Скоро і слова від Вас не отримаю.
В лютому сніг не випав. Не холодно.
Той голий пейзаж за тонкою шибою –
Писати не стану, не хочу, не здужаю,
В манері поетів Озерної школи.
Що Ви…

Скороминучі страждання Вертера.
Не чули про нього? Нічого. Завбачливо
І в двадцять першім сонеті Шекспіра –
Все сказано, списано, та прошу пробачення:
За слова, за любов, за надію, віру і за що там іще?!
Що в образі Вашім віднайшов призначення
І те, що у ньому не було міри,
Чи більш поетично сказати б – талії.

Скоро скінчиться бій колісницями.
Ви не повірите, на цьому проміжку,
Я більше прив’язаний серцем до місяця
Був, а від нього скаженим стаєш та стривоженим.
Можливо тому, що нічим не вражений,
Можливо тому, що не можеш зважитись
І полюбити себе самого.
Тому так важливо було Вас побачити.

А, зараз читаю Фредеріка Массона.
Для чого? Хтозна. А ще Соломею.
Згідний – безсоння. Тільки сьогодні
Я Вас побачив і мабуть… хоча

Я б не хотів шукати причини.
Які тут причини в читанні книг – звичка?
Я б розміняв на розмову з Вами:
Жозефіну, Тетрарха та, мабуть, і сирійця.

Зрештою, я лукавлю. Мабуть, ніяк
Не наважусь зізнатись у власній поразці, що
Моє протиставлення в оцих листах,
Давно, як згубило своє призначення,
Зійшло у самотність,
Не те, що у Вас:
Від міста до міста.
До нового моря
Веде за собою незвіданість долі.
Де пишеться книга,
Іще невідома
Де пишеться казка, роман, не сповідь...
Але зі словами:
Опівніч! (О, боже, як скоро!)
Дописую лист.
P.S.
До завтра, кохана,
До завтра.
До завтра,
До завтра,
Або до колись.

29.02.2020