрема, сказано: «Журнал ваш, м[илостивый] г[осударь], первый сделался органом просвещенных представителей еврейского племени, во имя независимости всякой сознающей себя народности, и первый представил торжественную манифестацию русских и польских писателей против «Иллюстрации», которая, нося европейское имя, дышит временем Иоанна IV Грозного в своих суждениях о евреях».