Як не стало в нас Богдана, гірко геть зробилось,
Звідусюди на Вкраїну круки напосілись:
Москалі, татари, ляхи – хто лишень не пхався,
Відхопити шмат ласенький від нас намагався.
Богдан, з відчаю, напевно, москалів покликав
І вчинив в житті своєму помилку велику.
Бо тим пальця дай встромити, то і руку впхають.
Вже давно на Україну вони види мають.
Поки живий був Богдан, ще якось давав раду.
А не стало, то й вилізла вся москальська «правда».
Договір, що підписали у Переяславі,
Десь поділи та й творили свої чорні справи.
Гетьманами менжували – хто більш їм уступить,
Той у москалів, урешті, булаву і купить.
А бажаючих в ті роки теж було багато –
Кому тільки не кортіло погетьманувати?
Той був на Лівобережжі, москалям корився,
Другий на Правобережжі ляхам в рот дивився.
Мали свого і татари. І всі полки мали,
За чужинські інтереси вони воювали.
Ішов тоді брат на брата, а батько на сина.
Погубили ті гетьмани вільну Україну.
Правий берег розорили – Руїна настала,
Бо там саме між собою вони й воювали.
Польський ставленик Тетеря догетьманувався,
Що без війська, без народу взагалі зостався.
Тож подався до Варшави «правди» там шукати.
Не стало Правобережжям кому й керувати.
Отоді лівобережний гетьман Брюховецький
Обְ’єднати Україну під руку й береться.
Йому уже удалося Канів захопити,
Тож похід свій і надумав розпочати звідти.
Тим більше, Правобережжя саме піднялося
Проти ляхів. Тож Івану, може б і вдалося.
Хоча сил мав не багато, але мав надію,
Що Москва йому поможе у військових діях.
Не знав тоді Брюховецький, що до того часу
Москалі, хоч на той берег позирали ласо,
Та про себе вже рішили з ляхом замиритись,
Україною від ляхів, врешті, відкупитись.
Ще Андрусів попереду та вже було знати,
Що москалі ті не будуть за нас воювати.
Ще вони Лівобережжя не «перетравили»,
Захопити й правий берег вже не мали сили.
Вони з ляхами шукали вже таємно миру.
Брюховецький і чув, може та у те не вірив.
Готувався до походу й дуже сподівався,
Що, якби на правий берег його похід вдався,
То Москва його підтрима, війська зможе дати
І він зможе Україну, врешті об’єднати.
Гетьман стояв у Каневі, в похід готувався.
При ньому загін москальський невеликий мався.
Було у нім дві тисячі ратників, одначе
Скоро всі порозбігались, тільки їх і бачив.
Бо хотіли москалики тільки пити й жерти,
А за якусь Україну не бажали вмерти.
Залишилось з півтисячі – ото й вся підмога.
Хоча ні, при Брюховецькім була ще, крім того
І калмиків орда дика. Москалі прислали,
Щоб не москалі – калмики кров тут проливали.
Було їх теж дві тисячі, але так вже сталось,
Що скоро їх менше тисячі тільки і зосталось.
Москалі їм не платили. Хоч гроші прислали
Та Хитрово (от же вірну кличку підлим дали)
Взяв ті гроші й у Білгород із ними подався.
А отой загін калмиків без плати зостався.
Тож і стали розбігатись. З поміччю такою
Гетьману і довелося ставати до бою.
Досить легко взяли Корсунь, крім Малого міста,
Там залога зачинилась – до тисячі війська.
Місто те не штурмували, бо гармат не мали,
А населення зібрали і в Канів погнали.
Хотів гетьман москалів так змотивувати,
Щоби в поміч добре військо змогли надіслати.
Воєводі відписав він, аби доложити:
Дрібні бої розписав, як грандіозні битви.
Видавалось, наче він погромив так ляхів,
Що тепер хоч до Варшави простуй битим шляхом.
Але над тим москалі просто посміялись.
Самі були брехуни, тож на брехні знались.
А що ж ляхи? Як Чарнецький у поході згинув,
Яблоновський став над військом ляським в Україні.
Сили мав, хоч не багато та в бою завзяті:
І гусарія, й драгуни – здатні воювати.
Головним опорним пунктом Білу Церкву мали,
Там окремим гарнізоном їх війська стояли.
І гармат доволі мали, й всякого припасу.
Щоби добре зготуватись, мали вдосталь часу.
Брюховецький і задумав Білу Церкву взяти,
Тоді легше з України і ляхів прогнати.
Сам із Канева не вийшов, послав Лизогуба
З козаками, а ще із ним (тим ляхам на згубу)
І орду калмицьку, щоби дарма хліб не їла,
А трохи повоювала, ляхів подражнила.
На великий успіх, звісно, він не сподівався,
Та, хоча б про ляське військо побільше дізнався.
Яблоновський в Білій Церкві не схотів сидіти,
Вирішив у чистім полі ворога зустріти.
Під Гребенниками табір у полі поставив,
Як дізнавсь про Лизогуба, то й обоз відправив
До табору, щоб нічого не зв‘язало руки.
Добре знав той Яблоновський військову науку.
А під Житніми горами з Лизогубом стрівся.
Той, готовий вже до бою, стояв та дивився.
Поки ляхи розгортались, щоб до бою стати,
Враз калмики налетіли та стали стріляти.
Ляхи кинулись за ними – орда розвернула,
Піднімаючи пилюк, із очей чкурнула.
Тільки ляхи вспокоїлись, шикуватись стали,
Як орда, як дикі оси, знов на них напала.
Знов погнались ляхи дарма, мов за вітром в полі.
Та зловити дикунів тих нелегко доволі.
Так вони дражнили ляхів, спокій не давали,
Що уваги на козаків ляхи не звертали.
А ті раптом налетіли, ляхів потоптали.
Майже сотню отих ляхів у полон узяли.
І одразу ж відступили. Ляхи вслід за ними.
А тут знову ті калмики з луками своїми.
Вже забулись ляхи, як то орду воювати.
Колись же вони боялись в полі бій давати
Орді кримській. Зразу табір собі будували.
За возами, за валами татар відбивали.
Бо ж орда стрімка, неначе річка швидкоплинна.
З нею в полі воювати – то дарма загинуть.
Хоча було тих калмиків з півтисячі, певно.
Та ганятися за ними у полі даремно.
Яблоновський кусав лікті, поквапився надто:
Не треба було обоза в табір відправляти.
Зараз би вози поставив та й відгородився.
І тоді б уже на рівних із ордою бився.
Та нема чого робити. Велів відступати
До табору, аби в ньому бій, нарешті дати.
А калмики насідали, навколо кружляли.
Хоча ляхи тепер близько їх не підпускали.
Дійшли вони до табору та й там заховались.
А калмики ж гарну здобич взяти сподівались.
Злі до козаків вернулись. А ті ж не чекали,
Як калмики полонених усіх порубали.
Козаки не встигли, навіть їх і допитати,
Щоби їм про ляське військо більше було знати.
Хотів Лизогуб вертатись, як, врешті, дізнався,
Що із військом Яблоновський в таборі сховався.
Взять його не було сили – чого й намагатись.
Краще уже до гетьмана скоріше вертатись.
Тут сторожа прилетіла: «Ляхи відступають!
Обоз в таборі лишили! Немов утікають!»
«Налякалися калмиків!» - думка промайнула.
І козаки, і калмики чимскоріш майнули
У полишений той табір. Ляхи відступили,
Щоб нікому не дістався – взяли й запалили.
Козаки в вогонь не лізли, жадібні ж калмики
Із вогню собі набрали здобич невелику.
Лизогуб гінця відправив до гетьмана. Звісно,
Розписав, як героїчно билось його військо.
Нахваляв також калмиків, як вони напали,
Яблоновського до смерті, мабуть налякали,
Що він дременув до Польщі. Гетьман потішався.
Та цареві в Московію хвалитися взявся.
До вигадок Лизогуба ще й свого добавив.
Переможно виглядали гетьманові справи.
Хоч, насправді, Яблоновський не калмик злякався.
Від гінця з Варшави саме новини дізнався,
Що бунтує Любомирський, тож вірні загони
Король усі закликає захистить закони.
Короля той Яблоновський помчав рятувати,
А не від ординців диких здумав утікати.
Брюховецькому ж та правда нащо була треба?
Сподівався з Москви поміч отримать для себе.
Похвалившись, який гарний полководець з нього,
Брюховецький, врешті з військом відправивсь в дорогу.
Вирішив він свої сили щоб не розпиляти,
Щонайперше, Білу Церкву у облогу взяти.
Штурмом взять не сподівався, бо ж знав дуже добре,
Що гарнізон там великий сидить і хоробрий.
А у нього лиш козаки та москалів трохи,
Бо ж москалі розбігались із війська, як блохи.
Взявши місто у облогу, гетьман зготувався
І на третій день вже Білу штурмувати взявся.
Але ляхи і козаки, що в місті засіли,
Досить легко його військо від мурів відбили.
Та й не дивно. Бо ж калмики міст не штурмували,
Вони тільки того й вміли, що полем гасали.
Москалі також не надто на штурм поспішали.
Та і тих же залишилось тоді зовсім мало.
А козаки? А козаки вже не ті завзяті,
Які колись із Богданом ішли воювати.
Добре ж бачили, що чинить москаль в Україні,
Чого ж вони старатися для клятих повинні?
Тож не надто й поспішали на ті стіни пхатись.
Могли лише на удачу якусь сподіватись.
А, тим часом, новий «гетьман» зְ’явивсь в Україні.
Звався він Степан Опара. Клич козакам кинув,
Щоб ішли від його руку край рідний звільняти
І від ляхів недобитих, і москалів клятих.
Він хваливсь, що з кримським ханом вже угоду має
І той йому орду цілу в поміч посилає.
Знову, як і при Богдану, із ордою разом
Виметуть із України всю оту заразу.
Люди від того Опари й під Білу з’явились,
Козаків агітувати бігом заходились.
А козакам вже обридли й москалі, і ляхи,
Уже перед Брюховецьким не відають страху.
Ладні будь-кому гетьма́нську булаву вручити,
Аби рідний край від кодла отого звільнити.
Брюховецький вже й на військо надії не має
Та на вилазку із міста щоночі чекає.
Велів табір городити, щоб не дай Бог чого.
Ото такий полководець виявився з нього.
Прийшов місто воювати і сам же злякався,
Щоби з міста хтось на нього раптом не напався.
А ляхи, мов те чекали – взяли і напали,
Обоз добре потрощили та шкоди завдали.
А тут іще прийшла вістка, наче ж до Опари
Уже ідуть прямо з Криму ордою татари.
Довелось йому облогу чимскоріш згортати
І, не солоно сьорбавши, у Канів вертати.
Як побитий пес вертався. Не вдалось Івану
Над обома берегами зробитись гетьма́ном.