Степ. Із неба сонце палить. Вітру і не чути.
Десь, мабуть в ярку сховався і устиг заснути.
Все живе також сховалось спеку переждати.
Тільки жайвір не втомився у небі співати.
Бредуть степом козаченьки, між горбів блукають.
Із невдалого походу на Січ повертають.
Подалися в кілька «чайок» турка полякати
Та від флоту турецького довелось втікати.
Майже берега дістались, турки розізлились
І з гармат своїх по «чайках» стрілять заходились.
Потопили, кляті, «чайки», братчиків побили.
Все ж дві сотні козаченків берега доплили.
Погрозили кулаками туркам - ще віддячать.
Й подалися на Січ степом, вірячи в удачу.
Але, видно, їх удача кудись подалася.
Орда вигулькнула раптом. Де тільки й взялася?
Наскочили козаченьків, взялися рубати.
Та не просто з козаками орді воювати.
Вдарили вони з мушкетів, за шаблі схопились.
Відкоша дали такого, що ті відступились.
Отож, бредуть козаченьки та піт утирають,
А за ними орда суне, наче вовча зграя.
Нападати орді страшно та й кинути шкода.
Тож чекають, як козаки втомляться в поході.
Бо ж харчів у них немає та й води не стріти.
Чи ж надовго сили стачить не їсти, не пити?
Як їх голод доконає і замучить спрага,
Де й подінеться та їхня козацька відвага.
Нащо сили витрачати? Трохи зачекати
І їх голими руками можна буде брати.
Тож бредуть козаки степом, татари - за ними.
Поглядають вслід козакам очицями злими.
Не терпиться: ну, коли вже козаки охлянуть?
Коли вони від утоми валитися стануть?
А козаки – і не видно, щоб дуже охляли.
Аж татари дивуються: звідки сили брали?
Та не відали татари козацькі секрети:
В кожного висять на шиї якісь амулети.
Бульбочки на міцні нитки вони нанизали.
Ті від часу затверділи, аж чорними стали.
Висять собі, як намисто. Хто би здогадався,
Що від голоду козак тим зіллям рятувався.
Коли уже сил не стало і харчів немає,
Козак те своє «намисто» із шиї знімає,
Бере бульбочки з «намиста» й почина жувати.
Хоч для того міцні зуби треба було мати.
З’їсть ті бульбочки і голод уже відступає.
Аж на кілька днів «намиста» того вистачає…
Берегли козаки дуже свої амулети,
На допитах не розкрили ворогам секрети.
Тож ті, звісно, ішли слідом та того не знали.
Поглядали, щоб вже скоро козаки охляли.
А ті ідуть, наче голод зовсім не діймає.
Бачить бей, що він даремно на здобич чигає.
Козаки не поспішають сили утрачати.
Плюнув, врешті велів орді у Крим повертати.
А козаки дуже скоро й до Січі дістали.
Отак любка предкам нашим життя рятувала…
Знали предки тої любки й приворотну силу.
Знахарі напій любовний із тих бульб варили.
Хто хотів до себе серце чиєсь привернути,
Варто було до знахарки лишень завернути.
Вона дасть магічне зілля. Трохи пригубити
І «коханий» вже без тебе не зможе прожити.
Отака-то вона – любка. З виду – не сказати,
Що вона у собі силу таку може мати.