На пустці вітри повідають
Все швидко так міста вмирають
Де тридцять літ тому моря вогнів вночі горіли
Сьогодні там мов кладовищ могили
Дзержинськ, Селідове, Стаханов...
Хто пам'ятатиме про вас?
Через століття хто згадає
що то було Донбас?
Лиш де не де старі позалишались
Тут свого віку доживати,
А молоді пороз'їзджались
І вже не вернуться у ріднії пенати.

Та все ж чому край териконів
Активно так проштовхує баронів,
Які його пограбували й розорили
І на пустелю все перетворили?
А ми того не забували
Як років з два тому їх проганяли.
Та ті кого до влади привели
Собі та Україні ради не дали.
Із забуття крізь меморандуми і універсали
Пройдисвітів до керівництва повертали.
То що тоді сьогоднішня Донеччина
Є будучи на наша?
Що не заслужила Батьківщина
Нічого краще?
А може все від нас залежить?
Бо учинили ми не як належить
З Майдану пішли - не контролювали
Тихим життям жили - раю чекали.
Як громи вдарили - не схаменулись
В турботах і буднях усе позабулось.
Що тоді посіяли - тепер пожинаємо
Не звернули уваги на дії - зараз спокутувать маємо.
А між тим двохріччя наближається
Та світлого уже ніхто не сподівається.
Розбіжимось, поховаємось у щілинах
Зробимо вигляд: нічого мовляв не було.
Й ніколи більш на деревах і стінах
Стрічки не загасять похмуре листопадове тло,
А ті, хто вернувся до влади, нехай і надалі визискують нас
Аж поки, зробивши "а-ля Донбас",
Гайнуть кудись на Мальдіви...

Та все ж я не вірю, я знаю!
Мерзенність не вічна.
Колись і вона дійде кінця-краю,
Бо зло не панує одвічно
Тоді, як розбивши трухляве склепіння,
Прийде в Україну нове покоління
Лиш дай Боже, щоб на відміну від нас,
Воно не проспало свій час.

18 - 20 листопада 2006.

Напередодні другої річниці Оранжевої революції, серед суму і розчарування, що охопили всю країну, написано ці рядки.