Вся історія московська із суцільної брехні.
За що тільки не візьмися, правди і на гріш немає.
Та брехнею тою влада дух москальський піднімає,
Щоб погнати і згноїти їх у черговій війні.
Хочу ще одну сторінку в цій історії відкрити,
Як позбавилися іга остаточно москалі.
Як вони з Іваном Третім – своїм князем на чолі
Змогли, на Угрі стоявши, Орду від Москви відбити.
Ще в підручниках шкільних я картину пам’ятаю,
Як отой їх князь Іван був ханську грамоту порвав,
А послів від хана тут же ще й убити наказав,
Заявивши, що віднині Орда влади тут не має.
І тоді Ахмат привів на Москву орду велику.
Та Іван його зустрів в прикордонні на Угрі.
Так Ахмат ту невеличку річку і не перебрів,
Розвернувся та й подався назад в своє Поле Дике.
Хоч, насправді, все було тоді зовсім по другому.
Король польський Казимір був зачинщиком всьому.
Москву в болота загнати так хотілося йому,
Що шукав собі союзу по всіх краях без утоми.
То Новгороду обіцяв поміч в боротьбі з Москвою.
То з Ахматом домовлявсь разом на Москву іти.
Але хитрі москалі все ж змогли захисток знайти:
Союз також заключили вони з Кримською ордою,
Що давно уже вела боротьбу проти Ахмата.
Кримський хан Москві поміг. Казимір же обіцяв,
Але помочі нікому так ніколи й не надав.
Питається: нащо ж було тоді йому й обіцяти?
Тож, як Новгород завівсь із Москвою воювати,
То на поміч Казимір йому так і не прийшов.
Зрозуміло, що відмовки об’єктивні він знайшов.
Але вдарити із тилу усе ж попросив Ахмата.
Той орду свою підняв та і на Москву подався.
Він же давно вимагав з Москви тої данину.
Саме тою даниною й виправдовував війну.
Здавалося, князь московський добре у капкан попався.
Але вихід він знайшов і Ахматові послав
Цілу купу золотими (встиг уже награбувати).
Отримавши «данину» ту, чого б іще воювати?
Далі на Москву рушати Ахмат тоді вже й не став.
А москалі на Шелоні новгородців геть розбили.
Мусив Новгород скоритись після декількох розправ.
Іван Третій кого вислав, кого тут же і скарав.
А туди закоренілих москалів переселили.
Проминуло кілька літ. Хан на данину чекає.
Та не спішать москалі, ні копійки не дали.
Звісно, що Ахмат від того на Москву страшенно злий.
Щоби її покарати, сили у степу збирає.
Казимір його весь час у похід той підганяє,
Хоча сам не йде, мовляв, виступить після Орди.
Ахмат, правда, у похід той взагалі би не ходив,
Але ж москалі, як завжди, свого носа всюди пхають.
Саме вони і дали привід до походу того.
Вятичі, які були під Москвою вже в той час,
Зібрались якось ватагою, як було то вже не раз
Та і вийшли на велику, на розбійницьку дорогу.
Спустилися вниз по Волзі й на Сарай-місто напали,
Купців, люд пограбували, місто усе попалили
Та і назад в свою Вятку спокійнісінько поплили.
Звісно, хана те нахабство було геть розлютувало.
Отоді він і відправив своїх посланців до князя.
Про данину нагадав їм, помсти Вятці вимагав.
Та Іван його послання на очах послів порвав
І послів убив. Чи можна було знести ту образу?
Тож підняв Ахмат орду всю. Казимір пообіцяв,
Що ударить Москві з тилу, на що Ахмат сподівався.
Ледь дізнавшись про похід той, Іван дуже налякався.
І до Криму посланців чимскоріш своїх послав.
На відміну від Москви, кримський хан тримає слово.
Тут же зразу на Поділля Казимірове напав.
Тож, куди там ще ходити - землю захищати мав.
Казиміра зупинити зміг Іван чужою кров’ю.
Залишився із Ахматом князь московський сам на сам.
Велів із усіх земель бігом військо він збирати.
Хоч самому йому було лячно у похід рушати.
Вирішив, хай син рушає та й «розрулить» якось там.
Сина битися відправив, власну кров не пожалів.
Сам же в Москві ошивався, по церквах ходив, молився.
Де б на півночі сховатись від орди тії дивився.
Ледве-ледве не тікати народ його упросив.
Переляканий страшенно, все ж послухався Іван
Та і вирушив до війська, що вже на Угрі стояло.
І шляхи орді на північ, на Москву всі перетяло.
Ще й Іван собі на поміч братів-неслухів позвав.
Їхав Іван та, чим ближче, страхи його не пускали.
Не доїхав, за сто верстов у Кременці зупинивсь.
Та із острахом вже звідти за подіями дививсь,
Щоби першим драла дати, коли б військо утікало.
А саме москальське військо усі броди зайняло.
І орду на другий берег Угри тої не пускало.
Так вони до листопада над річкою й простояли.
Хоча кілька спроб татарських все ж прорватися було.
Але москалі успішно всі ті спроби відбивали.
Та, все ж, у страху чекали, як укриє річку лід,
Тоді москалі вже точно не відкрутяться від бід.
По льоду татари б легко Угру оту подолали.
Іван Третій намагавсь якось з ханом замиритись.
Дари йому посилав та і настійливо просив,
Аби той «його улусу» військом тим не розорив.
Але так і не зумів з ханом він договоритись.
Врешті, час такий настав, і Угра під льодом стала.
Тож наляканий Іван війську повелів бігом
На Кременець відступати, захищати там його.
А звідтіль вже без зупинки до Боровська відступали.
Озирались, чи татари вслід за ними не біжать.
І не знали, що ординцям було зовсім не до того.
Знову кримчаки Ахмату перейшли в степу дорогу,
Прийшла орда і взялася його землі розорять.
Довелося в степ вертати, щоби землі захистити.
Орду кримську він успішно своїм військом відігнав.
Та Іван за рік на нього хана іншого наслав
Із Сибіру. І Ахмата удалося йому вбити.
Знову у Орді Великій колотнеча почалась.
А Івану того й треба, аби його не чіпали.
Данину в Орду, нарешті з Москви слати перестали.
Мовляв, Москва з того часу іга злого позбулась.
Так кричать вони і досі – ті трикляті москалі.
Та не згадують при тому, що Москва відтоді стала
Під друге ярмо – до Криму данину віками слала.
Відкуплялась, щоб татари не топтали їй землі.
Данину Москва платила, поки й сів Петро на троні.
Тоді, власне й позбулися москалі того ярма.
Та в історії москальській правди не було й нема.
Але ж правду утаїти ту навік вони не годні.