Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.30
10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
2026.01.29
19:57
МАГІСТРАЛ
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
2026.01.29
18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
2026.01.29
18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
2026.01.29
17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
2026.01.29
16:03
Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
2026.01.29
11:43
То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
2026.01.29
11:26
Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
2026.01.29
11:12
Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
2026.01.29
10:42
Із Іллі Еренбурга (1891-1967)
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
2026.01.29
05:37
То в жар мене, то в холод кине,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
2026.01.28
23:03
У цьому будинку зникають душі....
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
2026.01.28
20:52
Не вгамую серця стук...
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
2026.01.28
20:24
…ось вона, ось… старенька верба
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
2026.01.28
18:46
Усе сторчма на цім святковім світі.
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2025.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про любку дволисту
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про любку дволисту
Степ. Із неба сонце палить. Вітру і не чути.
Десь, мабуть в ярку сховався і устиг заснути.
Все живе також сховалось спеку переждати.
Тільки жайвір не втомився у небі співати.
Бредуть степом козаченьки, між горбів блукають.
Із невдалого походу на Січ повертають.
Подалися в кілька «чайок» турка полякати
Та від флоту турецького довелось втікати.
Майже берега дістались, турки розізлились
І з гармат своїх по «чайках» стрілять заходились.
Потопили, кляті, «чайки», братчиків побили.
Все ж дві сотні козаченків берега доплили.
Погрозили кулаками туркам - ще віддячать.
Й подалися на Січ степом, вірячи в удачу.
Але, видно, їх удача кудись подалася.
Орда вигулькнула раптом. Де тільки й взялася?
Наскочили козаченьків, взялися рубати.
Та не просто з козаками орді воювати.
Вдарили вони з мушкетів, за шаблі схопились.
Відкоша дали такого, що ті відступились.
Отож, бредуть козаченьки та піт утирають,
А за ними орда суне, наче вовча зграя.
Нападати орді страшно та й кинути шкода.
Тож чекають, як козаки втомляться в поході.
Бо ж харчів у них немає та й води не стріти.
Чи ж надовго сили стачить не їсти, не пити?
Як їх голод доконає і замучить спрага,
Де й подінеться та їхня козацька відвага.
Нащо сили витрачати? Трохи зачекати
І їх голими руками можна буде брати.
Тож бредуть козаки степом, татари - за ними.
Поглядають вслід козакам очицями злими.
Не терпиться: ну, коли вже козаки охлянуть?
Коли вони від утоми валитися стануть?
А козаки – і не видно, щоб дуже охляли.
Аж татари дивуються: звідки сили брали?
Та не відали татари козацькі секрети:
В кожного висять на шиї якісь амулети.
Бульбочки на міцні нитки вони нанизали.
Ті від часу затверділи, аж чорними стали.
Висять собі, як намисто. Хто би здогадався,
Що від голоду козак тим зіллям рятувався.
Коли уже сил не стало і харчів немає,
Козак те своє «намисто» із шиї знімає,
Бере бульбочки з «намиста» й почина жувати.
Хоч для того міцні зуби треба було мати.
З’їсть ті бульбочки і голод уже відступає.
Аж на кілька днів «намиста» того вистачає…
Берегли козаки дуже свої амулети,
На допитах не розкрили ворогам секрети.
Тож ті, звісно, ішли слідом та того не знали.
Поглядали, щоб вже скоро козаки охляли.
А ті ідуть, наче голод зовсім не діймає.
Бачить бей, що він даремно на здобич чигає.
Козаки не поспішають сили утрачати.
Плюнув, врешті велів орді у Крим повертати.
А козаки дуже скоро й до Січі дістали.
Отак любка предкам нашим життя рятувала…
Знали предки тої любки й приворотну силу.
Знахарі напій любовний із тих бульб варили.
Хто хотів до себе серце чиєсь привернути,
Варто було до знахарки лишень завернути.
Вона дасть магічне зілля. Трохи пригубити
І «коханий» вже без тебе не зможе прожити.
Отака-то вона – любка. З виду – не сказати,
Що вона у собі силу таку може мати.
Десь, мабуть в ярку сховався і устиг заснути.
Все живе також сховалось спеку переждати.
Тільки жайвір не втомився у небі співати.
Бредуть степом козаченьки, між горбів блукають.
Із невдалого походу на Січ повертають.
Подалися в кілька «чайок» турка полякати
Та від флоту турецького довелось втікати.
Майже берега дістались, турки розізлились
І з гармат своїх по «чайках» стрілять заходились.
Потопили, кляті, «чайки», братчиків побили.
Все ж дві сотні козаченків берега доплили.
Погрозили кулаками туркам - ще віддячать.
Й подалися на Січ степом, вірячи в удачу.
Але, видно, їх удача кудись подалася.
Орда вигулькнула раптом. Де тільки й взялася?
Наскочили козаченьків, взялися рубати.
Та не просто з козаками орді воювати.
Вдарили вони з мушкетів, за шаблі схопились.
Відкоша дали такого, що ті відступились.
Отож, бредуть козаченьки та піт утирають,
А за ними орда суне, наче вовча зграя.
Нападати орді страшно та й кинути шкода.
Тож чекають, як козаки втомляться в поході.
Бо ж харчів у них немає та й води не стріти.
Чи ж надовго сили стачить не їсти, не пити?
Як їх голод доконає і замучить спрага,
Де й подінеться та їхня козацька відвага.
Нащо сили витрачати? Трохи зачекати
І їх голими руками можна буде брати.
Тож бредуть козаки степом, татари - за ними.
Поглядають вслід козакам очицями злими.
Не терпиться: ну, коли вже козаки охлянуть?
Коли вони від утоми валитися стануть?
А козаки – і не видно, щоб дуже охляли.
Аж татари дивуються: звідки сили брали?
Та не відали татари козацькі секрети:
В кожного висять на шиї якісь амулети.
Бульбочки на міцні нитки вони нанизали.
Ті від часу затверділи, аж чорними стали.
Висять собі, як намисто. Хто би здогадався,
Що від голоду козак тим зіллям рятувався.
Коли уже сил не стало і харчів немає,
Козак те своє «намисто» із шиї знімає,
Бере бульбочки з «намиста» й почина жувати.
Хоч для того міцні зуби треба було мати.
З’їсть ті бульбочки і голод уже відступає.
Аж на кілька днів «намиста» того вистачає…
Берегли козаки дуже свої амулети,
На допитах не розкрили ворогам секрети.
Тож ті, звісно, ішли слідом та того не знали.
Поглядали, щоб вже скоро козаки охляли.
А ті ідуть, наче голод зовсім не діймає.
Бачить бей, що він даремно на здобич чигає.
Козаки не поспішають сили утрачати.
Плюнув, врешті велів орді у Крим повертати.
А козаки дуже скоро й до Січі дістали.
Отак любка предкам нашим життя рятувала…
Знали предки тої любки й приворотну силу.
Знахарі напій любовний із тих бульб варили.
Хто хотів до себе серце чиєсь привернути,
Варто було до знахарки лишень завернути.
Вона дасть магічне зілля. Трохи пригубити
І «коханий» вже без тебе не зможе прожити.
Отака-то вона – любка. З виду – не сказати,
Що вона у собі силу таку може мати.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
