Я хочу поїхати
із цієї місцевості,
щоб відокремитися від минулого.
Минуле женеться за мною,
як навіжений привид.
У кросворді минулого
закодовані шифри
від прозрінь, медитацій,

Дорогі друзі!
Цей вірш написано 1998 року. Трохи редагував Павличко. Я співав сам цю пісню, бо і музика моя. Але нині пепреозвучив.Яка ваша думка?
https://youtu.be/gLMGkDrnh4s
Є ще інший варіант. У роковому стилі.

У трясовинні ханжеських боліт
Куди не йди – етичні перешкоди.
А тяга до найвищої свободи
Мене веде за мріями услід
У той нецензурований політ,
Де я прославлю плотські насолоди,
А не земний сезонний пустоцвіт –
Про літо і літа щемливі оди.

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в

Немов знаряддям гострим тесля
Різьбить мереживом бруски, –
Пишу, учитуюся, креслю
Пером піддатливі рядки.
І очі сяють гарячково,
Й душа звучить, немов орган,
Коли рідниться слово з словом,
Коли нема в рядках оман…

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ Пригадалося: Сенека радив звертати «свій дух до того, що вічне!» А вічним філософ вважав мистецтво: Ars longa, vita brevis. Так, життя коротке, але мистецтво вічне. Передусім мистецтво поетичне. Франческо Петрарка –

Сніг наступає звідусюди,
оточуючи будинок,
як агресивна армія.
Сніг насувається
монголо-татарською ордою.
Він пускає свої списи
у саме серце.
Колючки снігу

Якщо померти молодим,
Якщо скінчитися зарано,
Якщо розвіюсь, наче дим,

То пожалію за одним:
Не втілю грандіозні плани,
Якщо померти молодим.

Розчиняюся в передвЕсні.
ПередрАння хрустить морозом.
Небо-море і хмари-весла,
Човник-місяць на обрій зносить.

В зорях-блискітках розсипаюсь
І в колоїднім сниві висну:
В часі, де лиш пускали парость

Пробачаю усім, бо, напевно, й мені,
як не вибачу, Бог не пробачить...
Потонуло минуле у темнім багні —
на світ Божий не витягти наче.

То навіщо ж тобі я вчинила сама
правосуддя за скоєний злочин?
Чи спроможна у грішній душі крадькома

Сидять козаки у шинку при битому шляху,
Яким колись йшли татари воювати ляхів.
Тепер уже так не ходять, тепер не до того,
Навіть, носа не покажуть вони з Криму свого.
Та і турки попритихли, бо ж добряче, видно
Надавали у минулім році їм під Віднем.

Твоє волосся побіліло,
Немов трава серед зими, –
Неначе чайка оповила
Його тремтячими крильми.
Немов мороз навіки в іній
Убрав золочену косу, –
Немов стискаю сіру глину,
Щоб у руці відчуть сльозу…

це я -
слів і лез гострота,
порожнеча у серці бездомнім,
рій подій, що приніс непритомність,
буря в склянці... сльота...

це я -
недоконаний час,

Мерехтіння дерев, мерехтіння думок.
Насувається холод, немовби амок.

Мерехтіння сльози в мерехтінні світів.
Мерехтіння надій в мерехтінні рядків.

Мерехтіння ілюзій у маренні снів.
Мерехтіння алюзій в мереживі слів.

Любов зла,
полюбиш і хохла.
Любов – біда,
полюбиш і жида.

Де обмаль сонця –
полюбиш і чухонця...
Та хоч – арапа,

Вибачте, колеги. Вірш написано півмісяця тому. А пісня народилася нещодавно. Показую.
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fshorts%2FUrg28tfvMx0%3Ffbclid%3DIwZXh0bgNhZW0CMTEAAR3xfOVG1CnWm-5-hK_7ar3QxyupowhK2tihvL2oUAzVQ_eCX0ipqIr