– Я боюся, – мовила вона тихо Матвію. Він ніжно огорнув своїми руками її голову.
– Дівчинко моя, цього не уникнути, ти ж і так усе знаєш. Ми з тобою обоє приречені..
– І саме цього я й лякаюся. Неминучості..
Вона знала усе, і навіть трохи більше. Се одночасно було й її ярмом, і її спасінням.
Ці кармічні вузли, фатумність, що пролягли між ними ще, мабуть, відколи вони вперше перестрілися поглядами. "So it was written"..
Краще б вона не вміла те, що вміє і не ві́дала того, що ві́дає. Чи, може, ні?.
– Скоро ми розійдемося, я знаю це, – одмовила, і сховала свою голову між його плече ще глибше. – Фатум тяжіє над нами, безсилля діймає мене, я ж нічого не можу вдіяти, – цього разу вона схлипнула.
Із кишені дістала таку звичну йому річ. Поверху була 10-тка Мечів. – Розставання буде насильним, – нестримно заплакала.
Невдовзі події таки відбулися.
– Ми ще зустрінемося із тобою, – промовив Матвій. – Якось випадково. Можливо.. А поки цього не сталося, чекатиму тебе, дорога моя, люба дівчинко.. вже у наступному житті

19.03.2024