Обійми мене,
Легенько приобійми, ніби ми просто друзі,
Ніби ти не значиш для мене так багато.

Покажи рожеве небо, чудові квіти,
Неймовірних звірів.

Покажи той світ свій, де
Тварини по-людськи мовлять,
Мрії збуваються щойно,
А люди можуть літати.

Приголуб мене хоч так,
Нагадай про дивне примітивне щастя.

А потім різко відштовхни,
Лясни по щоці, дістань пістолет
І пристав до моєї скроні.

Тебе ж не існує, тому знаю:
Не вб'єш мене,
Пожалієш, який раз.

Відійдеш та ляжеш на чорну землю,
Глядітимеш в біле небо.

А я теж тебе жалію —
Хочеш існувати, а тебе нема.
Коли уб'єш мене,
Навіть вигадкою не будеш.

А потім прийде воно, чорнооке дитя
Й візьме того пістолета,
І тебе застрелить.

Я заплачу, закричу.
Неіснуюче убили!
Втрачу стійкість, до нього поповзу,
Попрошу спинитись,
А воно мені: «Забудь дурню».

Згадаю небувалі моменти з тобою,
Закрию очі і чекатиму долі.

А воно накаже устати,
Кинути це все і йти далі,
Там нібито краще.

А мені з тобою було добре.
Не хочу нічого, крім
Рожевого неба і дивовижної флори-фауни.

Я піду за ним неохоче,
Не дивитимусь на тіло твоє,
Буду марити, що ти ще живеш.

Та поки воно не прийшло,
Обійми мене знову,
Ніби ми друзі,
Легенько приобійми.